«Приватну колекцію» поповнила ще одна збірка Любові Пономаренко. І хоч авторка не новачок у лавах цього проекту сучасної прози (2006 року тут вийшла її збірка новел «Помри зі мною»), письменниця й досі є для багатьох читачів незнаною. Чи нерозгаданою — якою, зрештою, залишилася для мене.
Експресіоністська химера на обкладинці і представлення авторки як «неперевершеного майстра неоімпресіоністської прози» в анотації промовисто натякають – перед нами дуже сучасна проза. Загалом справедливо: про сучасне життя письменниця намагається розказати по-сучасному, докладаючи часом чималих зусиль. Щоправда, префікс «нео» тут радше для оптичного ефекту, якого, до слова, й прагнули неоімпресіоністи в живописі, апелюючи до законів оптики, аби якось методологізувати суб’єктивні враження автора. Поза тим із будь-яким префіксом – нео чи пост, – імпресіонізм так і буде імпресіонізмом, принаймні у прозі Любові Пономаренко. Уривчастість нарації, фрагментарність сюжету, багата метафоричність, ліризованість та суб’єктивність (упізнавані імпресіоністичні прийоми) визначають манеру письменниці, незалежно від жанрової форми – чи то шкіц, чи новела, чи повість.
У контексті частих розмов про молоду українську ґенерацію поетів, котрі мало дбають про верлібри чи інші формальні «витребеньки», та й не часто замислюються, чи справді мають що сказати своєму читачеві, подумалося, що Любов Пономаренко могла б легко й невимушено перекваліфікуватись у поетку: «Листопад, листопад, листопад! А ти кажеш – весна. Авто пірнає в молоко туману, дурні неперелітні птахи плачуть над пустими полями… Ми їдемо довго. Зустрічні вогні напливають і гаснуть, виринають назустріч із ночі зачаровані нелюди – стовпи. Аж ось чорніє ріка, ми виходимо на берег. Я, безпутна істота без імені й роду, і ти, тут нікому не відомий чоловік». І хоча імпресіоністські засоби – основа індивідуального стилю Пономаренко, часом її письмо справді важко вмістити в одну стильову шухлядку.
Більшу частину збірки складає сюжетна новелістика про любов (взаємну і ні, щасливу і не дуже — тобто на будь-який смак), про зраду і обман (викриті або ще ні, тобто на будь-який смак), про втрату (коханого, дитини, спокою, себе – знову-таки, на будь-який смак), про відповідальність, про конфлікти і зв’язок поколінь, уроки історії, про злочин і кару або безкарність, про несправедливість чи справедливість долі… Одне слово, про життя. А ще — про самотність, потребу в ній чи відчайдушні спроби подолати її. Останню тему авторці вдається реалізувати послідовно цікаво: то вибираючи побутові сучасні («Голуби на дзвіниці», «Дерево облич», «Півцарства за сльозу», «Навпроти, по той бік вулиці», «Портрет жінки у профіль з рушницею», «Почують тебе сніги» тощо) чи історичні («Не кидай мене самого в полі») декорації, то заграючи з реальністю і часом, містично переплітаючи світ живих і мертвих («Дерево облич», «Нічого не трапилось»), то запрошуючи до світу химерних алегорій («Земляне серце») та сюрреалістичних видив («Дві в колодязі», «До схід сонця в тютюновім магазинчику»). Тож читання несподівано перетворюється на інтелектуальний поєдинок із текстом.
Та варто зауважити, що таких «несподіванок» у книжці обмаль. У гонитві за різним читачем (чи то просто писалось так?) авторка повсякчас змінює правила гри і відкриває шлюзи мелодраматизму. Трагізм у долях її персонажів подекуди просто зашкалює, але письменниці, здається, цього мало. Одне слово, якщо ви ще не плачете — ми йдемо до вас! Наприклад, «Дерево облич», яке розпочинається багатообіцяючим: «Породивши на світ каліку, станеш калікою сам», створене в кращих традиціях Марії Матіос. Тут є все: самогубство, хлопець-каліка з власною історією нещасливого невзаємного кохання та його така ж самотня, хоча й тричі заміжня, кохана, самотність і жертовність матері, навіть Чорнобиль. Дивує, вражає, часом зачіпає, та чи не забагато, як на сім сторінок тексту? Додайте до всього трохи містики, стрибки в часі і просторі, складну нарацію й потоки свідомості – і отримаєте таку собі мелодрамку для любителів кубика Рубика.
До слова, одним з улюблених прийомів Любові Пономаренко можна вважати умовчання. Річ навіть не у відкритих фіналах а-ля Стефаник, які так полюбляє авторка і до яких звикаєш десь після п’ятого твору. Сюжетні оповіді Пономаренко – окремі епізоди, з яких, урешті, й постає історія. Вочевидь, уривчастість нарації, на думку письменниці, — дуже вдячний хід у залученні читача до співавторства. Відтак із тексту в текст доводиться збирати новий трагічний житейський пазл із надією на оптимістичний (оце була б несподіванка!) поворот. Щоправда, часом почуваєшся непроханим гостем, який з увічливості мусить переглядати цілу купу фотокарток із невідомими і малоцікавими людьми, історії яких нам оповідають.
І наостанок — про обкладинку. Як на мене, до всього трагіко-мелодраматичного модерного «розмаїття» цієї збірки цілком пасував би кубістський портрет «Жінки з мандоліною» Пабло Пікассо – химерна, аморфна, гострокутна, у брунатних тонах – така загадкова, хоч і без яблука.
