Більше, ніж детектив

Я співчуваю любителям сучасних детективів – зовсім не тому, що жанр уже, здавалося б, не здатен запропонувати нічого нового, – а тому, що детективні романи сиплються на голови читачів як із рогу достатку. Які завгодно – політичні, «іронічні», злободенні, пригодницькі, «під старовину»… Годі вибрати з цього масиву текстів те, що до смаку саме тобі. Почнеш один – кинеш, збридившись стилем написання; візьмеш другий – до нудьги передбачуваний; хапнеш третій – ніби непогано, але все одно не те. А тому, надибавши справді хороший детектив, радієш, наче витягла щасливий квиток, – і пишеш знайомим поціновувачам жанру прізвище автора, щоб, не дай Боже, не забули, не переплутали. Норвезьке ім’я Ю Несбьо не зайве записати: по-перше, воно для нашого простору незвичне, по-друге, його направду варто запам’ятати, щоб не запитувати потім у книгарні: «Ну… цей… що той роман написав… не знаєте?»

Отже, Ю Несбьо, «Нетопир». Харрі Холе, детектив з Осло, приїжджає до Австралії, щоб разом із тамтешніми поліцейськими розслідувати жорстоке вбивство норвежки Інґер Холтер. Щоб знайти вбивцю, Харрі доводиться зануритися в місцеву специфіку, порозумітися з собою і, врешті, спокутувати давній гріх. У Несбьо є те, що вирізняє добре написані книжки і що, на жаль, рідко трапляється в сучасних детективах: його роман – не лише перебіг подій у певних координатах («злочин – покарання» у даному жанрі), а щось значно більше. Це не одноразове чтиво, яке беруть у відпустку, а пожива для читачів із різними запитами, досвідом і горизонтом сподівань. Подієвий (суто детективний) план у «Нетопирі» багатий, скаржитися нема чого: кілька вбивств, криваві подробиці, купа натяків, що їх не встигаєш фіксувати… одне слово, складно вгадати, яка з представлених рушниць вистрелить (а стріляють зрештою всі – якась раніше, якась пізніше). Цей роман може стати стрічкою, не гіршою за «Мовчання ягнят», якщо текст потрапить до рук тямущого режисера.

Психологічний план також не розчаровує, позаяк головний персонаж та кілька другорядних прописані доволі вдало. Харрі Холе приваблює тим, що він «живий» і чесний із собою – не цинічний стереотипний слідчий, не детектив-надлюдина штибу Шерлока, не «мудрий старший чоловік», який життя прожив і все на світі знає. Навпаки, в діалогах звучить щоразу: «Людська природа – темний дрімучий ліс». Харрі живе як живеться, не силуючи себе до вигаданого, затвердженого суспільством щастя. З трагедії, що сталася з його вини, Холе виборсується, тримаючись за думку: «Поки я живий, я ще не кінчена людина». Втім, тональність роману далека від оптимістичної. Несбьо порушує проблему справедливості й спокути (ці два поняття нерозривні в «Нетопирі») й розв’язує її в свій спосіб: людина рано чи пізно понесе покарання за гріх, але, ловлячи й караючи злочинців, світ не вдосконалити. Віра в те, що можна змінити наявний порядок речей, – ілюзія, на думку начальника поліції Маккормака. Встановити справедливість не можна з огляду на її відносність, а от спокутувати провину доведеться так чи інакше – тільки не за судовими, а за міфологічними законами. Закони міфу бездоганно працюють у романі. Несбьо розглядає спокуту як фатум, невідворотність, невблаганність долі, що застигла у давніх міфах, як комаха в бурштині, й перенеслася в сьогодення без найменшої зміни. В міфічних оповідках австралійських аборигенів, якими діляться з Харрі його нові знайомі, криється вказівка на те, хто жертва, хто герой і якими мотивами керується вбивця. Читаючи, хочеться часом крикнути персонажеві: «Не роби цього! Ти ж знаєш, чим скінчиться!». Але той чинить так, як визначено міфом, бо не може інакше. Так було, і так буде. Міф у Несбьо не лише творить саспенс, а й визначає структуру тексту: «Нетопир» поділено на три частини, кожну з яких названо ім’ям міфічного персонажа. Це Валла (герой), Муура (його кохана, жертва) і Буббур (змій-убивця). Прикметно, що найбільше розділів припадає на останню частину.

Нарешті, третій план роману, який годі обійти увагою, – контекстуальний. Читач бачить Австралію очима норвежця, і нас захоплює і дивує не лише ця країна, а й той, хто пише про неї, позаяк, за відомим висловом, «слова Петра про Павла говорять більше про Петра, ніж про Павла». Втім, національні й державні проблеми австралійців не такі вже й специфічні, якщо вдуматися: расове питання, витіснення автохтонів на марґінеси, спроби примирення й, знову ж таки, спокути злочинів минулого… Ці рани не скоро загояться (якщо загояться взагалі), й спільність міфів не рятує. Смерть приходить у світ – чи то як біблійний змій, чи то як нетопир Нарадарн, – і часом її породжує бажання помсти, що теж знаходить відбиття у романі. Помста як безумство, фатум, гріх і покарання.

Підсумовуючи, можна сказати, що «Нетопир» Ю Несбьо – напрочуд якісний зразок сучасного детективу (якщо рік написання – 1997 – ще вважати сучасністю). Попри окремі банальності й подекуди передбачувані сюжетні ходи (як же без цього?), роман свіжий і цікавий, повторюся, для широкої аудиторії. Маю свій перевірений критерій оцінки тексту: якщо хочеться перечитати, значить, книжка хороша. А якщо хочеться перечитати детектив, та ще й цитувати окремі шматки… це варте того, щоб запам’ятати сім літер імені автора чи бодай назви його роману. Тим, хто ще не запам’ятав, звісно.