Від редакції. Численні коментарі в ЗМІ щодо книги «Жемчужина причудливой формы» стосувалися майже без винятків як не вступного слова В.Януковича, то проекту в цілому. Маємо, нарешті, рецензію на саме видання. Хотілося б почути й думку інших фахівців.
Схоже, книга «Жемчужина причудливой формы» має всі шанси стати бестселером. Про неї так багато говорять! І причиною (чи приводом?) є вступне слово Януковича. Можна лише подякувати Віктору Федоровичу, що завдячуючи йому в літературних та навкололітературних колах звернули увагу на сей труд. Правда, можна погодитися з І.Андрусяком (стаття «Не про Януковича, а про нас» на «ЛітАкценті»), що більшість тих, хто обговорює книгу, нічого, окрім вступного слова до неї, не читали. Точніше – більшість її навіть в очі не бачила.
А взагалі про книгу поговорити варто. Хоча б через те, що вона, як дзеркало, відображає чимало проблем і нашої літератури, і літературознавства. Це дійсно – така собі жменька перлин.
Перлини контекстуальні
Отже, книга вийшла у московському видавництві «Художественная литература» в серії «Классика литератур СНГ». Ця серія була започаткована в 2009 р. На сьогоднішній день разом із рецензованою тут книгою видано 22 томи. До речі, перед українською «Жемчужиною» вийшла збірка літературних пам’яток Таджикистану під назвою «Жемчужины океана поэзии». Цікаво – чи не так?
Поки що вийшло три книги, які стосувалися російської літератури, три томи літератури азербайджанської. По дві книги випущено збірників літератур більшості інших країн СНД. А ось Україна, як і ще кілька аутсайдерів, мали лише по одному томику. Тепер із виходом української «Жемчужины» справедливість відновлена і наша література на просторах СНД виглядає не згірш літератур Казахстану чи Киргизії.
Видання не є комерційним. На перших її сторінках зазначено: «Издание осуществлено при поддержке Междугосударственного фонда гуманитарного сотрудничества государств-участников СНГ». Як для великого євразійського простору, тираж, м’яко кажучи, скромненький – аж 1500 примірників. Та й ті примірники розповсюджуються «організовано», тобто не стільки для тих, кому книга би знадобилася, сільки для тих, кому «положено». Судячи з усього, книгу спеціально готували до Шостого форуму творчої та наукової інтелігенції держав-учасників СНД, який відбувався на базі Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка 21-22 жовтня цього року. Там її роздавали учасникам. Не думаю, що на Форумі був розданий весь тираж, але левова його частка дійшла до «вдячних читачів». А оскільки більшість делегатів Форуму була з України, то чимало «Жемчужин» залишилося саме тут. Якщо хтось має надію, що це видання буде широко знане в Росії та інших країнах колишнього СРСР, то я з цього приводу маю великі сумніви.
Отож, такий євразійський контекст.
Перлини оформлення
Ідеальних видань не буває. Завжди, якщо є бажання, можна знати якийсь ляп. А тим більше у виданні, що готувалося похапцем. Можливо, я помиляюсь, але таким «похапливим» виданням і є «Жемчужина». Не буду звертати увагу на дрібні огріхи. Однак у книзі зустрічаються речі, які викликають запитання й подивування.
Скажімо, коли ви відкриваєте книгу, то побачите блок ілюстративних матеріалів. Чого там тільки немає – і ескізи В.Васнєцова, і мозаїки з Софії Київської, і картина Шевченкового друга Віллі Штернберга «Ярмарок на Україні» і т.д. і т.п. Але ж збірка авансована як така, в якій представлені кращі зразки українського бароко. Є, звісно, й барокові ілюстрації. Але вони ніби губляться серед небарокових. Питається, для чого така мішанина?
Але це ще не все. «Жемчужина» є передруком творів української літератури XVII-XVIIIст. Певна частина з них стала хрестоматійною і переходить з одного видання в інше, як, наприклад, вірші Климентія Зіновієва. Здавалось би, упорядникам годилося б у коментарях вказати, звідки вони передрукували той чи інший текст. У книзі коментарі є. Правда, дуже куценькі. І в них не вказано, звідки взято більшість поетичних творів, «Конституцію» Пилипа Орлика, Діаріуш Миколи Ханенка, Щоденник Якова Марковича. При цьому імена й прізвища авторів творів переписуються на російський манір.
А може, так і треба?..
Перлини концептуальні
Упорядники книги звертаються до концепту українського бароко. Взагалі цей концепт з’явився відносно недавно. Його фактично запропонував для нашої літературознавства Д.Чижевський. І завдяки цьому вченому вказаний концепт набув «прав громадянства». Бо коли звернемося до праць деяких «давніх» українських вчених, які займалися аналізом нашої літератури XVII-XVIIIст., то вони часто іменували її схоластичною. Наприклад, так робив М.Сумцов, на якого, до речі, посилаються упорядники «Жемчужины» в своїй передмові. Не кажу вже про авторів XVII-XVIIIст. Вони навіть не здогадувалися, що пишуть у стилі бароко.
Звісно, концепт бароко має право на існування. Однак він далеко не бездоганний. У ньому є чимало «ідеології»: бажання «затемнити» схоластику, яка зараз сприймається як щось негативне, і поставити на її місце більш «респектабельне» бароко; показати пов’язаність України з Європейським Заходом. Щоправда, на цьому ж таки Заході ставлення до бароко не є однозначно позитивним.
Але біда наших дослідників не лише в цьому. Вони намагаються підвести під бароко всі явища української культури XVII-XVIII ст., а то й навіть розширити ці хронологічні межі. Якщо німці, наприклад, ведучи мову про своє бароко, виділяють ранній період (перша половина XVII ст.), вершину (друга половина XVII ст.), пізній період (перша половина XVIII ст.), то наші літературознавці примудряються вести мову про українське бароко у кінці XVI ст. або на початку ХІХ ст. Не здивуюся, якщо скоро бароковим оголосять Пересопницьке Євангеліє, або й творчість Тараса Шевченка.
Як відомо, батьківщиною бароко була Італія. Правда, упорядники рецензованої книги з цим ніби й не дуже згодні. Вони вважають, що слово «бароко» прийшло до нас із Португалії. Мовляв, словосполучення «perola barocca», що в перекладі з португальської означає «перлина химерної форми», і дало нам термін бароко. Насправді ж, слово «бароко» зустрічається у романських мовах, у т.ч. італійській, і переважно означає химерний. Та й, здається, самі португальці не заперечують італійського походження бароко.
Бароко трактувалося як мистецький стиль, що стосувався передусім архітектури. Початково він був пов’язаний із наступом Контрреформації. Не дивно, що багато католицьких культових споруд у XVII-XVIII ст. будувалося у бароковому стилі. В Україну класичне бароко йшло із Заходу. Власне, на Правобережжі зустрічаємо чимало класичних барокових споруд. Правда, в Україні бароко адаптувалося до місцевих умов. Тому є сенс говорити про т.зв. українське (чи козацьке) бароко, представлене переважно в центрі України.
Вплинуло бароко й на літературу – з’явилися твори химерні за формою, у яких парадоксально поєднувалися протилежні ідеї й зустрічалися словесні «надмірності». Були такі речі і в літературі українській. Хоча сказати, що вони мали масовий характер – проблематично.
Упорядники «Жемчужины», не давши чіткого визначення, що таке власне українське літературне бароко, чи точніше – давши йому максимально широке визначення, вирішили звести до нього всю українську літературу XVII-XVIII ст. І при цьому з самого початку резонно заявили: мовляв, не можна таке «бароко» представити повноцінно в одному томі. А й справді…
Отож, що за лектура потрапила до книги? Як на мене, деякі речі, представлені тут (навіть за умови дуже широкого трактування бароко), викликають запитання. Можна дискутувати, наскільки бароковим є хрестоматійний Климентій Зіновіїв з його віршованим побутописанням, почаївський «Богогласник», схоластичні тексти лекційних курсів, прочитаних у Києво-Могилянській академії. Щодо останніх, то деякі дослідники навіть додумалися до терміну «барокова неосхоластика».
Але який стосунок до бароко має «Алфавіт духовний» Ісайї Копинського? Адже це навіть не схоластичний, а традиціоналістський текст, що представляв православно-консервативний напрям в українській суспільній думці пізнього Середньовіччя. Або що барокового, приміром, упорядники відшукали у Щоденнику Якова Марковича? Ось один уривок із цієї перлини: «Обедали у князя Борятинского и подпияхом, а от князя поехали до Синявина, а оттоль до нас гуртом и до протчих ездили и куликали…» Власне, сам Щоденник — це якраз «куликання» про те, до кого автор їздив на обід, яка була погода, які кому дали пожалування і т.д. і т.п. Дуже «барокова» річ!
Натомість речі, які дійсно варто було б трактувати як барокові (навіть як вершини української барокової літератури!), тут реально не представлені. Не представлені ні Петро Могила, ні автори Могилянського кола. Хоча саме могилянці зробили чимало для утвердження барокового стилю в українській культурі! Не представлений належний чином Чернігівський осередок – нема в збірнику творів ні Лазаря Барановича, ні Іоаникія Галятовського. Немає навіть віршів найбароковішого поета України Івана Величковського. Правда, є твори Дмитра Туптала, зокрема — його «Житія святих». І на тім спасибі.
Не представлена у збірці поезія Данила Братковського, бароковість якої не викликає сумнівів. І ще багато чого…
Виникає питання: чому в книзі зібрано далеко не найкращі барокові тексти, а тексти вартісні опинилися поза увагою? Як на мене, тут є дві причини. По-перше, упорядники брали те, що було під рукою, – твори, які вийшли російською мовою або відповідним чином були адаптовані. Але ж чимало барокових українських текстів побачили світ мовою польською, оскільки головним шляхом проникнення барокової культури в Україну була Польща. Ці тексти, як правило, російською не перекладалися. По-друге, далися взнаки причини ідеологічні. Упорядники свідомо чи несвідомо підбирали переважно твори тих авторів, які відзначалися москвофільством, демонстрували свою лояльність до імперії Російської. Відоме, приміром, москвофільство І.Копинського. Такі люди, як він, ідеологічно готували Переяслав 1654 р. Про Ф.Прокоповича, який представлений у книзі дуже об’ємно (тут і уривки з його «Поетики», і драматичний твір «Владимир») і говорити нічого – він був одним із головних творців російської імперської ідеології. Такий список проросійських авторів, представлених у «Жемчужине», можна продовжувати. Правда, тут є, звиняйте за неакадемічний вислів, «дуля в кишені» – «Конституція» П.Орлика. Зрозуміло, ця «дуля» мало що змінює. До речі, Мазепинську тему упорядники дипломатично мінімалізували. Хоча, як відомо, І.Мазепа чимало зробив для розвитку барокової культури в Україні.
Але ж «старшого брата» не треба дратувати. Тим більше, що книга призначена ніби для нього.
Замість висновків
Думаю, належні висновки щодо нашої «Жемчужины» зроблять самі читачі «ЛітАкценту».
Від себе додам лише таке.
По-перше, нашим дослідникам пора вже зайнятися предметним аналізом українського бароко, враховуючи напрацювання своїх колег на Заході про барокову культуру.
По-друге, перестати пережовувати пережоване, тобто звертатися до одних і тих самих хрестоматійних текстів, а зайнятися введенням у науковий оббіг маловідомих творів. Повірте, тут поле для діяльності дуже широке.
По-третє, варто спробувати з допомогою різних адаптованих форм доносити «світло українського бароко» до сучасного читача. Бо інакше пересічний читач «не просунеться» далі вступного слова, як це сталося з нашою «Жемчужиною».
Народився 1958 року в м. Ківерці Волинської області. Закінчив історичний факультет Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки. Навчався в аспірантурі Інституту суспільних наук Академії наук УРСР (м. Львів). В Інституті філософії української Академії наук захистив дисертацію на здобуття ступеня кандидата філософських наук, а в 1998 році – докторську дисертацію. З 1999 року є членом спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій Д 26. 161. 03 в Інституті філософії НАН України, а з 2005 року є головою спеціалізованої вченої ради К 48. 125. 01 у Національному університеті «Острозька академія». Працює першим проректором цього університету. Автор понад 150 наукових праць з історії, філософії, релігієзнавства, політології, літературознавства, в т. ч. монографічних досліджень, автор шести книг художньої прози
