– Володимире Григоровичу, протягом останніх двох років на Вас одна за одною «посипалися» літературні відзнаки. Перше місце у книжковому рейтингу «ЛітАкцент року–2009», премія ВВС, нагорода від рейтингу «Книжка року», Шевченківська премія… Розумію, що запитання не зовсім зручне для автора, але все ж – чим Ви самі собі пояснюєте успіх трилогії про джур козака Швайки й роману «Сині Води»?
– Як це водиться в Одесі, відповім на Ваше запитання своїм: чи не можете Ви мені пояснити, чому в 2001 році, коли я послав на «Коронацію слова» одночасно тексти «Сторожової застави» «Джурів козака Швайки» і першу частину «Синіх Вод» – на них ніхто не звернув ані найменшої уваги? Чому про них почали говорити лише тепер? Далі. Чому президент Кучма змушений був заявити що «національна ідея не спрацювала»? Мабуть тому, що ми прагли незалежності, навіть не уявляючи, що воно таке. І лише тепер починаємо усвідомлювати, що не можна бути незалежним на порожньому місці. Потрібно бодай на щось опиратися. А опиратися немає на що, окрім як (трохи) на сільського виробника та на свою історію. Погляньмо, як з такого ж «порожнього місця» Петро І перейменував Московське царство на Російську імперію і заходився творити міф Великоросії. А Катерина ІІ кинула найкращі мізки на теоретичне підґрунтя цього міфу.
У нас, гадаю, нині відбувається щось подібне. Щоправда, радше в душах простих українців, аніж чільників України. Моїм співгромадянам теж хочеться врешті-решт обіпертися бодай на якусь державницьку твердь. І ми, ті, хто дотичний до української культури, повинні дати бодай координати цієї тверді. Мої координати – битва на Синіх Водах, тріумфальна з’ява українського козацтва та відновлення Володимиром Мономахом могутності Київської Русі. На моє переконання, саме вони найбільш яскраво свідчать, що наші предки вміли з честю виходити з найскладнішого становища. А коли можуть предки, то чому не спробувати нам? Ми що – з лопуцька роблені?
Що ж до успіху названих творів, то, на мою думку, це запитання дискусійне. Я, як і чимало дитячих письменників «радянського» періоду, дещо розбалуваний накладами у сто п’ятдесят чи сто тисяч примірників. До того ж, цей наклад розходився не місяцями, а за якусь добу. От коли ми теж досягнемо бодай половини цих показників, тоді й можемо говорити про успіх чи невдачу.
– Що, на Ваш погляд, потрібно, щоб дитяча книжка відірвала юного любителя інтернету від комп’ютера?
– На це запитання відповідь дала Джоан Ролінґ. Про її творчість можна говорити будь-що, але ясно одне: вона зробила революцію в дитячому читанні, повернувши дітей обличчям до книжки.. Цікава деталь: Поттеріана пішла без малюнків, а діти, як знаєте, такі книжки гортають неохоче. А тут – такий ажіотаж! Тож, мабуть, крім цікавого й незвичного тексту має спрацювати реклама. У випадку з «Джурами…» ця реклама таки спрацювала. Мій видавець, блискучий Іван Малкович, чи не в кожному зі своїх майже щотижневих інтерв’ю згадував про них. І все приблизно в такому ключі: «Мій син, прочитавши книжку, заявив: “Тату, це найкраще з усього, що ти видав”». А зважаючи на те, що він до цього видав усю Поттеріану і (страшно сказати!) самого Гоголя, то читачеві стало навіть цікаво: а чим же вони кращі? Згодом читач розставить все на свої місця, але головне вже зроблено: читач заінтригований.
Теж саме можна сказати й про «Сині Води». Із півроку тому в моїй улюбленій «Україні молодій» з’явилася по-снайперському прицільна стаття Костянтина Родика «Лавреат-міфотворець», де він проводить несподівану для мене паралель між В. Рутківським і Г. Сенкевичем: «Польський класик створив по суті міф Речі Посполитої: яскравий, захопливий, величний… Тим самим займається і Рутківський. Україна, яку він описує – вітальна, енергетична, переможна, – це країна, в якій хочеться жити бодай родовою пам’яттю. «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» забезпечила першим виданням письменника високо тиражний старт; гадаю, так само буде і з накладами “Темпори”». Я досить літня людина, і роздуватися після таких слів до розмірів вола мені вже запізно. Але втішений таким визначенням хоча б тому, що воно дозволить юному – і не лише юному – читачеві ще більше перейнятися величчю подвигів наших пращурів і зробити відповідні висновки й для себе. Тож реклама у нашому випадку – не лише рушій торгівлі, а й рушій свідомості.
– Цікаво було б дізнатися, як реагують діти на Ваші книжки? Чи пишуть листи авторові? Чим цікавляться під час творчих зустрічей?
– На зустрічах із юними читачами, смію думати, не лише я відчуваю щось на зразок душевної спорідненості, а й вони. Цікава деталь: дівчатка на таких зустрічах куди активніші. Їх цікавить усе: і чим відрізняється лук від арбалета, і що носили в ті часи їхні ровесниці, і чи живуть у наш час їхні нащадки… Хлопці цим переймаються менше, зате вони – більш відданий народ. Знаю одного прихильника, котрий ходить на мої виступи навіть тоді, коли я виступаю не в його школі. Маємо вже своєрідний тандем: коли я забуваю ім’я того чи іншого героя, він мені підказує. Підозрюю навіть, що мої герої йому ближчі, ніж мені. А от із придбанням книжок, і не лише моїх, – то справжня катастрофа. Вчителі й батьки скаржаться, що в обласних центрах, особливо в тих де переважає російська мова, українських книжок не знайти. Інколи навіть дивуєшся, якими шляхами доводиться дітям чи їхнім батькам роздобути книжку улюбленого автора. Ет, нам би якось налагодити систему книгорозповсюдження! Тоді кількість покупців (відтак і наклад) збільшилася б щонайменше на порядок.
– Чому Ви звернулися саме до історичної прози?
– Ще з сьомого класу я «нерівно дихав» до історії. Почалося з екскурсії до Києво-Печерської лаври, де мене приголомшили мощі Іллі Муромця. Тоді чи не вперше подумалося: та який же він російський богатир, якщо воював на нашій землі, і похований у ній? Ото було б добре, якби хтось написав про нього як про нашого, українського, богатиря! Та чомусь ніхто з сущих тоді письменників за цю тему не брався. Тож у середині 80-х, коли в повітрі «запахло» незалежністю України, я й згадав про свою дитячу мрію. А ще вирішив розкрити перед юним читачем не тільки цю сторінку, а й інші. Скажімо, написати художню розвідку про початок українського козацтва, чи розповісти – бодай самому собі – про битву на Синіх Водах.
– Розкажіть, будь ласка, про інші Ваші книжки, ті, які було написано до «Джур» та «Синіх Вод».
– Тематично близькою до цих текстів вважаю історичну повість «Сторожова застава», в якій я намагався реставрувати початок переможного наступу Володимира Мономаха на половців. У порівнянні з першим виданням вона значно розширена й перероблена. Повість уже давно мала б вийти у видавництві «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», проте чудовий, але дуже зайнятий художник Максим Паленко ніяк не знайде сил для фінішного спурту. А ще маю казкову трилогію – «Бухтик з тихого затону», «Гості на мітлі» і «Щирик з роду крилатих ящерів». Перші дві знайшли свого читача ще на радянському просторі. Пізніше я повернув їм низку епізодів, що були викинуті тодішніми редакторами з ідеологічних міркувань. Першу з них – «Бухтик з тихого затону» – Іван Малкович збирається видати десь у квітні. Ілюстрації для неї готує талановитий художник Ростислав Попський, відомий читачам по роботах над книгою Я. Корчака «Пригоди короля Мацюся». Сподіваюся, що десь до літа у «Видавництві Старого Лева» побачить світ моя повість «Ганнуся», що свого часу була видана в Москві 150-тисячним накладом, але в Україні так і не вийшла, оскільки українським редакторам дружба дорослого з дівчинкою видалася надто підозрілою. Гадаю вмовити Мар’яну Савку на продовження «Ганнусі» – повість «Намети над річкою», запозичену з життя нинішніх пластунів.
Ще є автобіографічна повість «Потерчата», яку я вилущив із «дорослого» роману, що в радянські часи так і не побачив світу, оскільки був спрямований проти будівництва дніпровських рукотворних морів.
– Чи знає про Ваші успіхи Одеса?
– Ніби знає, а ніби й ні. Оце на днях зустрівся з колегою по письменницькому ремеслу. Балакаємо про те, про се, тільки не про «Сині Води». Зрештою, я не втримався й питаю: «То ти чув, що їх відзначили?» «Чув», – знехотя відказує колега. – «Ну, то й що?» – «Та… вітаю». І таке ставлення дуже типове в нашому середовищі. Успіх колеги ми звикли розглядати, як ворожий камінець у своєму городі. Але, на щастя, є й інше ставлення. Не так давно викладачі історії одеської гімназії №5 попросили мене виступити перед учнями восьмих класів. Признаюся, що ставлення до цієї вікової категорії в мене дещо насторожене, бо, на відміну від школярів молодшого шкільного віку, підлітки цікавляться літературою куди менше, ніж новими життєвими реаліями. Та й так уже повелося, що подібні зустрічі вчителям потрібні лише для «галочки» чи з розрахунку, що розчулений такою зустріччю автор подарує щось зі своїх творів… Але приходжу й очам своїм не вірю: в актовому залі зібралося до сотні гімназистів – і майже перед кожним томики то «Джур» то «Синіх Вод». І, уявіть собі, прочитані! Тож під час двогодинної зустрічі я здебільшого сидів та слухав, що ці чудові діти думають про мене та моїх героїв. І полишив гімназію не лише з оберемком квітів, а й із грубезним альбомом, де було вміщено рецензії, враження, кросворди й малюнки моїх нових друзів. Часом, коли маю кепський настрій, гортаю його, вчитуюся у щирі рядки і, повірте, думаю про себе не так кепсько, як за хвилину до цього.
– Одного разу в нашій телерозмові я висловив думку, що було б непогано встановити пам’ятник Вашим джурам козака Швайки, наприклад, у Черкасах, – поближче до Ваших рідних місць? Як Вам така ідея?
– Я тільки за! Навіть у тому випадку, коли не буде згадано прізвища автора. Свого часу мені теж мріялося: от якби в кожній області, районі чи селі встановити пам’ятники, стели чи бодай меморіальні дошки героям і видатним особам, які там народилися чи здійснили подвиг. І щоб на початку навчального року вчитель водив своїх учнів до цих пам’яток. Переконаний, що юних громадян найкраще вчити життю на прикладі тих, хто прославив рідний край і свою малу Батьківщину. Нам треба брати приклад бодай із сусідньої Угорщини. Я побував там кілька разів і не переставав дивуватися безмежній кількості скульптур, стел та інших пам’ятних знаків, присвячених героям минувшини. Підозрюю, що кількість їх не куди менша, ніж кількість самих угорців. Я зустрічав багатьох пересічних громадян Угорщини й знаю, яке в них трепетне ставлення до історії свого роду, своїх героїв, своєї землі, – а відтак і повага до самого себе, як до нащадка і продовжувача традицій своїх славних попередників. На жаль, нам про таке ставлення до своєї минувшини доводиться лише мріяти.
– Що цікавого знаходите в інших письменників, які так само, як і Ви, пишуть для дітей?
– Духовну й душевну спорідненість. А ще талант. Хіба можна сучасній дитині обійтися без творів Анатолія Качана, Ігоря Січовика, Лесі Ворониної, Олександра Гавроша, Івана Андрусяка, Галини Малик, Зірки Мензатюк, Олеся Ільченка, Марини Павленко, Сашка Дерманського? Вважаю, що саме завдяки їхнім зусиллям українська дитяча література зійшла на якісно новий щабель, звідкіля рукою дістати до європейського рівня. На відміну від «дорослого» літератора, вони не хизуються один перед одним, їх не душить «жаба», вони щиро радіють успіхам свого колеги. Вони живуть у різних містах, у кожного свій світ, своя тема, – проте їх поєднує щирість, любов і безмежна повага як до свого читача, так і до попередників по літературному ремеслу, що в «дорослій» літературі надзвичайна рідкість. Можу з упевненістю сказати, що сьогодні градус життя в дитячій літературі значно вищий, аніж у «дорослій». І це радує. Бо в усіх літературах, що поважають себе, перед ведуть саме дитячі літератори. Гадаю, незабаром таке спостерігатиметься і в нас.
– А якими книжками Ви зачитувалися в дитинстві?
– Найбільше ностальгую за якоюсь книжкою без початку й кінця, з якою познайомився, ледь навчившись читати. Пам’ятаю лише, що в ній фігурувала розбишакувата Баба Яга та її побратими по нечистій силі. А ще – весь без винятку – Марк Твен, Вальтер Скот, Жуль Верн, Аркадій Гайдар. Із наших – передусім «Лахтак» і «Шхуна Колумб» Миколи Трублаїні (нині перечитав його ще раз – і порадів, як ми зросли якісно), «Дуже добре» Олександра Копиленка, «Щасливий день суворовця Криничного» Івана Багмута, «Десну перейшли батальйони» Олекси Десняка, «Син Таращанського полку» Петра Панча… До цього переліку приєднав би також «Как делать стихи» Володимира Маяковського, на яку десь у другому класі надибав у заднику книжкової шафи шкільної бібліотеки. Особливо вразило мене зізнання, що будь-який вірш починався з шуму в авторовій голові. Я ту книжку навіть «приватизував» і якимось дивом вона до цього часу зберігається в моїй книгозбірні. Тобто, ще не написавши жодного поетичного рядка, я вже відав, як це робиться.
– Над чим тепер працюєте?
– Оце згадав, що був поетом, і упорядковую томик вибраного. А ще пригадалося, як у дитинстві жахався думки, що колись помру й перетворюся в ніщо. Тож тепер хочу переконати себе, колишнього, і взагалі юне покоління в тому, що смерть – то не кінець, а двері до іншого життя. Можливо, навіть ще цікавішого, ніж нинішнє. І це дуже збігається з моїм нинішнім настроєм і віком.
Розмовляв Володимир Панченко
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.
