Від “ЛітАкценту”. Є дні, у які приємно повертатися. Як приємно повертатися в літо або й теплий вересень. Цього року вересень був і справді теплий. Особливо в порівнянні з прохолодним і суворим вересневим Берліном. Принаймні, таким Київ був для німецької письменниці Юдіт Германн, яка провела останній тиждень вересня в Києві, у маленькій квартирі на Рейтарській.
20-21 вересня Юдіт на запрошення «ЛітАкценту» й Ґете-Інституту в Україні відвідала по-літньому осінній Київ, і тепер, у холодному й майже зимовому Берліні вона повернулася до Києва – у цьому тексті, що його Юдіт Германн написала ексклюзивно для “ЛітАкценту”, а ми у свою чергу пропонуємо Вам.
У Києві я мала власне помешкання на вулиці Рейтарській. Там була велика вітальня, спальня, лазничка з ванною, кухня. Був балкон. Я снідала на балконі у променях ранкового сонця, їла йогурт із бананом, пила чай і дивилася на перехрестя. На гарні будинки, що стоять на перехресті. Це діялося у вересні, було дуже синє небо і надворі тепло, як улітку. Будинок, у якому розташована моя київська квартира, великий і старий, сходова клітка – темна і запущена, з потрісканими кахлями і поламаними перилами на сходах, із катакомб підвалу увечері долинали звуки барабана, світло в коридорі першого дня ще працювало, а потім згасло. Сходова клітка цього будинку нагадала мені Берлін, східний Берлін одразу після падіння муру. Помешкання нічого мені не нагадало. У квартирі я була вільною, ніби киянка, яка готує їжу у крихітній кухні з видом на вузький дворик із каштановими деревами. Виходити вранці з будинку було приємно. Повертатися увечері – теж. Двері під’їзду мали код. 4329. Я ніколи його не забуду.
Станція метро поблизу Рейтарської називалася Золоті Ворота. Неподалік є невеличкий парк, у якому зустрічаються закохані пари й фотографуються туристи; там стоїть машина, у якій можна купити каву й забрати її з собою, вранці працює дуже неохайна блондинка, кавоварка тоді брудна, всюди розсипана мелена кава, блондинку часто відвідують знайомі, вони багато курять і розмовляють. Увечері на роботу виходить дуже охайна брюнетка, вона начищає кавоварку до блиску, а у вільний час читає книгу. Я щодня проходила через площу біля станції метро Золоті Ворота. На площі стоїть пам’ятник – золотий кіт із густим хутром і монументальним хвостом. Його вуха й кінчик хвоста відполіровано блищать. Кіт виглядає задоволеним собою, гордим і владним. Щоразу, коли я проходила повз кота, хтось обов’язково стояв біля нього, тримав руку на хвості, на вухах, кота фотографували, люди клали монети між його лап. Невже цей кіт приносить щастя? Я щодня думала про те, щоб і собі колись торкнутися його вуха. Тільки один раз. Тільки на мить. Я так і не торкнулася його, але залюбки б довідалася щось про цього кота. Те, що я не торкнулася кота, було моїм свідомим рішенням – я відмовилася від чогось, про що нічого не знаю. Напевно, цей кіт приносить багатство. А, можливо, я помиляюся, і кіт приносить щастя. Або дарує душевний спокій. Мабуть, мені не потрібен душевний спокій? У Києві я щодня проходила повз кота і площу до станції метро Золоті Ворота. Я кидала у спеціальну машинку синій пластмасовий жетон, мене пропускали, я ставала на ескалатор і спускалася глибоко під землю. Щоразу, щодня, серце моє в цю мить починало битися сильніше. Київське метро надзвичайно гамірне. Переповнене. Люди дуже дисципліновані, вони поспішають, здається, що кожен із них виконує дуже чітке й важливе завдання. Мені не хотілося виділятися на їхньому тлі. Тим, що я тиняюся без діла, вбиваю час. Я стояла в натовпі, що складався із близько сотні людей, які спокійно й дисципліновано вишиковувалися на ескалаторі. Вони просувалися вперед крихітними кроками. Їх усмоктувало досередини. Опинитися на ескалаторі поряд із кимось, хто щойно перебував у зовсім іншому місці – це таємнича й переконлива хореографія. Я їздила в київському метро через усе місто. Контрактова площа, Вокзальна, Харківська, Гідропарк, Петрівка, Хрещатик. У Києві метро було для мене найважчим випробуванням, але тепер, коли я опинилася від нього на відстані тисяч кілометрів, я знову й знову думаю про нього, про цей підземний вібруючий лабіринт міста. Київ. У Києві я каталася на човні по Дніпру. На березі стояли рибалки, на пляжі навіть хтось купався, хоча сонце опустилося вже доволі низько і зблиснули куполи церков. Погода була осінньою. Я пройшла через пішоходний міст, який ще будується, робітники курили під час перерви й дивилися на північ понад воду. Я пройшла до Труханового острова, замовила чай і крихітні заварні тістечка з кремом у кав’ярні на березі; це кафе вже майже зачинилося, але кельнерка люб’язно поставила мені столик і стілець ближче до води. У теплому піску дрімали два брудні пси. Я сиділа й дивилася на місто, а на зворотньому шляху на мосту мені назустріч вийшли коні, на яких можна покатати дітей на Хрещатику; білі коні у вечірньому світлі над річкою поміж бетономішалками й трансформаторами – це було схоже на сон. Для мене Київ – куди суворіше місто, ніж Берлін, і в ньому значно більше поезії, але, можливо, під час подорожі чужина завжди поетична й усе довкола здається гарнішим? Усе було чудовим: базари, осінні фрукти, груші, яблука й горіхи, редиска й картопля, піраміди гранатів, гори масла, банки з темно-червоним малиновим варенням, три такі банки я взяла з собою до Берліна. Чудовими були бабці. Старезні, мов мумії, з мішками на плечах і поліетиленовими пакетами на взутті (від холоду), їхні порепані долоні й вирази облич. На ринку біля станції метро Лук’янівська я купила в однієї київської бабці дві пари плетених вручну шкарпеток приблизно за 5 євро, і бабця благословила мене за це, спакувала всі свої речі – розкладний стільчик із сімома парами шкарпеток на ньому – і пішла додому. Цікаво, як виглядає її дім? Де він? Можу я зізнатися, що мені стало соромно?
Чудовим був обід у фастфуді на Театральній, три налисники з варенням, канал MTV по телевізору, а за сусіднім столиком сидів якийсь сумний чоловік, пив коньяк із кавою, за барною стійкою мріяли кельнерки, а від несподівано солодкого маку в налисниках у мене аж виступили сльози. Чудовою була прогулянка в Ботанічному саду, разом зі святково вбраними родинами, чепурними дітьми й задоволеними бабусями та дідусями, яскраве вересневе сонце й синє небо, а попід цим теплом натяк на осінь, на зиму, яка попереду. Й ось зима настала, я повернулася до Берліна, а дерева на перехресті Рейтарської вже, мабуть, голі, мабуть, там так само туманно й темно, як тут. Чи Київ схожий на Берлін? – питали мене в Києві. Так, іноді я бачила схожість між Києвом і Берліном, Берліном, якого більше не існує. Меланхолійним, сірим, похмурим Берліном. А як було в Києві? – питали мене в Берліні, і мені було важко відповісти на це запитання, я би залюбки залишила свій Київ тільки для себе. Я ніде не бачила стільки неймовірно дорогих і великих машин, як у Києві, це була би одна з можливих відповідей, дорогі машини вражають і в Берліні. У всіх розмовах я чула слово «корупція». Мене питали, чи в Берліні також усі розмовляють про політику, у Берліні ніхто не розмовляє про політику, а в Києві, казали мені, кожна розмова рано чи пізно торкається політики, і всіх це втомило. Мені ж усі розмови здавалися жвавими. Один із найстаріших і найгарніших будинків на вулиці Ярославів Вал, покинутий і порожній, колись тут був театр, який більше не працює, двері та вікна забиті дошками, на стіні – плакат «Мистецький дім Тахелес, вічна боротьба, капітуляція відміняється». Плакат із Берліна, з розбомбленого єврейського магазину Тахелес, де після падіння муру оселилися митці з усього світу, впродовж двадцяти років там були майстерні, а потім будівлю купили інвестори й перетворили її на дорогий магазин. Хтось привіз цей плакат із Берліна до Києва й причепив на колишній театр – здається, існує якась тоненька нитка між Берліном і Києвом, підземна й таємна мережа. Я не пила води з фонтану «Самсон», я поїхала назад, до Берліна, у поїзді, у стелі, підлозі й стінах якого були сховані сотні пачок цигарок, ці цигарки серед ночі, приблизно о 2-й, витягували з потяга десь між Україною й Польщею, я лежала на своєму місці, і мені було дозволено все бачити, я лежала й не рухалася. Я не торкалася вух золотого кота, але сподіваюся, що навіть попри це я ще колись зможу поїхати з Берліна назад до Києва. В останній вечір ми сиділи з паном Панченком, Ольгою, Іриною, Юрком і Наталкою у пекарні на розі мого київського помешкання. Ми пили чай і ділилися крихітними солодкими та солоними тістечками. Презентації й дискусії вже завершилися, наша зустріч теж добігала кінця, ми прощалися, я залишилася в Києві сама, ніби киянка, я так хотіла. Юрко й Наталка повернулися нічним потягом до Львова. Нічні прощання важкі. Ольга, Ірина і пан Панченко пішли зі мною темними вулицями, вони зачекали, поки я купила воду в невеличкому кіоску, відпровадили мене до під’їзду. Під час останньої презентації мені подарували квіти, букет жовтих і синіх осінніх квітів і одну велику зелено-жовту жоржину. Я несла воду й квіти через темну й холодну сходову клітку до свого помешкання. Пан Панченко запитав мене під час прощання, чи мені сумно. Я сказала, що так, і він відповів, що йому також. Я поставила квіти у квартирі у воду, а вазу з квітами – на стіл. Я закрила штори й відчинила вікно, а потім лягла спати – я почувалася щасливою.
Уже місяць, як я знову в Берліні. Я часто згадую Київ. У порожніх вагонах берлінського метро я згадую Київ, згадую, коли сідаю на вільне місце й розгортаю газету, а сумку кладу на вільне місце поряд із собою. Я згадую Київ щоранку, коли кип’ячу воду в синьому горнятку з намальованими на ньому червоними вишнями, яке я також купила на ринку біля станції метро Лук’янівська. На моєму письмовому столі стоїть листівка – фото літнього Майдану. У кишені мого пальта ще досі лежить каштан, один із численних каштанів, які падають у вересні з дерев у Києві, вони розбиваються об тротуар, і я ще досі пам’ятаю, де саме я підібрала цей каштан – на площі Золоті Ворота. Каштан зморщився й висох, але коли я підняла його, він був блискучим і розкішним, а для мене він залишається таким і досі. Мені цікаво, як почуватиметься наступної осені Ольга, яка розповіла мені про своє перше кохання. Я би хотіла написати оповідання, про яке пан Панченко не зміг би сказати, що воно нагадує йому підглядання до дівочої кімнати – доросле оповідання. Я би хотіла приїхати ще раз і тоді, мабуть, уже торкнулася би вуха золотого кота. Тільки один раз. Тільки на мить.
Переклад із німецької Наталки Сняданко.
