Світлана Тараторіна: «“Лазарус” постав із любові до Києва»

Уявімо, що ви заснули в сьогоденні, а прокинулися сто років тому, навіть трохи більше. Навколо начебто впізнаваний Київ: гласні в Думі вирішують питання землеустрою, ошатні містяни гуляють Олександрівським парком, гімназисти чубляться між собою, але… Фракцію нечисті в Думі очолює людиноведмідь, серед базарних перекупок нерідко можна зустріти чортиць, у поліції служать вовкулаки, а найрезонансніші злочини розслідує «відживлений» слідчий Олександр Тюрин – високоінтелектуальна версія чудовиська Франкенштейна. Вітаємо! Ви опинилися в художній реальності «Лазаруса» Світлани Тараторіної, а цей роман суттєво розширює уявлення про те, яким може бути ретро-Київ. Молода київська письменниця «виростила» у декораціях міста 1913 року химерний і яскравий світ магії, ожилих легенд, політичних суперечок, детективних розслідувань – і великої несправедливості. У цьому світі панують люди, але дискрімінована нечисть продовжує вірити у Змія, що спить під пагорбами Києва. Він прокинеться – і тоді знову настане час великої битви.

Останній рік спокою

— Історичний детектив, заміксований з урбан-фентезі, — це доволі популярний на Заході формат, який у нас теж починає розправляти крила. А з чого постав «Лазарус»? Із детективного сюжету, з ретро-сетингу, з Києва чи з фентезі, тобто,з нечисті?
— Із чого постав «Лазарус»? Він постав із великої любові до Києва. Передусім з’явився ретро-сетинг, з’явився з мого великого захоплення Києвом, його історією. У якийсь момент я заходилася колекціонувати книжки з історії Києва, зараз маю величезний стелаж. І коли я почала думати над цим сюжетом, над цим світом, певні речі з реальної історії Києва мене настільки вразили, що з них вдалося розбудувати цілий світ. Мені здається, що логічно й симптоматично, що з відстані у сто років люди прагнуть роздивитися попередню історію своєї території, свого народу. І ще, зважаючи на сьогоднішню ситуацію, мені хотілося подумати про оцю коротку миттєвість, цей період — фактично останній спокійний рік у Києві, — 1913-й. Тому що це рік, після якого почалася велика катастрофа для всієї цієї території, і для Києва зокрема. Світ «Лазаруса» є алюзією на реальну історію, але, звичайно ж, це вигаданий світ. Вивчати історію за романом не варто. Цей світ доволі умовний, хоча там є алюзії до реальних подій.

— Тож цей світ Межі між людьми та нечистю виріс із…
— Ця історія багато в чому почалася з Межі, що має цілком конкретний «прототип» — смугу осілості. Київ того часу був багатонаціональним та полірелігійним містом, у якому, втім, панувала відчутна нерівність. Нерівність не лише майнова чи станова, а й нерівність релігійна, і навіть на рівні етносів. У 1913 році в Києві жило приблизно півмільйона людей. За віросповіданням серед них лише юдеїв було близько 80 тисяч. Декілька років тому, коли я почала працювати над цією книжкою, мене дуже вразила така ситуація: євреї становили більше чверті населення Києва, але вони були суттєво обмежені у правах. Наприклад, я тоді дізналася, що дозвіл оселитися в Києві могли отримати лише купці 1-ї гільдії, а всім іншім купцям-євреям — 2-3-ї гільдії — було дозволено тільки приїжджати до Києва на ярмарки, вони мусили обов’язково реєструватися, жити у спеціальних нічліжках. Саме тоді я усвідомила, що людей дискримінували просто за принципом віросповідання. І якщо єврей вихрещувався, то він уже мав можливість отримати певне кар’єрне зростання та інші права на рівні із титульною нацією.

Київ того часу тепер часто називають російським містом, але для мене було відкриттям те, що київський повіт за переписом 1897 року не справляє такого враження. Згідно з ним, у повіті великоросами себе назвали 144 тисячі осіб, тоді як малоросами – 304 тисячі. І ці люди були українцями — те, що вони вважали себе малоросами, засвідчувало, що вони розмовляли українською мовою і на той момент визначали себе саме як українці. І мені хотілося показати, яким різним було це місто, як складно було знаходити його мешканцям спільну мову і, все ж таки, що ефективна взаємодія між ними була. І цей останній мирний рік демонструє, що абсолютно різні групи шукали й знаходили шляхи порозуміння.

Бейліс, Столипін та інші принади фентезійного сюжету

— Але «Лазарус» — це не просто текст про місто, це детектив.
— Так, і історія «Лазаруса» почалася з оповідання, яке я написала у 2016 році для конкурсу літературного об’єднання «Зоряна Фортеця». Головний герой там уже був детективом, і в кінці цього оповідання з ним відбувалося певне перетворення, котре дало поштовх для подальшого розвитку цього персонажа.

Ті, хто вже прочитав «Лазарус», знають, що головний герой потрапляє до міста, де тільки-но стався злочин: на Трухановому острові знаходять убитого хлопчика, і прізвище цього хлопчика – Ющинський. Усі, хто цікавиться історією Києва чи хоча б трішки вивчали історію Російської імперії того часу, знають про «справу Бейліса». Якщо коротко, то «справа Бейліса» — це розслідування вбивства хлопчика Андрія Ющинського, знайденого 1911 року мертвим. Тоді чорносотенці Києва одразу звинуватили у вбивстві євреїв. Дуже гучний судовий процес, що тривав у 1913 році, привернув увагу тогочасної інтелігенції. Мабуть, в усіх, хто нині цю справу вивчає, вона викликає велику цікавість, бо в ній залишилося дуже багато загадкових моментів.

— Які ще історичні події вплетені у ваш роман?
— Справа Бейліса стала для сюжету поштовхом. Інший момент, що мене надихнув, — це вбивство Столипіна. Напряму воно в романі не описується, є лише побіжні згадки про загибель прем’єра, але серед персонажів є чорт на прізвище Богров. Як ми знаємо, у реальності саме Дмитро Богров убив Столипіна, і цей замах теж дотепер є справою, до якої лишилося багато питань. Історія Києва просякнута подібними легендами, і коли про них дізнаєшся, то просто не можеш оминути.

Знайшли своє відображення в «Лазарусі» й інші моменти. Наприклад, одна з перших справ Тюрина побудована навколо Думи. Усе, що стосується її діяльності, гучні заяви з трибуни, рішення гласних, певні корупційні скандали — коли читаєш зараз про це, то трохи усміхаєшся, бо видається, що сто років тому життя не було якимось кардинально інакшим. Також згадуються в тексті єврейські погроми, які відбувалися в Києві доволі часто, це було жахливо і про це не можна забувати, тож у моїй книжці слово «погром» нерідко трапляється. Є там і «упирські повстання», що за датами збігаються з реальними польськими повстаннями. Наявні згадки про Кирило-Мефодіївське товариство, про Стару і Нову громаду — не прямі, радше алюзійні, але за прізвищами персонажів можна здогадатися, що малося на увазі. Чи, наприклад, якщо говорити про ще одну справу, дія якої відбувається в Києво-Печерській лаврі, то мене вразило, що в дійсності саме в той період настоятелем Лаври був призначений Амвросій (Булгаков), переведений із Почаївської лаври, яка на той час була оплотом чорносотенців. І це теж знайшло відбиток у тексті… Та й головний антагоніст «Лазаруса» також має прототип — це голова товариства «Двоголовий орел» Вальдемар Голубєв, котрий зіграв свою роль у справі Бейліса.

— І все ж у «Лазарусі» постає не лише Київ політичний, чи не так?
— Так, там описано і звичайне повсякденне життя, яке можна було б відобразити у фентезі. Сюжет однієї зі справ зачіпає Першу київську гімназію, де вчилися багато діячів української та російської культури, котрі лишили багато спогадів, що дають поживу письменницькій творчості. Зокрема, у романі згадується традиція боїв між гімназистами Першої та Другої гімназій, що регулярно відбувалися попри спроби їм перешкодити. Спогади про це залишив Костянтин Паустовський, відомий письменник.

Місто Змієве

— Тож виходить, що в «Лазарусі» сам сюжет обумовлює локації, в яких відбувається дія. А було таке, що вам хотілося щось включити текст, мовляв: «О, це класне місце, там обов’язково мусить щось відбутися»?
— Бувало по-всякому. І так, якщо зважати на те, що текст виріс з любові до Києва, то справді були моменти, котрі дуже хотілося включити в оповідь.
Я прагнула згадати про ті місця, яких зараз немає, або вони змінені, але про них хочеться пам’ятати, хочеться, щоби про них знали. Якщо ми почнемо згадувати про міські міфи, то одна з моїх улюблених локацій – це Стрітеньська церква, якої вже, на жаль, немає. Ще однією важливою локацією є Кирилівська церква. З нею пов’язана легенда про Змія – і це установча легенда для Києва. Для України образ Змія є досить двоїстим, саме це мені хотілося показати. Всі ми знаємо легенди про печери, де він досі спить. І справді, як і в «Лазарусі», наприкінці ХІХ століття навколо Кирилівської церкви проводилися археологічні дослідження і залишилися свідчення, що під цими пагорбами знаходили величезні печери, які потім залили бетоном. Коли ти це бачиш, читаєш, то розумієш, що створюєш фентезійний світ буквально на межі можливого – раптом Змій справді все ще спить у тих печерах? Може, все це існує в якийсь паралельній реальності?

— Міф про Змія — визволителя нечисті відіграє дуже важливу роль у романі, розкажіть про цей аспект докладніше.
— Міф про Змія справді дуже потужний. Для мене вся ця історія зі Змієм, із міфологічним контекстом, із двоїстістю культури, із цим містом, розділеним на нечисть і людей, є свідченням про те, що кияни завжди існували на межі вірувань і культур. Вони ходили до церкви і водночас носили медальйони-змійовики, де з одного боку був лик котрогось зі святих чи Богоматері, а з другого – змієподібна істота. Люди однаково вірили в нечисть і в християнських святих. А чого вартий міф про київських відьом, який пішов далеко за межі нашої країни!

— У «Лазарусі» легенда про Змія пов’язана і з Візантією, і зі скіфами. Як у тексті з’явилася богиня Апі?
— Дійсно, з історичної точки зору така зв’язка доволі сумнівна (Світлана усміхається). Апі — це, звичайно, така данина Скіфії. Це вже моя авторська алюзія, скіфи для мене важливі, бо я – кримчанка, і мені дуже хотілося додати цей слід до тексту. Абсолютних тверджень, що скіфи діяли на київських теренах, немає, але можна уявити, що деякі скіфські міфи могли врости в нашу територію, що десь вони тут залишилися. Так само і з візантійським впливом, який у культурному сенсі був дуже помітним. Я зрозуміла, що все це має знайти своє відображення в тексті, щоб було очевидно, що ми тут не постали з нуля, тож треба було зобразити довшу культурну традицію.

Люди VS нечисть

— Пані Світлано, якщо ми вже заговорили про фентезійну складову, то очікуване питання: чому ви розподілили нечисть саме так – переважно за «національною» ознакою? Упирі з польськими прізвищами, чорти з єврейськими, численна інша нечисть – з українськими… Адже саме це породило реакцію: «Чого це у вас люди – це тільки росіяни?!»
— Власне, останнє, про що я думала – це про якісь національні стереотипи. Мені хотілося показати розмаїття Києва того часу. Десь воно склалося випадково, але справді йшлося про те, щоби взяти якусь національну групу та відтворити її у певному виді нечисті. При тому, що до нечисті я ставлюся абсолютно позитивно (сміється). Упирі зі своєю аристократичністю та ідеалами, чорти, що мають власні життєві завдання… Усі хочуть жити, усі прагнуть щасливого існування. І не всі люди – росіяни! Тут немає якоїсь чіткої межі насправді. У «Лазарусі» є люди з українськими прізвищами, наприклад, є нечисть – із російськими або іншими. Тому як такої прямої залежності в тексті немає. І намагань образити чиїсь національні почуття в романі теж не варто шукати, їх там нема. Люди іноді чують слово «нечисть» і одразу уявляють собі щось неприємне. Але це все ж таки авторський світ, і нечисть у ньому не має на меті обов’язково зашкодити людям. Нечисть у «Лазарусі» перебуває в дискримінованому стані, вона виборює своє право на рівність із людьми, і це при тому, що дія відбувається на Межі – на території нечисті.

— Чи легко нечисті об’єднуватися в цій боротьбі?
— Це дуже важливе питання! Бо, здавалося б, нечисть має свої супервластивості, живучість, силу, чому вона не може просто повстати і скинути людей? Але нечисть, на відміну від людей, має багато видів. Це види з різними способами життя, з різними віруваннями, різними уявленнями про світ. Тому, звичайно, нечисті дуже складно об’єднуватися, і колись це вже призвело до її поразки, внаслідок чого люди отримали цю територію і змогли запанувати над нечистю. Головне питання, яке фактично зависає десь наприкінці книжки: чи зможе нечисть об’єднатися, якщо отримує гідного лідера? І якщо інші види об’єднаються — то що вони зроблять? Чи почнеться велика війна? І тут мені важливою була якраз ця жирна крапка: 1913 рік дає можливість зупинитися і роззирнутися, бо це був рік переходу від відносного миру й добробуту до страшної катастрофи, до війни.

Прийняти себе й боротися за себе

— Згадуючи головного героя — слідчого Тюрина… Наскільки складно було писати такого персонажа — не людину з плинною від початку ідентичністю, а того, чия ідентичність зламалася — він не народився нечистю, а перетворився на неї.
— Доволі складно, бо це все ж таки треба було уявити. Уявити все, що могло статися з такою людиною, уявити, як вона потім себе сприймає. З людиною може трапитися якась трагедія, вона може змінитися фізично, змінитися внутрішньо… Зараз багато з’являється хлопців, які пройшли війну, які повернулися до мирної реальності зміненими. І постає величезне питання: що з цим робити? Як їм допомогти? Як їм себе привчити до цієї нової реальності? Це і для Тюрина важливо. Він приїжджає до міста, яке він не знає, яке він не сприймає, його затягує в інтриги, у життя цього міста, із ним відбуваються певні зміни, і йому так само треба знайти своє місце в такому Києві. Зрозуміти, хто він, як йому жити далі.

Одним із моїх завдань у цій книжці було подумати якраз про цього Іншого, який існує поруч з тобою. Хто цей Інший? Якщо він здається тобі незрозумілим, якщо ти не сприймаєш його політичні, релігійні переконання, його зовнішній вигляд, то в який момент ти його або відштовхнеш, або спробуєш зрозуміти? Бо ми намагаємося ужитися в одному середовищі з тим, що хотіли б відкинути. У нас багато ненависті в суспільстві, багато нетерпимості. Але для того, щоб співіснувати, треба шукати шляхи порозуміння. І один із них – спробувати стати на місце іншого. І Тюрину якраз доводиться це робити. Не з власної волі, але таки доводиться – розуміти тих, кого він доти не сприймав.

— Тюрин — герой, який із самого початку має високий статус, і його завдання – цей статус утримати. А як з іншою нечистю? Наскільки для її представників важливе кар’єрне зростання, як вони можуть отримати освіту, як загалом живуть у світі, де панують люди?
— Перед нечистю у світі «Лазаруса» відкриті два шляхи. Нечисть може поводиться як людиноподібна і завоювати своє місце в людському світі, відмовляючись від власної ідентичності – і це шлях, до якого спонукають люди. Другий варіант — це закрита громада, яка живе власним життя, сповідує власні вірування, займається роботою, до якої придатна, і не прагне отримати більшого. Це теж шлях – шлях збереження власної ідентичності. І кожен представник нечисті в моєму світі вирішує це по-своєму. Кожен має обирати те, що йому ближче, я гадаю. Нечисть (і я тут із нею солідарна) має сама обирати, приєднуватися до людей чи зберігати свою ідентичність, але вона повинна мати цей вибір.

— Припустімо, нечисть обирає інтегруватися до людей. І люди вважають їх за собі подібних?
— Звичайно, ні (сміється). Це — нетолерантний світ, де люди бояться нечисті, бояться Іншого. Уромані, наприклад, виписані умови щодо освіти нечисті: є гімназії, які приймають нечисть за квотами, є заклади тільки для людей. Існують і кар’єрні обмеження. Але все ж таки в моєму світі нечисть прагне домагатися успіху в своїх галузях, і в цьому теж є свій компроміс. Насправді, нечисть не зазіхає на те, щоб бути людьми. Вона просто хоче будувати життя зі своїми правами на своїй території.

Фентезійні ліки від болісного мовчання

— Уявний світ, у якому люди й нечисть мирно живуть поруч, — на цьому побудовано багато фентезійних світів, але не «Лазарус», тут дійсність більш жорстока.
— Мені хотілося створити світ, у який можна повірити. Щоб у читача складалося враження, що цей світ таки існує десь у паралельній реальності. Але також із самого початку мені хотілося поговорити на дражливі теми. Фентезі якраз має такий поріг входження в текст, що дає змогу порушити серйозні теми так, щоб у читачів не склалося враження, що їх втягують у політичну дискусію. Але ж про такі речі все одно варто говорити. У «Лазарусі» проговорено багато непростих тем, котрі часто намагаються не чіпати. Релігії, національна пам’ять, взаємодія між різними націями — теми, які в нашій країні одразу змушують підстрибувати на стільці, тому мені здається, що фентезі — це той формат і жанр, що дає змогу говорити про це спокійніше.

— І ви ще плануєте повертатися до цього світу?
— Так, далі буде, обов’язково.

— Але головне питання, яке виникає з огляду на можливі сиквели: сюжет «Лазаруса» завершується, коли починається війна. І це Перша світова війна – одна з головних трагедій в історії людства. Не страшно писати фентезі на такому матеріалі?
— Мені здається, що у нас із Першою світовою взагалі велика проблема — вона не проговорена, в принципі не проговорена. Увесь світ про неї пам’ятає, бо Перша світова війна є абсолютно апокаліптичною, вона докорінно змінила світ, вона уможливила Другу світову, вона спричинила величезні катастрофи ХХ століття… А у нас її «з’їла» революція, радянська ідеологія, і довгий час ми про неї не говорили, хоча бої Першої світової війни відбувалися просто на території України, а українці билися одне проти одного з різних боків. Історія, особливо болючі її сторінки, не зникає, невідрефлексовані помилки можуть повторюватися… Так, це дуже страшна тема. Але мені, знову ж, здається, що такий – фентезійний – формат дає можливість подивитися на цю тему з іншого боку. І відповіді на питання, що стосуються Визвольних змагань, на мою думку, треба починати шукати саме в Першій світовій війні.

— Це спокусливо — «дотягнути» Тюрина до Визвольних змагань?
— Так. І це логічно, ситуація сама того вимагає. Нечисть у романі зупинилася на роздоріжжі. Ми ще не знаємо, об’єднається вона чи ні, якою буде війна (а війна точно буде), але сюжет спонукає шукати ці відповіді.

Розмовляла Ксенія Сокульська.

Фото надані Світланою Тараторіною.