«Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують (хай і не глибоко) провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми.
А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ».
«Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами».
Може, трохи несподівано починати рецензію з цих цитат. Тим паче, коли йдеться про книжку з такою життєствердною назвою, – «Homo feriens», або ж «Людина, яка святкує». Та, коли чесно, ці два уривки здаються аж ніяк не менш важливим ключем до мемуарної повісті Ірини Жиленко, аніж ті численні фрагменти з різних розділів, де авторка береться аргументувати назву своєї книжки, вкотре тлумачить читачеві, що і як вона «святкує» і, головне, чому схильна сприймати власне життя як свято.
Але «Homo feriens» таки не про святкування. Точніше, не лише про нього. Зрештою, це і не докладна та послідовна автобіографія Ірини Жиленко, як можна було би сподіватися від тексту на майже вісімсот сторінок. А насамперед – це книжка про покоління, з якого вийшла авторка (хоч і була трохи молодшою за своє оточення), і про всю ту епоху, аж надто переобтяжену нині і позитивними, і негативними міфами. Епоху, що з кожним роком стає фактом щораз дальшого минулого. Й не тільки літературного.
Отож «Homo feriens» – про шістдесятників: як їх бачила Ірина Жиленко ще наприкінці 1950-х – початку 1960-х, коли все тільки починалося, а самого поняття «шістдесятник» іще, по суті, й не існувало, і як разом із нею вони змінювалися упродовж десятиліть, – аж до літа 2007-го, коли було поставлено крапку вже в останньому розділі.
«Homo feriens» важко назвати літературною новинкою, адже частини спогадів із 1997 року поступово з’являлися друком у журналі «Сучасність». Компонуючи книжку, авторка свідомо не дотримувалася хронологічної послідовності у відтворенні подій, надавши перевагу вільним переходам між різними періодами власного минулого й «сучасного». Та, скомпоновані в суцільний текст, частини вибудовуються в цілісну фабулу, а сама книжка врешті-решт виявляється однією з наймасштабніших нині приватних версій українського шістдесятництва.
Про «своє» шістдесятництво в тій чи тій формі вже писали Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Роман Корогодський, Богдан Горинь, Світлана Кириченко (цей перелік, зрештою, може бути значно довшим). Ірина Жиленко пише з власної перспективи, апелюючи до історії свого життя, та все ж не раз відходить «у тінь», аби розповісти про когось зі свого найближчого або й трохи дальшого оточення.
Вона чимало цитує в своїй книжці зі щоденникових записів, які систематично вела впродовж більш ніж півстоліття (і веде далі), перемежовуючи тодішні спостереження з пізнішими рефлексіями, а часом по кілька разів повертаючись до важливих для себе моментів.
І саме ці щоденникові фрагменти (про епістолярій ще згадаю окремо) надають її спогадам і додаткової документальної цінності. Адже, хоч інколи й дуже суб’єктивні (як, власне, і належить приватним записам), вони часто були безпосередньою реакцією на поточні події та вчинки людей, пам’ять про які інакше неминуче загубилася б у часі.
Читачеві ж вони дають також нагоду подивитися на тогочасний світ ніби зсередини, очима безпосереднього учасника тих процесів, а крім того, побачити в «живій» дії тих, кого нині, через п’ятдесят років, можна назвати творцями шістдесятницького дискурсу.
І побачити часто в «неканонічних» – і, певно, саме тому таких симпатичних – деталях. Скажімо, там, де Ірина Жиленко пише про «безалаберного і аж мовби авантюрного в побуті» молодого Івана Дзюбу, який через забудькуватість не раз потрапляв додому не через вхідні двері, а вилазив на балкон другого поверху «по аварійному карнизу». І це той самий Дзюба, в якого «був закоханий весь інтелігентський Київ» і чиїм гострим виступам не могли завадити навіть Корнійчук зі Збанацьким. Або ж про «скромного», «у великих окулярах і сіренькому дешевенькому костюмі», а також зі шкарпетками, що «сповзають на черевики», Івана Драча, чий «Ніж у сонці» змусив її плакати й називати автора генієм. Про «вредного» Валерія Шевчука, який умів довести до сліз образливою критикою або просто нечуйністю, але писав довгі й мудрі листи. І про «домостроївця» Євгена Гуцала, який дорікав Жиленко, що одразу після одруження з Дроздом та не завагітніла й не осіла «на господарстві». Про того-таки Володимира Дрозда, який, уперше побачивши її на засіданні Спілки письменників, закохався і, миттєво почавши «облогу», вже за три дні зробив своєю офіційною дружиною. І нарешті про найголовнішу героїню, котра вже в подружньому житті присвячувала Євгенові Сверстюку «цілі цикли палких любовних віршів» (що адресатові страшенно подобалося); Опанасові Заливасі слала «закохані листи»; та й взагалі з п’яти років була схильна закохуватися «навально і мученицьки у всіх підряд». А те, що й молодій поетці не бракувало чоловічої уваги, свідчить хоча б оцей студентського періоду віршований рядок молодого поета Володимира Житника: «Кавалерів міріади у Жиленко Іріади» (офіційно саме таким було її ім’я).
Важко уявити кращий спосіб «освіження» читацького сприйняття. Тим паче, у випадку з шістдесятниками, розмова про яких так переобтяжена пафосними характеристиками й заяложеними штампами. Шістдесятницьку творчість, до того ж, дедалі важче адекватно оцінювати поза історичним контекстом. Ірина Жиленко ж не лише пропонує власні милі «апокрифічні» замальовки замість офіціозних портретів, не тільки показує контексти чи описує обставини (звісно, так, як вона їх бачить), а й у найдискусійніших моментах намагається зберігати «нейтралітет» і подавати й pro, i contra (наприклад, у розповіді про «покаянний» лист Івана Дзюби або про відхід від шістдесятників Віталія Коротича). І, нарешті, вона робить спробу відтворити й загальну емоційну атмосферу – спершу колективного піднесення й романтичних сподівань (десь до 1962 року), а потім – поступового нагнітання зневіри, страху, зрештою – покори або ж, навпаки, категоричного спротиву.
Із відповідних розділів книжки можна отримати доволі яскраве уявлення про те, як і чим жили молоді україномовні літератори, художники й науковці на початку 1960-х, передусім – у Києві: де (і в кого) зустрічалися, про що дискутували, як розважалися і, нарешті, що читали й писали. Колоритно описано й заходи Клубу творчої молоді, новорічні колядування, звичайні посиденьки, на яких часом «каламбурили», «перебріхували» народні пісні, включаючи в них актуальних персонажів, тощо.
Та не менше тут історій і про вимушені поневіряння наступних років: коли виганяли з роботи або ж, як у випадку з подружжям Жиленко–Дрозда, позбавляли житла; коли не друкували або цензурували тексти; коли примусово відправляли на військову службу чи ув’язнювали. І як, починаючи з ранньої смерті Василя Симоненка, дедалі частіше випадало зустрічатися з друзями не на святкуваннях, а на похоронах.
Ірина Жиленко не приховує, що недооціненість шістдесятників (насамперед, звісно, Володимира Дрозда) їй дуже болить. І, хоч би з яким скепсисом писала вона про міжпоколіннєвий діалог (мовляв, «кожна людина ув’язнена в своїй часовій ніші, як метелик, прохромлений шпилькою», і марно чекати на повне порозуміння попередників та наступників), свої спогади вона пише таки зі сподіванням бути почутою, чи то пак прочитаною. І не колись, у невизначеному майбутньому, а тепер, доки «крижина шістдесятництва» ще не розтала остаточно.
Незнаходження ж миттєвого відгуку часом штовхає авторку до надто категоричних висновків. Тоді, відкидаючи можливість будь-якого порозуміння і демонстративно замикаючись у власній «інакшості», вона може безапеляційно заявити, що «осучаснитись я вже не зможу», а потім іще різкіше відкинути творчість «молодих» (без уточнень), бо ж «сучасна література – не література, а літературщина – млявий, хоч і хтивий, словесний онанізм».
Звісно, йдеться тут не так про принципову позицію, як про миттєву, надто емоційну, реакцію, яку – і за це треба віддати авторці належне – вона не намагалася приховати перед читачем, згладивши всі надто різкі вислови в остаточній редакції. А могла б. Адже категоричність і відмова від відтінків у «розмальовуванні» світу – одна з найбільших вад у її персональній системі цінностей (неодноразово в цій книжці декларованій).
Власне, й Михайлина Коцюбинська, давня приятелька, а колись і викладачка Ірини Жиленко, в своїй уже посмертно опублікованій передмові пише про своєрідну «абсолютизацію» авторкою цього неприйняття сучасності, а місцями й певну епатажність.
Та, врешті-решт, спогади – це якраз та територія, де автор може не боятися суб’єктивності й непослідовності. Точніше, це той винятковий текстуальний простір, де суб’єктивність може здаватися і вадою, і чеснотою водночас.
Ірина Жиленко не боїться відвертості й там, де вона обертається критичністю щодо не байдужих їй людей. І як щиро захоплювалася вона першими поетичними здобутками Івана Драча (що від початку 1960-х був і її приятелем), так само щиро критикує вона його «Ейнштейніану», називаючи її «математично-наївною абракадаброю», і зі смутком припускає, що автор «інтенсивно опавличується». А вже в 1990-ті її прикро вразить його шістдесятилітній ювілей із «надміром помпи й пишноти (в наш голодний час)», особливо в порівнянні з «ювілеєм» однолітка Миколи Вінграновського, який тоді взагалі відмовився офіційно відзначати свій день народження.
Власне, про ставлення Ірини Жиленко до шістдесятників варто сказати окремо. З одного боку, є тут, звісно, й очевидний пієтет, адже йдеться про найближче їй середовище, що формувало її життєвий простір упродовж багатьох років і навіть десятиліть. Є між ними й ті, чию творчість вона дуже високо цінує. Є також і «друзі-страдники», перед ким вона відчуває і певну провину за свій вибір, адже, за власним висловом, так і залишилася «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва». Та при цьому вона все ж не ідеалізує ані свого середовища, ані, тим паче, вчинків живих людей, ані, зрештою, не говорить про шістдесятництво загалом як про виняткове мистецьке явище, й сама погоджується, що закиди окремим літераторам в «ортодоксальності» чи, скажімо, «малоосвіченості» не зовсім позбавлені сенсу. Але, згадуючи про історичні обставини, в яких вони жили й формувалися, пише авторка далі, «іншими ми бути не могли».
У «Homo Feriens» є й кілька наскрізних сюжетних ліній. Одна з них – чи не головна – це ледь не у джейн-остінівській традиції виписана історія кохання й подружнього життя Ірини Жиленко та Володимира Дрозда: від уже згадуваного моменту першого знайомства в СПУ і аж до смерті чоловіка 2003 року, що назавжди розділила світ дружини на «до» і «після».
І в цьому сюжеті цілком осібне місце займає їхнє листування: цілих три роки (1963–1966) майже щоденних листів, доки Дрозд відбував примусову службу, залишивши в Києві самотню, а певний час і бездомну, Ірину Жиленко.
Щоправда, до спогадів потрапили тільки листи Жиленко, проте і їх досить, аби відчути, яким інтенсивним і довірливим і, зрештою, багатоманітним було це спілкування: вони могли переписуватися і про прочитане, побачене, почуте, і про побутові проблеми, й про громадські справи (Жиленко, зокрема, доволі відверто розповідає про арешти й поневіряння друзів чи акції, в яких брала участь), і нарешті про твори одне одного (часто вони навзаєм були й першими читачами та критиками щойно написаних текстів).
В одному місці Ірина Жиленко навіть зауважує, що ця вимушена розлука (яку, судячи з настрою листів, вона переживала дуже важко й страшенно емоційно) виявилася насправді великим даром, що врятував їхній шлюб від побутовості й міщанства. Та хай там як, а за період між 1966-м, коли Володимир Дрозд повернувся, і 2003-м було ще чимало спільних років, за які ці двоє людей не просто не збайдужіли одне до одного, а й, здається, зовсім не втратили особливого, майже трепетного, ставлення до створеного іншим. Тож не дивно, що й в останніх (хронологічно) розділах Ірина Жиленко найбільше переймається тим, що тексти її чоловіка можуть і не дочекатися адекватного читача, і боляче й дуже особисто реагує на критику його творів.
Іще один наскрізний сюжет мемуарів Ірини Жиленко – це Київ. «Homo Feriens» – дуже київська книжка, і в цьому – її особливий шарм. Будучи киянкою за походженням, авторка з великою любов’ю пише про місто, в якому провела переважну більшість свого життя і яке (на цьому вона не раз наголошує) не проміняла б на жодне інше. І цю любов легко відчути вже з перших розділів, де йдеться про місто її раннього – почасти ще довоєнного – дитинства. Прогулянки старим ботанічним садом, улюблені алеї, маршрути, описи дворів, у яких бавилася з однолітками, – все це трохи нагадує атмосферу книжок відомого києвознавця Дмитра Малакова, який так само уважно й так само сентиментально (в доброму значенні слова) описував Київ свого дитинства, що припало десь на ті ж роки.
Ось хоча б оця невелика «ода» світові дитячих спогадів: «О затишок старих київських дворів з лавами і голубниками, з дерев’яними верандами, мансардами, зі сходинками між кімнатами, з галереями і драбинами «чорних ходів»! О густі палісади – як продовження осель, ледь прикриті липами і бузками, а тому – такі таємні і затишні! Столи з самоварами, гамаки, табуретки, іграшки, швейні машинки «зінґер», керогази, жаріючі вугіллям праски. Зараз, коли цей світ в моїй пам’яті вже розмивається туманцем забуття, – він особливо прекрасний».
Є також і своєрідна хроніка вибраних міських подій: Куренівська трагедія 1961 року (коли прорвало греблю, й Куренівку та частину Подолу було залито болотними потоками); руйнування старого єврейського цвинтаря, на місці якого влада вирішила розбити парк (моторошна картинка, як «старі-престарі євреї, переважно – жінки, в автобусах перевозять кістки покійних на інші цвинтарі»); реконструкція Бесарабки і поява підземних переходів у центрі («ніби Київ розростається вглиб»); післячорнобильські страхи столичних мешканців щодо можливої евакуації. Таких колоритних епізодів із різних часів, які й творять живу історію міста, можна навести ще чимало.
Й нарешті про головне – святкування. Що ж, зрештою, з ним? Адже не випадково Ірина Жиленко дала таку назву своїй книжці. І, мабуть, не випадково назвала себе «людиною, що святкує». І в «Homo Feriens» таки не бракує відповідних за настроєм пасажів, написаних у типово шістдесятницькій напівафористичній манері: «Я щаслива людина. Люблю життя. Вдячна долі за те, що мене обминули спокуси вульгарного споживацтва, кар’єризму, фанатичного аскетизму, залишивши мені просте і добре, багатотрудне і радісне людське життя. Радісне не “тому що”, а “незважаючи на”». Або ж інше, іронічно-самокритичне: «Поетеса я, можливо, і слабенька, зате радісна людиночка – на всі сто!!! Заздрісники, заздріть!». Чи нарешті таке: «Я інша. Гедоністка й естетка. Мої очі тануть від краси світу Божого, як дві крижинки в золотому вині. Слух, зір, дотик, нюх – усе функціонує гостро і наркотично допінгує».
Та при цьому, Ірина Жиленко на сторінках своїх мемуарів не раз впадає у відчай, розчаровується, засмучується, плаче, страждає, обурюється і просто ображається. І, як я вже казала, аж ніяк не приховує цього від читача. Тоді чому ж саме «святкування» з усієї палітри емоцій? Відповідь, як здається, дуже проста й очевидна: йдеться тут радше про свідому життєву настанову, раціональний вибір на користь саме такого, оптимістичного, сприймання світу, налаштування себе на радість і в тих (або й особливо в тих) ситуаціях, коли виникає найбільша спокуса опустити руки. Одного разу це вдається краще, іншого – трохи гірше, а коли й зовсім не вдається. Та щоразу оте «homo feriens» залишається авторці як орієнтир, така собі пам’ятка про ідеал, до якого досить просто наближатися. Навіть якщо це й буде наближення тривалістю в усе життя.
