«Вертиголов та інші політичні тварини» – так названо антологію провідних німецьких авторів 1990-х, чиї твори осмислюють і описують возз’єднання Федеративної Республіки Німеччина та Німецької Демократичної Республіки. Падіння берлінського Муру належить до культурних маркерів, що з легкістю викликають низку стандартних асоціацій: кінець холодної війни, розпад Радянського Союзу, поширення демократії як універсально прийнятної форми правління. Ця подія – з тих, що неодмінно переселяються й починають жити самостійним життям у світі медіа – тому, який насправді є «транзитним простором», як нагадує нам один із авторів Грюнбайн. Оскільки цей медіа-образ загальновідомий, цікавіше інше: спробувати подивитися на падіння Муру з інших ракурсів, прослідкувати, як воно змінило життя міста. Порівняти німецький соціалізм із капіталізмом, зіставити ідеології на практиці. А ще – описати Возз’єднання як вторгнення домінантної ідеології в життя східняків, у місто, країну.
Схоже, це й роблять десять німецьких літераторів, для чиєї творчості Поворот був каталізатором.
В анотації йдеться про «соціальну ангажованість» літератури, зібраної у «Вертиголові», хоча не схоже, щоб усі представлені автори свідомо зачіпали соціальні теми, – радше, падіння Муру було темою, що заторкнула звичну канву реальності, основний матеріал для творчості. Восьмеро з десяти письменників антології – зі Сходу, і на тлі НДР-івського засилля штазі в письменницькому середовищі їхня творчість, прихована по шухлядах саме через небажання будувати письменницьку кар’єру в НДР та опублікована лише після Об’єднання, звучить справжньою підсвідомістю німецького Сходу. Разом із тим, вони, за словами літературознавця Нелі Ваховської, «хулігани і шибайголови», якнайкраще пристосовані до деконструкції ідеологічного, від догм соціалістичного суспільства до медіа-міфу Об’єднання. (До слова: маючи переважно лише короткі уривки творів, аби їх розуміння не було заручником адекватності перекладу, у той час як багато алюзій вибудувані саме навколо мови, чи знань про культурно-історичний контекст, ми змушені покладатися на літературознавчі коментарі Нелі Ваховської та її колеги Денні Клаппера – без яких читання уривків мало б небагато сенсу.)
Падіння Муру як розтиражована засобами медіа історична подія волевиявлення народу травестується в першу чергу Брусігом, який приписує ключову роль у падінні Муру діям свого героя-ексгібіціоніста. Пафос національного возз’єднання та тріумфу демократії заперечується в Регенера, де історична ніч виглядає не інакше, як безкінечні ряди машин зі Сходу, що рухаються «мабуть, на Кудам» – Курфюрстендам, західноберлінський центр шопінґу та нічного життя.
Поруч із деконструкцією самої медіа-події, письменників цікавить реальність до та «після» Повороту. Адже пафос «офіційної» версії закриває собою безперервну буденність, життєву банальщину, повсякденність, поміж якої возз’єднання темпорально розташоване, і яка є безпосереднім показником зміни, відчутним зсередини, а не ззовні. Зникли неоковирні та повільні машини східного виробництва – трабанти, змінилася мова. Захід отримав незрозумілого та проблематичного родича, натомість Схід несподівано опинився посеред капіталістичної сучасності разом зі своєю 45-річною історією, яка раптово стала недійсною.
Різношерстих авторів, зібраних ув антології, важко звести до єдиного знаменника, ба навіть надати їм якоїсь загальної характеристики. Переважна більшість творів таки зайнята осмисленням зміни, що й проголошено об’єднавчою темою антології й представлено в першому за порядком творі («Транзит Берлін» Грюнбайна) метафорою космонавта, за час перебування якого на орбіті Європу трусить «землетрус силою в 10 балів за шкалою Ріхтера» – космонавта, в ролі якого опинилися всі. Проте ця зміна необов’язково болюче відчутна: вона може травестуватися, як у Брусіга, або й узагалі заперечуватися, коли розрекламована медійна подія падіння Муру та Возз’єднання на практиці виявляється лише заміною СПЄН (Соціалістичної Парті Єдності Німеччини) на ВДП (Вільної Демократичної Партії ФРН) чи торжеством демократичної бюрократії над соціалістичною (фейлетони Куше). І справді, смішно читати про пригоди героя Шпаршу, східняка, який став торговим агентом, свою НДРівську роботу в ЖЕКу представив як «багаторічний досвід представницької діяльності» і несподівано для всіх і справді продемонстрував неабиякий хист у такому потрібному для ринкової економіки мистецтві «впарювати».
Там, де зміна таки визнається, вона нерідко позиціонується в термінах окупації чи економічної колонізації Сходу. Зборище торгових представників Шпаршу через професійну потребу не приховують суті свого ставлення до новонабутої єдності: Схід – це, в першу чергу, великий, незрозумілий і неосвоєний ринок. Як наслідок – менш успішні східняки, як мешканці містечка Рібек із твору Деліуса, змушені миритися з безробіттям у новому «об’єднаному раю» і з, власне, продовженням вікової соціальної нерівності. Ті ж, кому пощастило більше, знаходять своє місце в капіталістичній системі відносин, однак заради цього змушені відмовитися від власної мови та набути (хай і напоказ) нової соціальної ідентичності, імовірно, в дусі згаданих у літературознавчому коментарі фейлетонів «Рекомендації: як стати вессі» Гертля чи «Як НДРівець має навчитися говорити» Біскупека.
Тут би й оспівати «остальгію», як це свого часу зробив фільм «Goodbye, Lenin!». Однак туга за соціалістичним минулим теж, як і все інше, підкоряється торжествуючим капіталістичним законам. Остальгія добре продається, як це демонструє несподіваний винахід торгового представника, – фонтан із символікою НДР, – ось вам і спосіб проникнути на неосвоєний східний ринок! А нарівні з остальгією присутня й вестальгія, втілена в образі пана Лемана з твору західняка Регенера. Це туга за богемним західним Кройцбергом як за простором, вільним від ідеологій, не зараженим ані соціалістичною, ані споживацькою ментальністю. Визначальною рисою Східної Німеччини після об’єднання бачиться саме необхідність прийняти тоталітаризм споживацької ідеології укупі з неможливістю повернення до попередньої, соціалістичної системи координат.
Саме нове покоління авторів, не дискредитованих співпрацею зі штазі, виявляється найкраще пристосованим до відповіді на питання, яким чином ця співпраця можлива. Тож у романі Гільбіга «Я» ідентичність письменника розщеплюється аж до шизофренічної поліфонії (це відображено в т. ч. й у стилі оповіді, що ведеться від різних осіб) внаслідок необхідності балансувати поміж різними рівнями фіктивності – реальність щоденна, літературна, роль агента штазі: «Ми безперервно просвіщали всіх про те, що дійсність уже ось-ось відповідатиме нашим уявленням; та нам самим годі було в це повірити. Ні, ми не вірили нашим власним уявленням, бо – самі собі! – безперервно втовкмачували, що на це немає жодної причини. Але як важко було грати роль проповідників істини, не розуміючи, що саме це «просвітительство» мало утвердити і, можливо, скасувати, найліпше – вже під час нашої діяльності, що було нашою головною метою. Тому ми мали вдавати, ніби дійсність у принципі відповідала нашим уявленням… Коли, – питав я себе, – ми перестали розрізняти, чи те, про що ми говоримо, все ще симуляція, чи вже стало реальністю?» Тим не менше, молоді східні письменники мають недвозначне ставлення до НДР-івських літературних класиків, чиїм голосам так чи інакше не знайшлося місця в публічному дискурсі об’єднаної Німеччини. Так, Брусіг у своєму скандальному романі побіжно описує виступ такої собі Юти Мюллер, у якій насправді впізнається Кріста Вольф: «Не питайте мене, за що я був, та коли я почув звернення Юти Мюллер – я зрозумів, проти чого я був».
Разом із тим, у творах звучить відмова від «зручних» і, власне, таких самих ідеологічних пояснень Об’єднання. Воно постає економічною та культурною колонізацією Сходу (Деліус, Шпаршу, Їргль), наново розірваним шрамом (Гетхе), закономірним наслідком плину часу, відмиранням старого перед натиском нового, сконструйованим через колекцію побутових і доволі абсурдних спостережень «до» і «після» (Куше) і супроводженим смертю ахронічних ізольованих культурних просторів (Регенер, Грюнбайн); однак не тріумфом волевиявлення народу, що в ліпшому випадку травестується (Брусіг). Через такий розмай підходів і реалізується свобода митця – у першу чергу, свобода від ідеологій. Для досягнення цієї свободи письменники експериментують, звертаються до прози, поезії, публіцистики, потоків свідомостей, напівбіографічних оповідей і фейлетонів, при цьому подекуди відверто хуліганячи, не схиляючись перед авторитетами ні переможеної, ні переможної ідеології.
Саме таку чесність, скептичність та соціально-критичну настирність хотілося б бачити в українській літературі – щоб формування національного наративу відбувалося у складній, багатошаровій та поліфонічній дискусії, на противагу очевидній артикуляції громадської позиції авторів. Накинуті соціальні ідентичності Сходу-Заходу, побутова шизофренія двомовності, суперечливий та недовибудуваний історичний міф, ностальгія за минулим і героїзм щоденного виживання – схоже, симптомів та форм українського національного божевілля більше, аніж може здатися. Варто лише набратися сміливості, щоб шукати їх достатньо глибоко.
