Педро Ленц — швейцарський прозаїк і поет, драматург, журналіст, володар численних літературних премій, а також швейцарської кіно-премії за екранізацію роману «Кіпер — це я». У «Видавництві 21» та Meridian Czernowitz вийшли його книжки «Мій друг машиність крана» та «Кіпер — це я».
Роман «Кіпер — це я», що вийшов у майстерному перекладі Юрка Прохаська, — це не просто історія, яка могла б статися в кожній країні чи в кожному місті, а сумна реальність життя після в’язниці. Це спраглий до життя чоловік, якого підставили друзі й навіть не відчували сумління совісті через зламану долю. Це прагнення жінки, яка тебе не хоче, пошуки роботи та грошей на життя, цікавість до інших та постійне бажання розповідати. Це наркоторгівля, продажність, побутові бійки, пиятика й роздуми про те, чи варто знову завести вдома кицьку. І на цьому фоні звучать Боб Ділан, Дженіс Джоплін та алегоричний сюжет Стейнбека.
— Чи міркуєте ви про орієнтовний обсяг книжки, яку пишете, чи вважаєте, що для 21 століття в принципі більше годяться маленькі романи як, наприклад, «Кіпер — це я»?
— Усе залежить від того, як довго ви можете працювати, адже якщо ви маєте три роки, під час яких хтось буде вам платити, тоді все можливо. Для мене 200 чи 150 сторінок достатньо, бо я не Достоєвський, хоча не виключаю, що колись таки буде натхнення для роману на 500 сторінок.
— На Вашій сторінці у Вікіпедії написано, що ви full-time письменник. Що означає ця повна занятість для письменника?
— Думаю, що вони це написали, аби відділити мою професію від, наприклад, копірайтера чи ще когось, бо я не маю більше ніяких робіт, і дати зрозуміти, що я професійно більше нічим не займаюся. Тобто я не вчитель чи таксист, який щось там пише, але більшість письменників у Швейцарії мають ще якісь суміжні професії і насправді в нас є дуже мало людей, яких можна назвати просто письменниками. Однак деякі з них продають книжки в Німеччині, їх там читають — звісно, якщо вони пишуть німецькою. В моєму випадку все інакше, адже я пишу швейцарським діалектом, який потенційно може зрозуміти й читати 5 млн людей — це дуже мала аудиторія. Проте у Швейцарії є багато маленьких містечок, які є центрами свого регіону, тому це означає, якщо ви популярний письменник, ви можете відвідати й мати публічні читання в кожному містечку, і тут ні на що скаржитися.
— Але у Швейцарії також є багато різних типів діалектів..
— Так, але носії цих діалектів розуміють одне одного (тут мається на увазі діалекти всередині німецькомовних регіонів – прим. Ю.Д.).
— Швейцарію часто наводять як приклад в Україні, коли йдеться про мовні проблеми і ведуться дискусії щодо прав російської мови. На вашу думку, це схожі ситуації чи в нас усе ж маніпулюють прикладом Швейцарії?
— Це цілком різні ситуації, тому що ми маємо чотири офіційні мови відповідно до регіонів, тобто немає такого, як у Києві, де люди однаково говорять і українською, і російською. Водночас, у нас це нічого не означає і ми не приділяємо цьому такої уваги, в нас мова вказує тільки на те, з якого ти регіону.
— І це також не впливає на політичні погляди?
— Ні, не впливає взагалі. Лінгвістична ідея ідентифікації, наприклад, із швейцарською німецькою не означає, що ми німці, бо це все ж трохи інша німецька, хоча ми послуговуємося тією самою граматикою. Тобто ми говоримо іншою німецькою і для нас важко писати німецькою вільно (в значення писати літературні твори — прим. Ю.Д.) чи спілкуватись із німцями. Тому я й вирішив писати книжки оцією розмовною мовою, без правил, без граматики, без літературної традиції, хоча цією мовою користуються всі швейцарці. У німецькомовній частині Швейцарії, наприклад, є корінні німці, і їх кількість зростає, що створює трохи схожу на українську ситуацію, тому що особисто я не сприймаю німецьку як свою мову і не маю до неї жодних сентиментів. З іншого боку, у франкомовному регіоні другою мовою для вивчення раніше була німецька, а тепер нею стала англійська. Відтак швейцарці з різних регіонів Швейцарії подекуди можуть порозумітися між собою тільки англійською. Це новий феномен, і я ще не знаю, чи закінчиться він чимось добрим.
— У вас не було страху, що літературні критики зацькують за такий стиль писання?
— Звичайно, був. І було певне непорозуміння та специфічне національне ставлення та певною мірою національне виключення, адже німецькі критики сказали, що я сам себе стер для німецьких читачів, на що я відповів, що це не моя ідея виключати щось, бо вони б такого ніколи не сказали фінському письменнику, який пише фінською. Єдина проблема в такому випадку — це видавці, які думають, що важко буде продати ці книжки і знайти для них читачів. Хоча в моєму випадку були великі продажі книжок і багато читачів, які сказали, що це вони вперше читали літературу швейцарсько-німецькою.
— Після вас були ще письменники, які наважились писати цією мовою?
— Так, але і я не був першим. Проте ті перші, що наважились писати швейцарсько-німецькою, були селянами, фермерами з малих спільнот, і вони не думали про літературу як таку, а скоріш про антропологію. Тому моя ідея полягала саме в літературному писанні, наприклад, у випадку з «Кіпером» шотландські читачі казали мені: «Ми знаємо цього персонажа, це наш чоловік», тому моя ідея полягала в тому, що це не національна історія, а історія, яка може відбутись будь-де. Відповідно, й перекласти треба так, щоб в Україні також знайшлися люди, які скажуть: «Ми знаємо цього чолов’ягу».
Я пишу цією мовою не для того, щоб показати її, як на тарілці, щоб усі подивились на її красу, а для того, щоб відтворити голоси людей. Моїм швейцарським читачам не завжди подобається те, що мій персонаж може сказати англійською “fuck” або “shit”, але це реальність нашої мови, це реальність носіїв цієї швейцарсько-німецької, які вживають деякі англійські слова. Тому я не чищу свою мову, адже ми маємо довгу традицію, до якої належать також французькі слова, і це нормально, що наша мова так адаптувалася за останні 200 років. Я вважаю, що мови можуть зростати зокрема й із різних частин інших мов.
— Якщо ми вже перейшли до теми «Кіпера», я була приємно здивована сюжетом, бо, знаєте, в Україні багато хто вважає Швейцарію землею обітованою і місцем, де ніхто не сідає в тюрму.
— У 1990-х, коли я був підлітком, у Швейцарії була величезна проблема, особливо через героїн — починаючи з 1975-го й до кінця 1990-х — багато людей потрапили в тюрму, багато людей померли від СНІДу або інших хвороб. У 90-х почали змінювати політику та закон, після чого проблема ставала меншою, зараз люди можуть покурювати марихуану, але це вже геть не те. В будь-якому разі, ми маємо багато тюрм і в’язнів, як і будь-яка інша країна, в нас не святі люди. Можливо, ми маємо менше соціальних проблем, ніж великі країни на кшталт України чи Росії, але це не означає, що в нас немає безхатьків.
— А як щодо дитячої літератури цією мовою? Минулого року я брала інтерв’ю у Франца Голера, який пише дитячі книжки все ж німецькою.
— Так, але у нього особливий стиль і як ви можете одразу відрізнити україномовну людину від російськомовної, так само й по ньому одразу видно, що він швейцарець. Наші діти починають навчання з німецької, тобто не вчать цієї мови, в публічному просторі можуть її почути хіба десь по радіо.
— Що для швейцарського письменника означає переклад на українську?
— Це цікаве запитання, бо особисто для мене це було надзвичайно важливо. Я вже декілька разів бував в Україні й побачив, що це велика та цікава країна. Наприклад, нещодавно в Швейцарії вийшло декілька статей про те, що мене переклали українською і для багатьох людей це щось дуже особливе, бо чому Україна? Відповідно, люди почали запитувати в мене про Україну й українську мову, більше людей почали розуміти, що це не Росія і що ви читаєте не тільки російською.
— То це знову політика?
— Так, політика, але не тільки. Знаєте, цей західний тип мислення, що все відбувається тільки на Заході, в Європі, і коли я розказую, що в Україні відбувається багато цікавого, зокрема є публічні читання й фестивалі і що тут є багато молодих читачів, на відміну від Швейцарії, де менше фестивалів і їхні відвідувачі значно старші. Тому для мене це важливіше, ніж бути перекладеним на англійську, адже моя книжка англійською може просто загубитися для читачів через велику конкуренцію й зовсім інший попит. Також, коли я читаю, скажімо, німецькомовну літературу, то там присутня зовсім інша проблематика з дуже простими головними героями в буденних життєвих ситуаціях, які ніколи не переймаються грішми чи тим, де їх узяти. Але реальність зовсім інакша, тому це ще одна причина, чому мені подобається писати про людей низів. Тут також є зовсім інший філософський концепт, мій герой постійно міркує про правду, брехню, мораль та етику, просто він обирає інші слова для оприлюднення цих думок.
І ще одне, таке оформлення книжок, як у вас, є скоріш винятком для західноєвропейського книжкового ринку, в нас обкладинки простіші, та й навіть папір не такий зручний для читання, а українське видання моєї поетичної збірки та «Кіпера» просто неймовірне.
Розмовляла Юстина Добуш
