Існує низка знакових дитячих книг, написаних достатньо давно, щоб уже стати класичними, і досить талановито, щоб досі привертати увагу дітей. Велетенська кількість добрих, людяних, чемно-слухняних, побожних і нудних творів загубилися в безвісті, але інші — живуть і тішать дітей, покоління за поколінням. Друга пол. ХІХ ст. і поч. ХХ ст. були часом, коли писати дитячу літературу такою, як ми її собі уявляємо, було справою невдячною, тому займалися цим переважно домогосподарки (нічого не нагадує, до речі?). Однією з найпопулярніших авторок цього періоду стала Люсі Мод Монтґомері. Саме її книга «Енн із Зелених Дахів» прожила в моєму наплічнику останній тиждень, а зелена палітурка, створена Юрієм Симотюком, аж припрошувала раз-по-раз брати книгу до рук.
Щоб правильно читати цю книгу, потрібно знати реалії того часу, до того ж, не тільки літературні. Приміром, заклик розвивати в дітей «уяву» на той час міг здатися більш ніж революційним. Однак не треба забувати, що в 1908 році, коли вийшла «Енн із Зелених Дахів», вже мало не півстоліття були популярні такі книги, як «Що зробила Кейті» Сьюзен Кулідж, 1872 р. (в українському перекладі «Невгамовна Кейті»), «Маленькі жінки» Луїзи Мей-Елькотт, 1868 р. А ще саме в цей час творила неперевершена Едіт Несбіт. А дивовижна історія Елеонор Портер «Поліанна», як мінімум, не гірша за книгу Монтґомері, вийшла друком за якихось п’ять років після Енн. А ще ж невдовзі з’явився такий монстр, як Блайтон, яка зруйнувала решту стереотипів, узагалі перевернувши дитячу літератури з ніг (або з голови) на ноги (або на голову). Тут треба додати, що дія повісті «Енн із Зелених Дахів», очевидно, відбувається років на двадцять раніше, адже в книзі авторка використовує власні дитячі враження.
Але, звичайно, для читачів, а надто для дітей, яким насамперед адресовано книгу, це не так важливо. Мила й добра історія попри все залишається цікавою. Ідеться в ній про кумедну маленьку дівчинку, яка потроху росте, іде до школи, фантазує та потрапляє в різні халепи. Ідея про важливість «уяви» для дитини — наріжний камінь твору. Енн, якій у житті не дуже щастить, навчилася нафантазовувати собі щось хороше. Коли тітка Марілла шиє їй негарні сукні, дівчинка тільки й каже: «Я уявлятиму, що вони мені до душі». Це нагадує ідею Поліанни радіти з усього, що відбувається довкола (книгу Елеонор Портер було видруковано пізніше за «Енн», проте українською вона вийшла давніше). Цей modus operandі тодішніх літературних дівчат поступово витісняє, хоча й не повністю, мрія «бути хорошою» (дослівно), що супроводжує кожну літературну дівчинку з ХІХ ст. (про це мріяли і «маленькі жінки», і «невгамовна Кейті»). Це взагалі цікава тенденція в дитячій літературі — за останні два століття шальки терезів схилилися від «бути хорошою» до «мати уяву», та ще й як! Як тут не згадати іншу сирітку — Трейсі Бікер сучасної англійки Джаклін Вілсон! Загалом, вона дуже подібна до Енн і за долею, і за вдачею. Ось тільки — зовсім не прагне бути хорошою, а якраз навпаки (завдяки цьому теж досягнуто певного виховного ефекту, але це — предмет іншої розмови). Що ж до Енн, то в неї досить гармонійно поєднана «хорошість» і «збитошництво», нічого не занадто і всього в міру.
Є в цій книзі й школа, у якій учні різного віку навчаються в одній класній кімнаті, як у часи Шевченка, де на всіх — один учитель. Щкола, в якій найбільшою карою для дівчинки стає сісти за одну парту з хлопцем (о Боже, з хлопцем!), а школярі організовують концерт, щоб назбирати грошей на прапор для щогли біля школи. Звісно, стосунки в школі, що є предметом багатьох підліткових книг молодших авторів, у «Енн із Зелених Дахів» окреслені надто поверхово, але це ж не шкільна повість! З усієї гамми шкільних проблем та халеп залишилася хіба що конкуренція за оцінки, дружба або недружба разом із кимось проти когось та ставлення дівчат до хлопців і навпаки. Втім, усе це досить мило й весело.
Світ Ейвонлі страшенно цікавий сам по собі, ізольований, хіба що динозаврами не заселений, як у Дойла, нагадує українські села, де всі одне одного знають, але чомусь виглядає значно щасливішим. Перекладачка (Анна Вовченко) не даремно, як мені здається, вирішила називати героїв не містерами, місіс та міс, а панами, панями й паннами, тим самим ніби наближаючи їхню реальність до нашої. Цікаво було би уявити, що то все відбувалося наприкінці ХІХ ст. десь на наших теренах. До речі, за часом дещо наближене часово до цієї повісті може бути хіба що «Інститутка» Марка Вовчка (1861) та «Царівна» Ольги Кобилянської (1895). Творча особистість дівчинки й дівчини з «Царівни» навіть трохи подібна на Енн. Однак, мабуть, наші «аналоги» було написано з іншою метою, бо, на відміну від життєрадісної Енн, вітчизняні дівчата чомусь завжди і живуть бідніше, і страждають більше.
Окремо хочеться зупинитися на перекладі, який зробила Анна Вовченко за редакцією Анатолія Івченка. Чудовий переклад складного тексту — враження читача, знайомого з оригіналом. Текстуальне вивчення ще ввійде комусь до дисертації, а поки що….
Візьмімо перше речення. Струмочок, що перетинає шлях на Ейвонлі, на початку «вигадливий/звивистий, нестриманий» (intricate, headlong), а тоді стає «тихим, таким, що добре поводиться» (quiet, well-conducted): ось вам, перекладачко, загадка! Маєте відтворити іронію, не втративши філігранної плинності тексту. Маєте підібрати прийом, яким користуватиметеся і далі – пані Монтгомері нерідко грається такими коротенькими описами, ба радше нарисами, ближчими до поезії, ніж до прози. Ану, подумав я собі! Як ви розрубаєте цей вузол? І — розв’язок: «…вирував і пінився, та й був доволі підступний» — «ледь жебонів, принишклий». Блискуче! Замість тасувати прикметники й намертво вгрузти в нюанси, — невимушена гра значень, ледь відтінена близькістю синтаксису. Але чи витримає ця стратегія перевірку часом? Чи стане уяви на всі витівки авторки? Зважте, що випадковостей там немає… символізм чи алегорії — питайте Суворих Критиків; а я тільки відмічу, що тут описи предметів — нерідко «силуети» людей.
Ось далі в першому розділі: навколо садиби Катбертів висаджені «старі/поважні» (patriarchal) верби та «акуратні/ледь не бундючні» (prim) тополі. Одне слово, і зовнішність предмета, і ставлення до нього — і щоразу з погляду саме персонажа, про якого йдеться (в даному випадку сусідки; а тут і ставлення до персонажа)! В українському варіанті перші стали «старезними», а другі — «прямими суворими»; і ця витримана, уявна простота, що так щільно прилягає до оригіналу… підкорює і спонукає скидати капелюха.
Гадаю, сама Монтґомері оцінила би таку увагу до свого тексту — своєї першої опублікованої книги. Ця ж книга, водночас, стала також найуспішнішою, що було в ті часи не рідкістю — згадаймо ту саме Кулідж із Кейті. Подальші історії про Енн розкрили перед читачем усю палітру дорослішання, кохання, материнства, ревнощів, виховання дітей і старіння. У той час кожну нову книгу Люсі Мод читачі зустрічали із захватом, а в багатьох країнах світу восьмикнижжя про Енн досі в списку улюблених дівчачих книг. До речі, це вже друга книга пані Монтґомері на українському ринку. Першою була «Емілі з Місячного Серпа» від «Свічада», яка теж – сюрприз, сюрприз! – оповідає про сирітку. Цю книгу мені ще належить прочитати. Видавництво «Урбіно» задекларувало намір видати «сагу про Енн» повністю. Важко сказати, наскільки український читач сприйме дорослу Енн, яка апелює до вже зрілих жінок, а не дівчат-підлітків. Можливо, навіть, це виявиться тим, чого бракує сучасним дівчаткам. Особисто я ставлюся до такого штибу «продовжень» обережно. Проте — час покаже. Залишається лише побажати їм наснаги і… придбати першу книгу серії.
Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.
