На початку березня Київ «із офіційним візитом відвідав» Юрій Андрухович. Письменник провів прес-конференцію в УНІАНі та прочитав публічну лекцію в «Смолоскипі».
Головною несподіванкою на цих заходах для багатьох стало те, що Ю. Андрухович майже не говорив про літературу, натомість присвятив ледь не всю розмову політиці. Тобто було трохи й літератури. Наприклад, Андрухович оголосив початок туру на підтримку свого «Лексикону інтимних міст». І – так! – висловився з приводу скандального присудження цій книжці «Золотої бульки»: «Напевно, когось роздратувала піар-кампанія «Лексикону», але це дивно, адже вона не була ні надто гучною, ні надто агресивною».
Або, наприклад, повернувся до літературної тематики, коли фотограф Таня Давиденко раптом запитала, які вірші Мандельштама він найбільш любить. Тут багато хто вперше почув, що Андрухович не лише любить і може досить розлого цитувати російського поета, а ще й свого часу перекладав його тексти.
Та все ж було очевидно: Юрій Андрухович приїхав говорити передусім про політику. І так само значна частина глядачів – журналістів, літераторів, колег приходила на зустрічі послухати про політику.
Політичні «березневі тези» Андруховича зразка 2012 року менш радикальні, але, мабуть, цілеспрямованіші, ніж раніше. Він уже не грає на межі «соборного» фолу, а говорить очевидніші речі:
– Україна постійно опиняється на межі «бути» і «не бути», нині – один із таких найдраматичніших моментів;
– українці нарешті після майже двох років депресії навчилися сміятися з нинішньої ситуації, але ще питання, що це – оздоровлення духу, перемога над страхом і готовність до змін чи лише звикання;
– мусить визріти свідомий громадянський спротив;
– насильницький спротив приречений на поразку, бо фізична сила – парафія влади, тому «вила» мусять лишитися метафорою, перемагати режим треба мирним тиском;
– усім нам треба виховувати в собі відповідальність, доросле, без ілюзій ставлення до життя, але при цьому також уникати цинізму;
– нині варто підтримати «помаранчевих» політиків, особливо репресованих, бо навіть вони кращі за наявну владу, плюс сам факт регулярної зміни людей нагорі виконує певну «провітрювальну» функцію.
І подібні речі. Часом надто самозрозумілі, але їх промовляння, обговорення таки має терапевтичний ефект: змушує людину замислитися.
Але я про інше. Схоже, тенденція така, що український письменник знову дедалі глибше вписується в політичний контекст (зовсім поза яким він, власне кажучи, й не був). Юрій Андрухович пропагує ненасильницький протест. Оксана Забужко майже демонстративно підтримує окремих політиків. Сергій Жадан підписує листи на захист політв’язнів. Василь Шкляр стає ледь не «прапором боротьби проти Табачника». Важко було б уявити таке, скажімо, році в 2007-му, – аж ось маємо, певно, не в останню чергу «завдяки» безумствам «біло-блакитної» влади…
Хвиля йде і з іншого боку. У Польщі нещодавно вийшла антологія перекладів сучасної української поезії «Дольки помаранч», і автор однієї з рецензій на неї дивується, чому наша поезія так мало соціально і політично заангажована, та міркує над тим, чи не є це наслідком розчарування в ідеалах Помаранчевої революції. Автор іншої рецензії обурюється, навіщо ті українські поети стільки уваги приділяють політиці. Погляди різні, критерій один.
Схоже, що з «перезавантаженням» стосунків літератури і політики (та/або соціальним загалом) слід змиритися, і цей рух маятника навряд чи ближчим часом спиниться. Тим паче, коли явно збігаються загальноєвропейські тенденції ангажованості письменників та українські обставини драматичного загострення суспільної ситуації.
З одного боку, така політизація засмучує. Вона – додаткова підтримка голосам маніякальних фанатів виховної та державницької функцій літератури. Вона – зубожіння сприйняття, тотальна раціоналізація. Вона – смішне, наївне забуття уроків соцреалізму (яке легше можна пробачити західним країнам, аніж нам).
А з іншого, цей новий тон у розмові літератури і суспільства дає першій шанс на увагу ширшого кола читачів, зростання популярності. Якоюсь мірою, зрештою, і навпаки: сама політизація – наслідок зростання популярності сучасної української літератури. Та й очевидно, що запит усе більшої частини дезорієнтованого суспільства на політичний голос письменника може виявитися цікавим творчим викликом для останнього: як і не змовчати на тему, котра хвилює всіх, і не написати тупу агітку?
Що ж, у цій ситуації залишається традиційно сподіватися на почуття міри і смаку в письменників та на чутливість читачів.
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
