А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий.
Т. Шевченко, „Перебендя”
1
В уряді держави Україна, як і в урядах інших держав (правду кажучи, я лише так припускаю), немає міністерства художньої літератури з відповідними підрозділами. Зате є міністерство культури, до якої художня література, звичайно, належить. І є міністерство освіти, яке регулює включення тих чи тих літературних творів у програми шкіл різних рівнів. Чимось на зразок міністерства літератури була Спілка письменників у Радянському Союзі. Вона володіла виробничою базою (видавництва), фінансованою, як і всі виробничі потужності у тоталітарній системі, з державного бюджету, мала своїх працівників (письменників, апаратників і технічний персонал) і чітку мету – промивання мізків радянських громадян згідно з партійними комуністичними директивами. Тепер усе змінилося, хоча промивання сірої речовини продовжується. Змінився економічний устрій держави – з адміністративно-командно-розподільчого на спекулятивно-кланово-олігархічний. Прибутки держави, що відстоює економічні інтереси олігархічних груп, залежать від кількості проданих товарів і наданих послуг, а на це тексти художньої літератури не мають прямого впливу. На збільшення товаропотоку впливає реклама, яка і є головним чинником словесного, візуального і звукового впливу на громадян, що з власної волі або й непомітно для себе самих втягуються в ринковий обмін. Ідеологічна складова за таких умов перетворюється на технологію просування на ринок, якщо це збільшує, а не зменшує кількість потенційних покупців. Гасло „Купуй українське!” спрацьовує, якщо його використання в якості рекламного слогана збільшує попит на товари, вироблені в Україні. Колишні можливості застосування творів художньої літератури в якості ідеологічних напучувань-послань поступово втрачаються. У середовищі політиків, які так чи так пов’язані з великим бізнесом, зникає потреба у цитуванні вітчизняних (не кажучи вже про світових) класиків і сучасних письменників. Цитують зрідка Тараса Шевченка – в дні щорічних Шевченківських свят. А вже цитати з Франка і Лесі Українки наші політики найвищого рівня воліють не залучати до своїх публічних виступів. І зовсім неймовірними видається тепер публічні цитування Хвильового чи Зерова з уст кількох перших осіб держави. Ефект „нецитування” спрацьовує, як ланцюгова реакція, і поширюється на піраміду владних підрозділів згори донизу. Визнаю, що до цитат із творів художньої літератури вдаються письменники-депутати (цехова приналежність зобов’язує), та навіть вони обмежуються переважно хрестоматійною класикою.
За роки Незалежності українська література, а зокрема, поезія, котра мене тут цікавить найбільше, позбулася багатьох накинутих на неї радянською державою агітаційно-пропагандистських обов’язків і саме тому опинилася за межами політичного дискурсу. Дехто з відомих поетів (серед них – Д. Павличко, І. Драч, Р. Лубківський, П. Мовчан, В. Терен, а з молодшої генерації – В. Цибулько) зуміли конвертувати свій літературний капітал у політичний, та це не сприяло збільшенню читацького попиту на їхні книги. Попит на книги різко зменшився і найперше – на книги поетичні. З одного боку, це пов’язано з кризовими явищами перехідного періоду. З іншого боку, поезія в безцензурних умовах не має потреби вводити в оману наглядачів від влади і приваблювати цією „грою в підтексти” читачів. Поетична сфера – вже не простір полювання на поетів, за яким спостерігають тисячі і тисячі пар очей. Поети вже не перші серед незгодних і альтернативних. Таку першість посіли опозиційні політики і журналісти, борці за найрізноманітніші права проти всіляких обмежень і заборон. Тому кількість читачів поезії стрімко падає. Читачі-покупці поетичних книг – вкрай рідкісний різновид відвідувачів книгарень, в основному книги віршів купують самі ж віршувальники, які все ще цікавляться творчістю своїх колег. Наявні українські читачі художньої літератури зорієнтовані найперше на оповідність, інтригу, персонажність, а ці ознаки властиві прозі.
Та запити можуть змінитися, як це вже бувало не раз, і зміцніла у випробуваннях поезія знову привертатиме увагу не лише віршувальників. За яких умов зацікавленість українського суспільства українською поезією може знову зрости? – легко відповісти на це запитання, пам’ятаючи, що н а й в і д о м і ш а у к р а ї н с ь к а п о е з і я п о ш и р ю в а л а с я н е т а к у т е к с т о в і й, я к в у с н і й, н а й ч а с т і ш е, п і с е н н і й ф о р м і.
Так уже склалося у нашій культурній традиції, що найбільший розголос здобувають вірші, які стали відомими піснями. Найпочесніше місце серед них посідає Гімн України, створений Павлом Чубинським (слова) і Михайлом Вербицьким (музика і слова). Історія зростання популярності цього твору – повчальна і варта того, щоб її нагадати. Вірш П. Чубинського, написаний восени 1862 року, спочатку поширювався у рукописних списках (текстова форма поезії) серед членів київської „Громади”, тобто був поезією позацензурною, альтернативною до офіційно дозволеної, допущеної цензурою до друку. І навіть таке його розповсюдження врешті-решт заборонили на території Російської імперії. Вперше цей вірш було опубліковано у Львові, що входив тоді до складу Австро-Угорської імперії, в журналі „Мета” (№ 4, 1863). Перероблений греко-католицьким священиком Михайлом Вербицьким (композитор залишив першу строфу вірша Чубинського, а також рядки, що стали приспівом, і додав свої дві строфи, перша з яких починається рядком „Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону…”, а друга – „А завзяття, праця щира свого ще докаже…”) і покладений ним на музику вірш за короткий час поширився в середовищі українських патріотів як пісня, що виражала їхні прагнення до відновлення української державності. Як Державний Гімн (офіційно не затверджений) пісню М. Вербицького на слова П. Чубинського почали виконувати лише з листопада 1917 року після проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки. За радянської влади цей твір знову потрапив під заборону, і лише 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон „Про Державний Гімн України” зі словами першого куплета і приспіву. З первинного тексту вірша Павла Чубинського пересічний громадянин України знає менш ніж третину.
Випадок із віршем П. Чубинського „Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля…” (теперішня редакція – „Ще не вмерли України і слава, і воля… ”) як приклад перетворення альтернативної поезії на офіційну і навіть захищену спеціальним державним Законом характерний для держави, що раніше була колонією, керованою імперським центром, та врешті здобула незалежність. Найзагальніший висновок, який напрошується після ознайомлення зі статусними перетвореннями цього вірша, такий: у колоніальних умовах віршований текст може стати моделлю зміни державного устрою, якщо ідеї, викладені в ньому, консолідують і скеровують в одному напрямі достатню кількість його сприймачів-носіїв. Ця соціальна роль поезії виявляє себе, коли поетичне слово „йде в народ”. Та народ може не почути або й не сприйняти високого поетичного слова, не відчитати його з рукописних списків, збірок чи навіть газетних публікацій. У такому разі поезія не стає каталізатором соціальних збурень, а лише задовільняє поетичні потреби вузького кола її поціновувачів. Н а й в а ж л и в і ш е п и т а н н я у ц ь о м у к о н т е к с т і – ч и з д а т н а п о е з і я п р о г н о з о в а н о в п л и в а т и н а ж и т т я і г о т о в н і с т ь д о з м і н о к р е м и х л ю д е й, м е н ш и х і б і л ь ш и х с о ц і а л ь н и х г р у п? І якщо так, то яка сила цього впливу? Чи достатньо тривалий цей вплив?
Чи можна передбачити його наслідки? Чи розроблено і перевірено технології його поширення чи, навпаки, його обмеження і послаблення? Як цей вплив (чи його відсутність) пов’язується з особою самого поета, автора? У випадку зі знаменитим віршем П. Чубинського можу запропонувати такі відповіді. Вірш „Ще не вмерла Україна…” мав значний вплив на тих українців, які прагнули відновити українську державність. Та вплив цей незмірно зріс, коли вірш набув пісенної форми і став сприйматися як пророцтво щодо майбутнього України. Задля підсилення суґестивної дії М. Вербицький відкинув кілька строф вірша П. Чубинського і дописав нові, не узгоджуючи, як я розумію, свій варіант з автором первинного тексту. Пісня М. Вербицького вперше була виконана 1 липня 1864 року в Перемишлі в день празника Св. Івана Хрестителя, а надруковано текст цієї пісні з нотами аж у 1885 році у Львові у збірнику пісень за назвою „Кобзар” через 15 років після смерті М. Вербицького і через рік після смерті П. Чубинського. Залишається лише снувати версії, чи знав щось П. Чубинський про пісенну долю свого вірша у Галичині і як ставився до його переробки, якщо та все-таки потрапила йому на очі. Та незаперечним фактом є те, що пісня з новим варіантом слів набувала щораз більшої популярності і вже з території Галичини поширилася наддніпрянською Україною, де зазнавала заборон аж до проголошення УНР. Саме як Гімн УНР (офіційно не затверджений) пісня „Ще не вмерла Україна …” вперше здобула легальний статус.
У цьому випадку музика посприяла популяризації поезії. З іншого боку, скорочення вірша до першої строфи і приспіву в офіційно затвердженій Верховною Радою України версії тексту можна вважати технологією обмеження впливу наступальної частини вірша (строф, доданих М. Вербицьким), у яких звучав заклик стати „в бій кривавий” і згадувалися топоніми, що опинилися за державним кордоном незалежної України („від Сяну до Дону”). Після прийняття Закону про Державний Гімн України громадяни України отримали дві версії Гімну – офіційну (зі словами П. Чубинського) і традиційну (зі словами П. Чубинського і М. Вербицького, причому М. Вербицький не фігурує в публікаціях як співавтор слів). З особами авторів Гімну всі ці метаморфози майже не пов’язуються. Більшість українців не знають їхніх біографій і навряд чи навіть знайомі з їхніми портретними зображеннями. Небагатьох із нас цікавить той факт, що слова офіційно затвердженої версії Державного Гімну України написав 23-л і т н і й автор. Багато поколінь виконавців і слухачів Гімну знаходять у словах П. Чубинського утвердження національного солідарного „ми”. „Ми” – це український народ (тут варто зауважити – чоловіча його частина, – „браття”), який знову готовий боротися за свою свободу: „Душу й тіло ми положим за нашу свободу / І покажем, що ми, браття, козацького роду”. Сам П. Чубинський, як про це інформує українська Вікіпедія, не брав участі в жодних революційних акціях, сумлінно виконував свої службові обов’язки навіть на засланні в Архангельську (обіймав посади слідчого, редактора, чиновника з особливих доручень при губернаторі Архангельської губернії, після повернення до Києва керував у 1873–1879 роках Південно-Західним відділом Російського географічного товариства). П. Чубинський присвятив себе науковій праці, яку помітили і відзначили, до речі, Уваровською премією Російської Академії Наук (1879). Біографія автора слів Державного Гімну України – не героїчна і не могла відповідним чином бути міфологізованою. Тому вона стала несуттєвою в національно-визвольному дискурсі, для якого цілком вистачило лише того символічного факту, що Гімн України створено представниками українського Сходу і українського Заходу – наддніпрянцем і галичанином. Такий факт сприймався як запорука соборності майбутньої незалежної України.
Можемо припустити, що поезія, претендуючи на зміну соціально-політичного дискурсу, сама зазнає змін, які не підлягають авторському контролю. Дійсна особа автора за таких умов не надто важлива. Важливою стає його міфологізована біографія. Якщо ж життя автора не надається до міфологізування, його твір має всі шанси стати анонімним або майже анонімним, народним.
2
Віршеві (точніше, його частині) П. Чубинського пощастило, та далі мова піде про речі менш втішні.
Як стверджують слова нашого Гімну, найвища цінність, за яку кладуть „душу й тіло”, – це свобода. Стосовно поезії свободу розуміють найперше як свободу самовираження: поет – це той / та, хто має потребу і снагу вільно самовисловлюватися, а через себе вільно ословлювати думки і настрої ширшого загалу. Та сприймачі поезії так само мають право на свободу читацького вибору: можуть сприймати або не сприймати самовираження поетів. Потрібно відрізняти вільне самовираження від замовної творчості. Не маю сумнівів, що виготовляти твори на замовлення можуть і визначні майстри своєї справи. У тоталітарних державах основним замовником творів мистецтва виступає власне держава, яка бере на себе роль непомильного поціновувача і ресурсного забезпечувача представників мистецьких професій. У державах із ринковою економікою поезія як вільне самовираження не регулюється згори, та, хоч це й звучить парадоксально, майже вилучається і з ринкових відносин, а тому не може претендувати на те, щоб бути в переліку чинних професійних занять. Публікація поетичних творів не приносить їх авторам відчутних прибутків, із яких держава могла б стягувати податки. Тому віршування набуває рис хобі або ж дивацтва, графоманії, писання задля писання, яке майже не впливає на життя спільноти. Та в ринково-товарному суспільстві, де за певних умов будь-що може стати об’єктом купівлі / продажу, поезія, а точніше, певні форми її вречевлення, теж надається до купівлі / продажу.
Не потрібно вдаватися до статистичних підрахунків, щоб ствердити очевидне: за роки незалежності рівень зацікавленості читачів українською поезією знизився. Тиражі поетичних книг рідко перевищують 1000 примірників, переважно їх видають значно меншим накладом. І навіть таку невелику кількість примірників непросто розповсюдити через мережу книгарень. Вірші не публікують щоденні газети, які здобулися на відносно великі тиражі, – вочевидь тому, що не вважають поезію інформацією. Поезію не передають комерційні канали радіомовлення і телебачення, хіба що уривками в передачах, присвячених ювілеям поетів-класиків. Жоден поетичний фестиваль в Україні (найвідоміший серед них – „Київські лаври”) не набув такого інформаційного резонансу, як це відбувається з фестивалями музичними, театральними чи кінематографічними. Мені, на жаль, нічого не відомо про конкурси читців сучасної української поезії. Можливо, хтось їх і організовує, та інформація про це не набуває широкого розголосу. Акторка Галина Стефанова (можна додати ще кілька прізвищ) читає сучасну українську поезію на радіо і зі сцени, та це радше виняток, аніж правило. Поетичні передачі мають місце на першому загальнонаціональному каналі українського радіо, на телеканалі „Культура”, та не на комерційних радіо- і телеканалах. Серед представників акторського цеху читці поезії віддають перевагу класиці, і це зрозуміло: на публічне читання віршів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки є принаймні циклічний попит, пов’язаний зі святкуваннями їхніх днів народжень, відзначення яких фінансується з бюджету. Приватні замовлення акторам на читання навіть класичної поезії, напевно, надходять вкрай рідко. Чому так? Невже фінансово забезпечена людина не має жодної потреби час від часу послухати в професійному виконанні вершинні осягнення українського поетичного слова – від Григорія Сковороди до поетів, які живуть із нею в одному часі? Вірогідніше, що така небідна людина задля задоволення власних амбіцій профінансувала б написання урочистого славословлення на свою честь і його оприлюднення в тій чи тій формі. Та поки що навіть таких замовлень мені не вдалося відстежити. Припускаю, що теперішня знеохоченість до поезії серед заможніх і владних громадян України пов’язана з непривабливою роллю офіційної поезії в тоталітарний період, з її явним замовним характером, пристосуванством. Поети, привчені виконувати замовлення влади, створили офіційній українській поезії достатньо відразливий образ, який, на жаль, досі залишився незмінним у масовій свідомості українців.
З іншого боку, в шкільній системі хрестоматійна поезія – один із засобів психологічного тиску на школярів від першого і до останнього класу, звільнення від якого настає лише після закінчення школи. Переважна більшість колишніх школярів трактують поезію як тексти для зазубрювання і виголошування задля оцінки і намагаються в дорослому житті триматися від них подалі. Отже, поезії потрібно повернути вільне дихання, щоб забезпечити належне їй місце. Від спадщини соцреалізму в координатах „поезія / влада”, як це показало двадцятиліття Незалежності, відмовилася і поезія, і влада. Не з’явилися визначні поетичні твори про жодного з українських президентів і навіть про лідерів опозиції. Очільники держави потрапляють переважно в об’єктив віршованої сатири (найпоказовіший приклад – телепоезія Олександра Ірванця в межах передачі „5 копійок” Романа Чайки на 5-му телеканалі, яка транслювалася на багатомільйонну аудиторію з листопада 2003 року і до весни 2005 року). Щоправда, все ще відчувається сила інерції, мовляв, поезія повинна сприяти розбудові Української держави, а влада повинна підтримувати державницьку поезію, вочевидь, наданням поетам-державникам відповідних пільг, посад, відзнак.
Чи потрібна сучасній Українській державі офіційна державна поезія? Чи може високе поетичне слово звучати на державних урочистостях, святкуваннях і відзначеннях? Чому б ні. Та підміна високого поетичного слова заримованими банальностями, як це часом відбувається, поки що відсуває „державницьку поезію” на маргінеси художньої літератури.
Отож маємо визнати очевидне: поезія в олігархічно-постколоніальній Україні переважно полишена сама на себе, тобто з’являється не на замовлення, а як запис (який надається або не надається до публікації) с а м о в и р а ж е н н я авторів. Самовираження – це перетікання суб’єктності назовні, що здійснюється – у разі поезування – в акті писання, переписування, редагування і не конче передбачає публікацію написаного. Поетичне самовираження може зупинитися на цій першій, хоч і обов’язковій, стадії, а може з’явитиcя і в публічних дискурсах, „вийти на люди” завдяки тій чи тій формі тиражування.
3
Найпростіша і, напевно ж, найдавніша форма оприлюднення поезії – виголошення її (читання вголос) перед більшою чи меншою кількістю слухачів. Висуну припущення, що одна з причин зменшення шанувальників поезії криється в її неякісному озвученні. Твори сучасних авторів, записані на паперових чи електронних носіях, часто озвучують самі автори, та вкрай рідко — професійні читці-актори. Авторське читання вголос деколи стає ключем до сенсовного відчитування поезії сприймачами поетичних творів, та далеко не кожен автор володіє вмінням належно продекламувати свій твір. Поезія повинна звучати, інакше її не почують, та озвучувати її потрібно талановито. Тут легко провести паралель між поезією і музикою: музичний шанувальник задовільняє свої потреби переважно на концертах і переслуховуючи записи, а не в процесі читання нот музичних творів. Ноти читає професіонал, а не слухач. Професіоналами у царині музики вважаємо композиторів, диригентів, музикантів, співаків, а в царині поезії – поетів, критиків, літературознавців і читців-акторів. Та власне читців поезії в акторському цеху стає щораз менше. Акторам нема де читати сучасну поезію. Форумом для такого читання могли б бути Д н і с у ч а с н о ї у к р а ї н с ь к о ї п о е з і ї, де в ролі рецитаторів нових віршів виступали б читці-актори, з відповідним висвітленням у засобах масової інформації. Поки що нічого такого немає, та ідеї мають здатність матеріалізовуватися, тому я і ословлюю їх.
Притягальна сила поезії всіх віків і народів – у небуденному, незвичному і вільному поетичному мовленні. Та як тільки озвучення поезії набуває рис повторюваності, обов’язковості, примусовості, поетичний твір западається в буденність і втрачає свою притягальну силу. Саме таке западання стається з поетичними творами в школі, коли вчителі примушують учнів заучувати їх напам’ять і почергово відтворювати перед однокласниками. Рідко таке відтворювання буває притомним, частіше хрестоматійна класика звучить із затинаннями, помилками, пропусками або замінами слів.
Примусове заучування віршів напам’ять як один із різновидів шкільних завдань – украй шкідлива, як на мене, практика. Навіть якщо заучування віршів покращує запам’ятовування, сприймання самої поезії погіршується. Адже примусове заучування віршів не наближує учня до розуміння поезії, а лише має на меті зафіксувати в пам’яті всі слова певного твору в тому порядку, в якому їх розміщено в тексті. Повторені десятки разів рядки навіть геніального вірша втрачають свою образну ауру. Без повторення не вивчиш вірш, але й під час перевірки у школі один і той самий вірш учні декламують багато разів. Виголошування поезії на оцінку як перевірка виконання домашнього завдання переважно некомфортне для учня, адже він перебуває в напрузі, остерігається переплутати чи забути слова, видатися недолугим. Врешті, учень може бути і не згодний зі змістом вірша, який йому доводиться заучувати напам’ять. Тому, на моє глибоке переконання, варто відмовитися від шкільних вправлянь у заучуванні віршів і поступово впроваджувати замість них уроки вільного (за власним вибором учня) читання віршів – і не конче напам’ять. Доцільно було б пропонувати учням висловлювати у вільній формі свої враження від обраного вірша і таким чином розвивати їх здатність до рефлексії. Мої пропозиції не аж так складно реалізувати. Прочитати поетичний твір із книжки простіше, ніж вивчити його напам’ять. Висловити свої враження – цікавіше, ніж переказати розгляд твору з підручника, з яким, звичайно, варто ознайомитися.
Уроки вільного читання поезії могли б (спочатку як експеримент) проводитися в старших класах двічі на півріччя. Припускаю, що далеко не всі учні виявляють зацікавлення поезією, тому неохочим до читання віршів потрібно надати право бути слухачами й обговорювачами. Активнішим варто запропонувати спільну тему (природа, друзі, сім’я, мандри…) або зосередитися на одному поетові, творчість якого викликала особливе зацікавлення. Учням-читцям учитель налічує бонусні бали, які доплюсовуються до оцінки за звичайний урок (1-2 бали), та не виставляє оцінки за читання вибраного учнем вірша. Так зменшується ймовірність, що учень вибиратиме вірші на догоду смакові вчителя або лише заради оцінки. Такий урок вільного читання віршів можна побудувати як змагання. Шляхом жеребкування обирається журі з-поміж учнів-слухачів, яке визначає найкращого читця (або трійку читців). Переможці з різних класів можуть позмагатися між собою на загальношкільному рівні, переможці зі шкіл – на районному рівні. І так далі – аж до всеукраїнського конкурсу.
Для того, щоб учні могли вибрати вірш для уроку вільного читання, їм потрібно забезпечити можливість вибору, а це означає, що шкільні бібліотеки повинні мати хоча б тематичні поетичні антології, яких нині видано вже чимало (наприклад, антології, упорядковані І. Лучуком і видані тернопільським видавництвом „Богдан”). За теперішньої економічної скрути про укомплектування шкільних бібліотек новими збірками сучасних поетів можна лише мріяти. Кабінети української літератури і шкільні бібліотеки могли б мати у своєму розпорядженні записи акторських і авторських читань віршів для ознайомлення з ними вчителів і учнів. В Інтернеті вже достатньо таких записів (наприклад, проект „Живі голоси” Львівського мистецького об’єднання „Дзиґа”, літературний подкаст „кабі.net”). Зрозуміло, що й учителі української літератури повинні володіти вмінням читати поезію вголос, а цьому вмінню, на жаль, не навчають на філологічних факультетах. Не зайвими були б і тренінги з читання поезії для вчителів на курсах підвищення кваліфікації, які могли б проводити режисери чи актори-читці. Такі новації не вимагають значних коштів, та вони, безумовно, пожвавили б уроки української літератури і посприяли розвитку образного живого мовлення в молодіжному середовищі.
У когось може скластися враження, що я проти запам’ятовування поезії. Аж ніяк. Вважаю, що знати напам’ять улюблені вірші – добре. Перенесення поетичного твору у власну пам’ять/свідомість – це і є найвище пошанування поезії. Та запам’ятовування не повинно бути примусовим. Улюблена поезія запам’ятовується легко після кількох перечитувань. Найважливіше — не втратити відчуття, що поезія – не лише незвично поєднані і зритмізовані слова, а й те невловне, що дихає між словами.
4
Хоч наклади поетичних книг невисокі, та зали на багатьох поетичних вечорах, особливо під час книжкових форумів, ярмарків та поетичних фестивалів, бувають заповненими.
Можна ствердити, що в Україні нині час не акторів-читців, а поетів, які з більшим чи меншим успіхом читають на публіку власні вірші і так стають кимось на зразок поетів-акторів. Читають на книжкових презентаціях у книгарнях і на літературних вечорах у найрізноманітніших приміщеннях – від університетських аудиторій до кав’ярень. Читають юні початківці й увінчані лаврами “живі класики”. Читають „акапельно” і з музичним та візуальним супроводом. Читають і мелодекламують, і навіть співають власну поезію. Не доводилося поки що чути виступу поета в супроводі хору, але й таке виконання поезії може пробитися з глибин віків у наші часи. Адже традиція публічного читання поетами власних віршів утвердилася, напевно, ще до виникнення писемності. То як ця давня традиція актуалізується у світі нових технологій і способів трансляції образів?
Базові речі залишаються незмінними. Публічні читання передбачають наявність поета-читця і публіки. Відкинемо одразу нав’язане публіці читання, наприклад, коли учнів приводять до актового залу школи на зустріч із поетом, про якого вони перед тим і не чули. Публіку можна привабити поезією, якщо: а) поет – зірка, знаменитість, збурювач суспільної думки; б) поетична зустріч відбувається в межах авторитетного фестивалю, який уже має свою віддану публіку; в) поетична акція відбувається як змагання з виголошування поезії, де публіку залучено в ролі вболівальників і арбітрів; г) поетична акція скоординована з появою в мережі книгарень або на книжковому ярмарку нової книги розрекламованого автора.
Варто зазначити з приводу останнього пункту, що публічні виступи на підтримку книги стосуються тепер більше прози, ніж поезії. Яскравим прикладом такого літературного туру були презентації у різних містах України роману Оксани Забужко „Музей покинутих секретів” (зима 2009–2010 рр.). Що ж до поезії – радше як виняток відбувався презентаційний тур поетичної антології „Метаморфози” (Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2011), впорядкованої Сергієм Жаданом, за участі авторів антології. І в першому, і в другому випадку публіку на презентації приваблювали, найперше, особи письменників, а вже потім – книги, презентовані ними.
Можна припустити, що публіка йде послухати модну чи (в термінах поп-культури) зіркову особу, а не саме нові вірші. Якби йшлося тільки про вірші, то потребу в них легко було б задовільнити, придбавши книгу. Мода на поета безпосередньо не залежить від якості поетичних текстів. Мода залежить і від багатьох позатекстових факторів, таких як уміння поета відчути запити публіки і задовільнити ці запити під час свого публічного виступу. Висуну тезу, яку не буду доводити, оскільки вона – очевидна: т е п е р і ш н я п у б л і к а х о ч е б а ч и т и і ч у т и у с п і ш н у о с о б у. Перебувати поряд із носієм успіху – наче й самому долучатися до успіху. Успішний поет – це відома людина, якою цікавляться засоби масової інформації. Його / її вірші кладуть на музику і розхапують на цитати. Його / її зовнішній вигляд повинен відповідати його / її зірковому статусу. Його / її матеріальні статки мають бути досить високими. Про його / її публічні виступи повідомляють усі наявні засоби інформування – від афіш до Інтернету… Можна додавати й інші ознаки успішності в очах публіки, та це лиш підтвердить перенесення стандартів успішності поп-культури на поезію.
У поета, який часто виходить на публіку, формується своєрідний репертуар публічних виступів, набір відшліфованих, перевірених під час публічних читань віршів (сценічних номерів), які незмінно викликають оплески. Такий поет-актор програмує себе, навіть коли опиняється в творчій самотності задля написання нового твору, на публічний успіх.
Українська поетична класика на рівні біографій поетів-класиків, а не окремих їх творів, треба визнати, не пропонує подібної моделі публічного успіху. В українській традиції справжній поет – мученик, переслідуваний владою, непочутий своїми сучасниками. Постколоніальний період не висунув нових поетів-мучеників, а колишнім відводить почесні місця в історії української літератури. Головний же читацький запит у ринковому суспільстві – як досягти успіху? На це запитання поетичні рядки чіткої відповіді не дають. Тому публіка охочіше спілкується з успішними поетами на літературних зустрічах, ніж з їхніми опублікованими віршами. Найоптимальніше місце для спілкування – поетичний салон, тобто простір, поділений на „сцену” і „зал”. Поетами-акторами або сценічними поетами в теперішній Україні трапляється бути багатьом, та лише час до часу. Як і будь-яке сценічне дійство, читання поезії вимагає певних фінансових затрат, організаційних зусиль, технічного забезпечення. Самі поети переважно не готові брати на себе обов’язки менеджерів. Культурні і мистецькі установи (театри, філармонії, галереї, концертні і виставкові зали тощо) вкрай рідко самі ініціюють організацію поетичних авторських читань. Трапляються і втішні винятки, коли ініціативу виявляють окремі ентузіасти. Згадаймо при цій нагоді „Заньківчанські зустрічі” – серію літературних вечорів, які впродовж років проводив у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької Святослав Максимчук. Поетична сцена виникає під час літературних фестивалів, які відбуваються переважно з періодичністю раз на рік. Сценічний поет у пошуках сцени змушений мандрувати з фестивалю на фестиваль (див. про це статтю Яни Дубинянської „Гільйотина як найкращий засіб від лупи”).
Що поетові дає сцена і якими втратами йому загрожує? Поет може віршувати будь-де, навіть у тюремній камері, та найменш придатне місце для складання віршів – сцена. Якщо поет – не сценічний імпровізатор (в українській поезії, наскільки мені відомо, таких феноменів не було), то на сцені він може перебувати лише як читець попередньо написаних текстів. У такому разі він потрапляє у полон власного тексту і перетворюється з його творця на виконавця. Щоб залишитися поетом на сцені, потрібні додаткові зусилля. Публіка повинна відчути не лише голосове демонстрування автором своїх віршів, одне з багатьох, а новотворення, що відбувається в її присутності. Які можливості у поета новотворити, перебуваючи на сцені? – прочитати вірш, який не був раніше публічно читаний; прочитати вірш, якого присутні не читали і не чули; прочитати відомий присутнім вірш, але подати його в незвичній манері. Акт творення (а не відтворення) виникає в просторі невідомого. Поет знає свій вірш, та не знає, як його сприйме публіка, яка чутиме його вперше. Поет знає, як той чи той вірш сприймається серед знайомої публіки, та опинившись перед новою аудиторією, може зіштовхнутися з цілком іншою енергетикою сприймання. Так чи так, поет, перебуваючи на сцені, хоче якнайповніше передати присутнім сенс свого поетичного послання. Задля цього він може вдатися до різного типу підсилень і увиразнень, характерних для власне сценічних мистецтв: музичного супроводу, світлових ефектів, візуалізацій і жестикуляцій. Та насправді поет може всіма цими засобами не підсилити, а послабити сприймання поезії, бо додаткові ефекти не завжди здатні сконцентрувати увагу публіки саме на поезії. Перетворюючи свій виступ на сценічне видовище, поет сам себе перетворює на шоумена і тому віддаляється від себе як поета, стає більш чи менш професійним виконавцем власних віршів. Для відданих прихильників поезії таке перетворення позбавлене сенсу. Навіщо поетові ставати актором? Та між авторським і акторським читанням поезії – більша відмінність, аніж між фонемами „в” і „к”. Поет, на відміну від актора, читає зі сцени власні вірші, тобто в присутності багатьох людей не вдає когось іншого (не лицедіє), а таки промовляє в поетичній формі від себе самого. Напруга може виникнути між тим, що публіка хоче і може сприйняти з виступу поета і що поет хоче і може запропонувати публіці. Задовільнити повністю очікування публіки вкрай складно, особливо тоді, коли поет ризикує оприлюднити нечитаний і непублікований раніше текст. Публіка на літературних вечорах – неоднорідна, окремі її представники мають різні читацький, інтелектуальний і життєвий досвіди, отож навіть успішний в очах публіки поет ризикує зазнати невдачі під час публічного виступу. Головна ігрова інтрига сцени – тріумф чи провал – переноситься і на поетичні публічні виступи. Отож можна припустити, що поет виходить на сцену, щоб здобути або підтвердити успіх, та часом зазнає провалу, який перекреслює всі його попередні публічні тріумфи. Ризик актора – набагато менший, адже акторський провал може бути пов’язаний з чинниками, які безпосередньо від нього не залежать: поганою режисурою, нецікавою роллю, недолугим партнером тощо.
Та поки українські актори не виявлятимуть професійного зацікавлення сучасною українською поезією, сценічні поети шукатимуть нагод вийти на сцену з власними віршами. Цей процес може призвести на певному етапі до виникнення якогось нового різновиду „кобзарства”, до формування професійного прошарку сценічних поетів, який, не маю сумнівів, залежатиме від запитів публіки.
Саме таку модель стосунків між публікою і виконавцем (прихованим поетом) зобразив Т. Шевченко ще у „Перебенді”. Пропоную під цим кутом зору пригадати „Перебендю”. Старого сліпого кобзаря Шевченко прямо не називає поетом. У його репертуарі – немало народних пісень, які люблять слухати люди за тої чи іншої оказії (з дівчатами на вигоні, у шинку з парубками, з жонатими на бенкеті, на базарі). Шевченко пише про ставлення слухачів до Перебенді – „дякують люде”, та не зазначає, у чому, власне, виявляється людська вдячність. Із контексту поезії зрозуміло, що Перебендя матеріально залежний від своїх слухачів і змушений співати їм те, що вони хочуть чути. Його химерність виявляється перед слухачами лише у стрімкій зміні настроїв – „Заспіває весільної, / А на журбу зверне”. Та про глибинні джерела химерності Перебенді люди навіть не здогадуються. Перебендя – не лише репертуарний виконавець, а й магічний співець. Власне основна частина вірша присвячена магічному співові Перебенді, якого люди не чують, бо не здатні зрозуміти. Слухачі й співрозмовники кобзаря під час його магічного співу – вітер, Бог, сонце, море, гори. Перебендя переховується від людей з цим своїм дивовижним даром. Він остерігається людського нерозуміння, наслідком якого було б його відторгнення від громади. Він побоюється, що люди оголосять його шаленцем (дурним) і проженуть від себе, а це позбавить Перебендю навіть тих незначних засобів до існування, які йому вдається добути репертуарним співом. Думка сліпого кобзаря легко долає відстані, вона здатна прислухатися до мови світотвору, та все ж кобзар не наважується виказувати свій поетичний дар перед ближніми, не сподівається, що його магічний спів зачарує і їх. Рекомендація Шевченка своєму персонажеві (а, можна припустити, й собі як поетові та іншим поетам, які бажають бути інтегрованими в спільноту) – подвійна. З одного боку – „Ходи собі, мій голубе, / Поки не заснуло / Твоє серце, та виспівуй, / Щоб люде не чули <…> ”; з іншого боку – „А щоб тебе не цурались, / Потурай їм, брате <…>”, тобто співай для них те, що вони хочуть чути. Якщо розуміти „Перебендю” як вірш про призначення поезії, то можна припустити, що певну поезію краще не оприлюднювати, хоча саме вона і є серцевиною поетичної творчості. Той, хто все знає і все чує, – загроза для людей, які дбають про збереження своїх таємниць. Перебендя теж дбає про збереження своєї таємниці від людей. Про його найхимерніші співи людям нічого невідомо. Та саме Шевченко, який нібито погоджується з поведінковою моделлю свого персонажа, розкриває таємницю Перебенді самим фактом публікації свого вірша. Шевченко, на відміну від Перебенді, апелює не так до слухача, як до читача – до індивідуального сприймача поезії, і вибудовує перед його зором інтригу довкола химерій Перебенді. Шевченко зацікавлює читача магічним співом кобзаря, якого ніхто з людей не чув, і саме так підводить до думки, що поезія (магічний спів) може бути несподіваною, незвичайною, незрозумілою з першого прослуховування, адресованою не так людям, як світовим стихіям і навіть самому Богові. Читач Шевченка і слухач Перебенді відрізняються один від одного здатністю сприйняти невідоме, незвичне слово, яке ми називаємо поезією. Контекстуальна порада Шевченка поетам, яку я відчитую в „Перебенді”, така: прислухайтеся до запитів суспільства, та пильнуйтеся і не змішуйте профанне з сакральним, а зрідка дозволяйте собі все ж „похимерити” на людях, натякаючи на присутність чогось такого, що понад звичне людське розуміння.
5
З часу „Перебенді” не сталося аж таких суттєвих змін у координатах „поет і спільнота”, як це може здатися комусь на перший погляд. Українська післяшевченківська традиція розвивала переважно соціальну поетичну настанову („Потурай їм, брате!”), яка програмувала поетичну творчість на виконання соціального запиту. Трансцендентно-натурфілософське начало на повну силу виявилося в творчості Володимира Свідзинського і Богдана Ігоря Антонича. Та довгі роки їх вірші були майже невідомі навіть у колах не надто численних читачів поезії. Поети Київської школи і близькі до них розвивали цю, умовно кажучи, натурфілософську поетичну традицію, та їхні книги були опубліковані з запізненням.
Усе відбувалося згідно з „моделлю Перебенді”: поет відгукувався на соціальне замовлення — і соціум його помічав; поет вдавався до натурфілософії — і соціум його ігнорував. Новацією можна вважати сподівання окремих поетів-натурфілософів усе ж таки бути визнаними соціумом. Це так, якби Перебендя все ж наважився заспівати людям те, що він співав на самотині. Що ж, за тоталітарного режиму він потрапив би у „чорний список”, а згодом і в зону або психушку, як це і ставалося з поетами-дисидентами.
Слухачів поезії небагато, та все ж більше, ніж читачів. Щоб зберегти свою слухацьку аудиторію, поет змушений їй „потурати”, і вона принаймні не покидає глядацької зали під час виступу поета. Нечисленні читачі поезії не можуть поки що і навряд чи зможуть в осяжному майбутньому забезпечити як соціальним, так і натурфілософським поетам відчутні прибутки, купуючи книги улюблених авторів. „Потураючи” запитам соціуму, поет писатиме те, за що матиме винагороду: рекламні віршики, привітальні текстовки, слова до пісень для поп-індустрії, сценарії, сатиричні куплети, політичні мітингові примовляння і т. д. і т. п. Ймовірно, що запити соціуму змінюватимуться, і з’являться замовлення на ексклюзивну поезію до урочистих подій (приватних, цехових, партійних, загальнодержавних…). Та все це будуть різновиди „потурання”. І українським поетам, які братимуть приклад із Перебенді, варто якнайпрофесійніше опанувати усіма необхідними для соціумного „потурання” формами і жанрами. Лише так вони зможуть прогодуватися зі свого ремесла. Чи зможе хоч хтось із них при цьому зберегти (як Перебендя) дар високого поетичного мовлення? Чи оцінять цей дар бодай поодинокі читачі? Чи зможуть поодинокі читачі передати своє захоплення високою поезією своїм ближнім? І чи процес такого неквапного поширення високої поезії хоч якось вплине на ту більшість українського суспільства, яка зрідка слухає вірші, часом співає, та не має потреби читати навіть ті вірші, які слухає і співає? – На ці запитання чіткі відповіді отримають хіба що наші нащадки. Звісно, якщо поезія ще когось із них цікавитиме.
