Джозеф Гілліс Міллер: «Усі літературознавчі теорії мусять бути доповненням до художнього твору»

В інтерв’ю для «ЛітАкценту» професор Гілліс Міллер пригадує деконструктивістський «бум» зсередини, дає своє розуміння літературної критики, розповідає про сучасні тенденції в літературознавчій теорії по той бік Атлантики.

— Професоре Міллер, в одній зі своїх праць Ви говорите про те, що «найголовніша інтелектуальна (та емоційна) санкція на догматичний скептицизм у сучасній літературознавчій теорії пов’язана з твердженням, що знання відносне». Чи сьогодні Вам так само здається, що знання має релятивну природу?

— Ніколи не був прибічником «догматичного скептицизму» і тепер не буду обстоювати цієї теорії. Але я також і не релятивіст. Я переконаний, що ми можемо і ми маємо прагнути до об’єктивного знання, наприклад, читаючи літературні тексти. Відчуваючи труднощі на цьому шляху, можемо вдатися до здорового скептицизму, що унеможливлює догматичні припущення в читанні. Зокрема, я це проектую і на себе. Процес читання має перевірятися самим текстом. В основі літературного простору — текст, а не теорія. Потрібно ставити собі запитання: чи визначальні риси певного твору достатньо прояснені?

— Які останні тенденції в американській літературі та критиці Ви могли б назвати?

— Це дуже широке й гетерогенне поле з усіма різновидами й тенденціями. Проте найвизначальнішим можна назвати перехід науковців від «школи читацького відгуку» до «культуральних студій». Проте самі «культуральні студії» — складний і неоднорідний простір, який не має однієї ідеології чи інтерпретаційної процедури.

— Як би Ви охарактеризували концепт «теорії літератури»? Це окрема складова літературознавства, компаративістики? Які завдання, на Вашу думку, сьогодні ставить перед собою теорія як форма метакритики?

— Теорія спрямовує до гарного читання. «Поетика» Аристотеля й досі слугує парадигмою на цьому шляху. Це, звичайно, продукт літературної теорії, перший із найвеличніших на Заході, але основне завдання цього твору — допомогти зрозуміти афінську трагедію «Цар Едип». І цінність цього твору, з мого погляду, головно залежить від успіхів у цій площині. Всі літературознавчі теорії в принципі, як «Поетика» Аристотеля, мусять бути доповненням до художнього твору або групи творів.

— Чи погоджуєтеся Ви з думкою, що час деконструкції вже минув (у США і у світі)? Якщо так, то чи не могли б Ви навести приклади того, що прийшло на зміну деконструкції?

— Я не думаю, що доба деконструкції прийшла до свого остаточного завершення. Вона представлена в багатьох сучасних методах і теоріях інтерпретації (культуральні студії, наприклад). Інша річ, що деконструкція розчинилася у нових теоріях. Після смерті Дерріди у світі почали проводити величезну кількість конференцій, дискусій, з’явилося багато статей, есеїв, монографій, які доводять, що деконструкція не померла. Праці Поля де Мана й досі активно студіюють студенти й науковці Англії та Сполучених Штатів.

— Як сьогодні сприймається і розуміється поняття «деконструкція»?

— Так звана деконструкція, – наприклад, у вигляді культуральних студій, — це різновекторна, гетерогенна процедура читання. Але це є сама деконструкція. Моє визначення деконструкції таке, що це, крім усього іншого, процедура читання художніх текстів, філософських текстів та інших типів тексту з особливою прискіпливістю до риторичних стратегій, зокрема художніх образів та стратегій їх використання у мовленнєвих актах. Деконструкція прагне спростувати тезу, висловлену в Америці представниками «нової критики», що хороший текст — це обов’язково об’єднаний текст, якась органічна єдність. Об’єднані тексти можуть існувати, але немає жодної причини думати, що представлена літературна робота, яку ви вподобали, органічно цілісна. Вона може говорити про дві чи три речі водночас, до того ж, ці речі будуть не пов’язані між собою. Потрібно читати текст повільно, пильно, з прицілом на лінгвістичні деталі, щоб спробувати зрозуміти, про що в ньому йдеться і як про це говориться.

— Чи й досі новий історизм залишається впливовою науковою школою у Штатах? Чи послуговується новий історизм деконструкцією?

— Новий історизм уже не такий популярний в Америці сьогодні. Його потіснили культуральні студії, когнітивні студії, нейронаука, нові розуміння діяльності мозку в контексті спроб пояснити природу літератури. Я маю певний скепсис щодо тих проектів. Не маю жодного сумніву в тому, що різні ділянки мозку можуть починати свою активність, коли ти читаєш вірш або чуєш, як хтось декламує вірш, проте я не розумію, як це може допомогти в розумінні процесів означення, які відбуваються з нами й віршем. Мозкова активність спричинена літературним читанням, і це неспростовний факт. Але увага до мозку не може пояснити всіх загадок. Новий історизм уперше орієнтувався на англійську ренесансну літературу. Він показував певну умовність інтерпретації літератури з використанням і без використання історичних фактів. Культуральні студії вивчають дуже широкий спектр проблем із виходом у площину соціальних наук, ці дослідження в царині ґендеру, класу, раси, етнічності, мультикультуралізму й постколоніалізму. Ці студії відкидають застарілі дисципліни, як «вікторіанські студії», хіба що зберігають їхню тенденційність на рівні своєї політики емансипації. Старі вікторіанські студії відкидають багато важливих тем, немовби сміття з вікторіанського Лондона — насправді це цікавий предмет, який має величезну вагу для розуміння того ж Діккенса — його «Наш спільний друг».

Я не опонент нових істориків. Інша річ, що новий історизм фокусує свою увагу на маргінальних аспектах, другорядних подіях навколо тексту, наприклад, у вивченні п’єс Шекспіра. Новий історизм для мене — це дослідження на берегах твору.

— Чи можемо ми сьогодні говорити про адекватне розуміння Шекспіра, якщо ми не живемо в ренесансній епістемі? Чи не доречніше в такому разі застосувати практики презентизму, навіть говорячи про Ренесанс?

— Я погоджуюся, що наша ментальність відрізняється від ментальності ренесансного типу, але мені здається, що це розрізнення часом перебільшене. Ми не маємо жодних непереборних труднощів із читанням п’єс Шекспіра, навіть якщо ми розуміємо їх і не так, як розуміли ренесансні шанувальники театру. Ми так само можемо отримувати насолоду від читання Гомера, Достоєвського або класичної китайської поезії у перекладах. Звичайно, краще читати цих авторів в оригіналі, проте читання в перекладі неодмінно краще, ніж нечитання цих авторів узагалі. Мені дуже подобається те, що я називаю жартома «анахронічним читанням». Навіщо мати претензію на те, що ми живемо всередині ренесансної епістеми? Я краще хочу достосувати Шекспіра до мого сьогодення.

— А що, на Вашу думку, робить Шекспіра центральним героєм у західноєвропейському літературному каноні?

— Шекспір — величний автор, що зазначали численні критики від Бена Джонсона до Семюела Джонсона, Джона Кітса, Метью Арнольда, Блума і, зрештою, Ґрінблатта. Шекспір мав талант створювати унікальні людські характери та нові образи. Зрештою, він створив нову англійську художню мову. Але це «бардопоклонництво» аж ніяк не має затьмарювати інших письменників, як Діккенс або Єйтс, яких так само читаєш із величезною насолодою.

— Чи відрізняються методи інтерпретації, коли ми працюємо з класичними текстами і сучасними?

— Я поділяю ту думку, що повільне читання з увагою до лінгвістичних деталей, зокрема до художньо-виражальних засобів, до мовленнєвих актів і періодів, а також «наратологічних» стратегій у романах може бути найкращим шляхом для викладання й писання як про класичну, так і сучасну літературу. Я для цього маю свій термін — «риторичне читання».

— Чим постає «розуміння» та «перцепція» у Вашому баченні?

— Моє використання цих слів не оригінальне. Когнітивні студії сьогодні зробили спробу охарактеризувати з фізичної або соматичної точки зору процес розуміння та перцепції. Для мене процес прояснення сенсу, який може розходитися з ідентифікацією, відрізняється від перцепції. А розуміння означає вписування перцепції в готові категорії: «Ага! Тепер я розумію той сонет Шекспіра. Тепер він має сенс для мене, і я можу пояснити значення кожного слова у вірші». Хороше читання прагне позбутися тих готових категорій. Літературний твір завжди якоюсь мірою аномальний.

 

— Чи поділяєте Ви тезу, що апріорно жоден текст не може бути зрозумілим до кінця?

— Я не бачу причин, чому художній текст може залишатися незрозумілим. Мені здається, читачі розуміли вірші, романи й п’єси завжди. Так, безперечно, є складнощі з кожним окремим читачем, проте ці складнощі перебільшені. Той факт, що ми можемо вільно дискутувати з приводу якогось вірша зі студентами, свідчить про існування спільного поля розуміння, спільних координат інтерпретації тексту. Інтерпретація (мені більше імпонує називати цей процес «репрезентацією читання») — це віднаходження слів до того, що з тобою відбувається, коли ти починаєш «розуміти» текст. Це спроба «прив’язати» текст до чогось, до себе, до часу. Читання має бути в принципі емпіричним, воно постійно має ґрунтуватися на цитуванні, щоб показати, що це читання правильне. Звичайно, читачі не завжди поділяють цієї думки, проте вони постійно мають повертатися до слова на сторінці як до доказу.

— Чи інтерпретація віддзеркалює текст?

— Мені так не здається. Хіба що інтерпретація має повністю повторювати текст. Як тільки ви починаєте використовувати власні слова, це перестає бути віддзеркаленням тексту, якщо тільки ви не використовуєте ці слова в іншому фігуративно-образному сенсі.

— Чи можна сказати в такому разі, що текст і автор перебувають у складних взаємовідносинах, що автор — це текст, а текст — автор?

— Я так не вважаю. Автор — істота з плоті і крові, яка постає творцем тексту, щось на кшталт чоловіка або дружини, або коханця, або садівника, або маленького моряка. Я не думаю, що фраза «текст — це автор» щось прояснює, хіба що встановлює зв’язок між автором і текстом у якийсь містичний спосіб. Навіть якщо сам автор дає людям усю потрібну інформацію про те, як він або вона створював(-ла) цей текст і що мало вийти врешті-решт із первісного задуму. Вислів на кшталт «текст відображує автора (ментальність, стиль тощо)» часом не є продуктивною формою для інтерпретації.

— Якою буде література майбутнього? Чи можна сподіватися на появу нових жанрів на основі злиття медіа, інтернет-реальності та літератури?

— Я не хочу бути пророком. Ці зміни непередбачувані, але я гадаю, що потужний зсув до комп’ютерів та інтернету означатиме, що література буде все більше писатися з думкою про е-тексти в головах її творців. Інші близькі комп’ютерні жанри, як комп’ютерні ігри, матимуть вплив на художні тексти, які, проте, все одно будуть виходити й у друкованій формі. Ми сьогодні саме в епіцентрі величезної революції у медіа, яка позначиться й на розвитку літературних жанрів.

— Ви самі надаєте перевагу класичній літературі чи сучасній?

— Я люблю і перше, і друге, і мені не доводиться вибирати. Більше у світі маємо інтерпретації «класичної літератури», яка мандрує зі століття у століття через кордони й океани, але так само і значна частина сучасної американської літератури надзвичайно цікава і має цінність.

— Який найзахопливіший момент із власного життя можете пригадати? Чи з критики, якщо можна робити розподіл між життям і критикою?

— У мене було багато захопливих моментів у житті, проте, на мою думку, найзахопливіший пов’язаний із тим, як, навчаючись на другому році в коледжі, я раптом захотів змінити свою професію, стрибнувши від фізики до англійської літератури. Цей вибір ішов зсередини, і він визначив усю мою подальшу долю, маючи величезні наслідки для мене. Так само захопливий момент у моєму житті пов’язаний із відкриттям для себе творів Кеннета Берка та Вільяма Емпсона (на бакалавраті) або ж коли я випадково натрапив на есей Джорджа Пуле, або коли вперше прочитав «De la grammatologie» Дерріди.

— Чим є критика у своїй суті? Чому критики існують у суспільстві? Щоб розповідати нові історії, можливо, навіть цікавіші, ніж оповідки письменників?

— Дуже гарне запитання. Це таємниця для мене, чому на Заході критика закріпила статус своєрідної літературної інституції. Я не думаю, що історії, які створюють критики, такі ж цікаві, як історії письменників. Мені здається, що критика випливає з природної потреби людини розповісти іншим про літературний твір, який ти прочитав (або прочитала) і який мав на тебе вплив. Критика починається тоді, коли хтось, прочитавши вірш, наприклад, «Холодні небеса» В.Б. Єйтса, вирішує поділитися своїм читацьким досвідом. Критика також виникає з бажання доповнити літературний твір, пояснити його. Якби я був астрофізиком, то хотів би пояснити різні параметри зірок, галактик чи чорних дір. Як літературний критик я завжди мусив розтлумачити собі якусь «дивність» літературного твору. Якщо цієї дивності немає, то критику нема чого робити в цьому тексті. Наприклад, я мав пояснити, як автор послуговується мовою в той чи той спосіб. Пригадую, як уперше натрапив на таку дивність, коли був на шляху з астрофізики в літературознавство. Це був вірш Теннісона «Tears, Idle Tears». Це маленький вірш Теннісона, одна з пісень у «Принцесі». Чудовий вірш! Я прочитав цей вірш, коли ще був фізиком і відчув якесь неприродне поводження поета з мовою. На моїх лекціях із точних наук мене вчили завжди висловлюватися точно йі чітко, пояснювати найрізноманітніші аномалії, використовувати наукову мову якнайпростіше. Теннісон, мені здавалося, робив усе навпаки. Вірш починається так:

Tears, idle tears, I know not what they mean,
Tears from the depth of some divine despair
Rise in the heart, and gather to the eyes,
In looking on the happy Autumn-fields,
And thinking of the days that are no more.
(А. Теннісон, “Сльози”)

Український переклад:
Сльози, просто сльози, я не знаю, що вони означають,
Сльози із глибин дивовижного відчаю
Піднімаються у серці і збираються в очах,
Коли дивлюся на осінні радісні поля
І думаю про дні, яких уже нема.

Я запитав себе: «Що це означає?» Що має на увазі Теннісон, називаючи свої сльози «лінивими»? У який спосіб ці сльози «просто сльози»? Чому він написав: «Я знаю не те, що вони означають»? Я так само не знав, що це означає. Вірш надзвичайно гарний. У тому не було жодного сумніву, але що мені від того? І «сльози з глибин якогось божественного розпачу»? Що означає «божественний розпач»? Чому Бог відчуває розпач? Чому осінні поля щасливі? Мені здавалося, що поле — це неістота, у полів немає нічого людського. Отже, я мав безліч запитань від цих кількох рядків. Мені здається, що читати поезію вголос, як це часом роблять багато викладачів, і казати, яка вона гарна, — недостатньо. Так, я погоджуюся: це прекрасний вірш. Але що він означає? Я думаю, ми змушені весь час вимагати прояснень від художніх творів на вищому рівні «пояснювальності», ми змушені вимагати допомоги від учителів у нашій герменевтичні роботі. Я почав читати «теорію» лише для того, щоб зрозуміти специфіку художніх творів.

— Чи Ви вважаєте себе щасливою людиною?

— Так, загалом я можу назвати себе щасливою людиною. Мене огортає відчуття якоїсь невинного благородства в цей перлинний час. Я не бачу причин, чому теоретик не може бути щасливим. Бути теоретиком — не глупотна професія. Мені здається, я щасливий тоді, коли розумію, як потрібно декодувати прочитаний літературний твір і як викладати його, як писати про нього. Це спричиняється до особливого душевного стану, до вигуку: «Ага! Ось воно!»

— Чи хотіли б Ви змінити щось у своєму житті, якби мали такий шанс?

— Мені здається, я міг думати про щось таке, та нічого не спадає на думку. Ти сприймаєш життя, як воно йде, не маючи жалю. Я інколи хіба що ностальгую за тими Дж. Гілліс Міллерами, які так ніколи й не з’явилися в цьому світі: Міллер як астрофізик і Міллер як археолог, який стоїть у касці посеред прадавніх руїн чи десь іще. З величезним захопленням читаю два журнали: «Scientific American» і «Archaeology». Звичайно, завжди потрібно робити вибір: і я ніколи не шкодував і не вагався, що зробив свій остаточний вибір на користь читання літературних текстів.

Розмову підтримував Дмитро Дроздовський.

Довідка «ЛітАкценту». Джозеф Гілліс Міллер (Joseph Hillis Miller, нар. 5 березня 1928 р.) — американський літературний критик і теоретик, його праці мали значний вплив на розвиток американських та європейських літературознавчих студій. Сам науковець перебував під впливом ідей деконструкції. Батько Міллера — Дж. Гілліс Міллер-ст. — був президентом Університету Флориди.

Гілліс Міллер отримав диплом магістра в Гарвардському університеті. Він один із найвпливовіших дослідників англійського вікторіанства та модерністської літератури. Професійні інтереси Міллера завжди сходилися на таких питаннях, як «етика читання» і «читання як культурний феномен». З 1952 до 1972 рр. викладав в Університеті Джона Гопкінса; зазнав впливу ідей бельгійського критика і теоретика література Джорджа Пуле й Женевської школи критики.

У 1972 р. почав викладати у Єльському університеті, де пропрацював 14 років. У Єйлі заприятелював із такими відомими згодом у світовому літературознавстві теоретиками, як Поль де Ман, Гаролд Блум, Джефрі Гартман. Усі разом вони увійшли в історію як творці Єльської школи деконструкції. З 1986 року Гілліс Міллер переїздить до Каліфорнійського університету (University of California Irvine), пізніше до нього приєднається і Жак Дерріда. Того ж року Міллера обирають головою «Modern Language Association», що є своєрідним законодавцем у західній гуманітаристиці.