Говард Лавкрафт вважав страх найдревнішим і найсильнішим із людських почуттів, Стівен Кінг заявляв, що основна привабливість літератури жахів у тому, що вона не одне століття була для читача нібито репетицією смерті, а от Едгар По… Ні, Едгар По якраз нічого не говорив ні про горор як літературний жанр, ні про силу страху, він лише писав, і з-під його пера вийшло немало, без перебільшення, геніальних оповідань, після створення яких просто неможливо вважати вищезгаданий жанр «низьким» чи менш вартісним за інші у літературі.
Звісно, жанр горору, традиційний уже для української літератури (згадаймо бодай твори М. Гоголя) розрахований, як і кожен інший, так би мовити, на любителя. Чи, краще сказати, – на поціновувача. І саме для них, справжніх поціновувачів, подарунком, соковитим і поживним, ніби приготований за оригінальним рецептом стейк із кров’ю, літературним делікатесом стане дебютна книга Уляни Галич – «Кроки за спиною».
У створеному уявою молодої письменниці світі дивовижне і страшне – зовсім поруч із нами, варто лише руку простягти. І герої її книги – звичайнісінькі люди (ну, принаймні, на перший погляд) які ходять міськими вулицями, їздять у маршрутках, подорожують поїздом, живуть у квартирах, зупиняються в готелях і проводять дозвілля в кав’ярнях. Прості собі міщухи (у більшості оповідань події відбуваються в сучасному міському середовищі). Нібито малоцікаві. Навіть імена у них на позір такі ж звичайні, як і вони самі (трапляються, звісно, винятки, на кшталт «Серджіо Сфорца»).
І ви починаєте читати описи пригод літературних героїв – для того, щоб зрозуміти, що таки дещо помилилися. Щодо дійових осіб та того, що мало б відбуватися з ними.
Чоловік гуляє із маленькою дівчинкою на вулиці – хто вони, батько і донька? Хе, якби ж то! Плюшеві іграшкові звірята, що прикрашають ялинку – милі і цілком безпечні? Старий, утомлений від самотності, парафіянин, який розмовляє зі священиком – звичайнісінький собі чоловік, нічим не примітний? Ви, звісно, можете так думати. Аж доки не дочитаєте оповідку.
Адже справді хороший автор повинен уміти тримати інтригу. І знає, як розповісти читачеві щось захопливе. Без цього незамінного уміння у творі ніщо «не працюватиме»: ні образи, ні стиль, ні описи… А в книзі «Кроки за спиною» інтрига утримується майстерно – навіть для здогадливого читача кінцівка може стати приголомшливо несподіваною (особливо це правильно щодо оповідань «Другий скелет», «Посміхнися. Ти – мертвий»). І довколишній світ, як виявиться, зовсім не такий простий, як нам здається…
Нескладно помітити в книзі численні алюзії на популярні й затребувані нині в горор-літературі і кінематографі теми: тут вам і нашестя на місто інфікованих невідомим вірусом потворних мутантів, що пожирають людей («Невдалий день»), і вампіри та вовкулаки, що вишукують жертв на вулицях, і божевільні психопати – маніяки… Навіть образ кукурудзи в однойменному оповіданні неминуче викличе асоціацію з відомим твором не менш відомого сучасного американського письменника… І своєрідний вияв пошани, данина класичним сюжетам – оповідання з традиційним готичним антуражем, монастирем, захованим у горах, старим цвинтарем, обрядом екзорцизму («Категор»).
І наостанок – дещо про авторський стиль Уляни Галич. Оповідь у книзі – швидка, динамічна, енергійна, я б навіть сказала – «кінематографічна»: перед нами не суцільний плавний текст, а швидка зміна кадрів, що постійно тримає в напрузі, не дає відволіктися або читати неуважно, по діагоналі.
У книзі «Кроки за спиною» не знайдеш розлогих описів, довгих непотрібних авторських розумувань «з приводу», що легко можуть збити читача з пантелику. Але це не через те, що авторці бракує рівня володіння словом. Ось, для прикладу, опис гірського краєвиду («Категор»): «Ці гори не шкіряться в небо гострозубими хижими скелями. Як зморшкуваті ледачі старигани, вони підсміхаються стиха голими яснами темних проваль. Майже безпечні… От лише будь-якої миті готові проковтнути необачного мандрівника, не пережовуючи».
Щодо недоліків, які просто мусять бути у дебютній книзі… Ну, особисто мене зачепила згадка у тексті про «навіженого домініканця у коричневій сутані». Розумію, що художня книга – не історичний трактат, що 99 відсотків читачів байдуже проминуть очима згадку у тексті про отого домініканця в коричневих тонах, анічогісінько не зауваживши. Але помилка є помилка: домініканці не вдягалися в коричневе! Ніколи.
Той-таки Стівен Кінг назвав основою всіх людських страхів напівпричинені двері – двері, за якими від нашого зору ховається щось невідоме і, безперечно, страшне. Щось, чого ще не бачимо, але вже відчуваємо поряд його незриму присутність. Чимось, не менш моторошним, може стати для людини звук, який сигналізує про наближення небезпеки, ще невидимої, але яка, проте, перебуває вже близько. Зовсім поруч. Тихий звук чиїхось кроків, що лунають за спиною.
Ви збагнете, що відчуває людина, несподівано почувши звук кроків за спиною, поки гортатимете книгу Уляни Галич. І комусь із читачів це відчуття може навіть сподобатися.
Приємного читання!
