13 жовтня в київській книгарні «Є» під егідою «ЛітАкценту» відбулася зустріч зі знаменитою англійською письменницею, яка має українське коріння та часто пише на українську тематику, Мариною Левицькою.
«Ми давно хотіли зустрітися з пані Мариною, в нас на сайті виходили рецензії на її книжки, аж ось нарешті завдяки Міжнародній організації з міграції зустріч відбулася, – розпочав вечір Володимир Панченко. – Книжки Марини Левицької нині мають величезний успіх, і не лише в англомовних країнах, а й в усьому світі. Скажімо, «Коротку історію тракторів по-українськи» переклали вже на 36 мов, проте українського перекладу досі немає. Пані Марино, чим би ви це пояснили?»
«Для мене це розчарування, і я не зовсім розумію, чому так сталося. Тим більше, коли я отримувала замовлення на переклад із Китаю, Фінляндії, Італії, Індонезії… Може, дехто з українців думає, що я їм нічого нового не здатна розповісти про їхню країну? Але ж мої книжки – це не історія країни, це особисті історії…»
Загалом, під час зустрічі регулярно виникало відчуття своєрідного «перетягування канатів» між письменницею з одного боку та більшістю аудиторії й модератором з іншого. Левицька підкреслювала, що писала універсальні, загальнолюдські книжки, а слухачі постійно намагалися розпитати саме про український компонент її письма, українську ідентичність тощо.
Марина Левицька народилася в таборах DP, її батьки виїхали з України в часи Другої світової. Виглядає вона напрочуд молодо і весело. Українською розмовляє ледь-ледь, і то на суржику з англійським акцентом («бо мої батьки були зі Сходу»), розуміє лише найпростіші речі, тож майже постійно говорить англійською (на вечорі був присутній перекладач).
Уперше Марина Левицька побувала в Україні у 2005 році.
«Це був надзвичайно зворушливий момент! Я ніби повернулася в дитинство – мова, характерні жарти, пісні. Все здавалося мені тут знайомим. А ще, знаєте, раніше мені здавалося, що то лише моя мама розмовляє з котами, а тут в Україні я помітила, що люди так само з ними говорять, і тоді я зрозуміла: так, це моя країна!»
Своє враження, безумовно, справила на неї й тодішня «постреволюційна» атмосфера.
«У Києві я побачила динамічних, західно-орієнтованих молодих людей, а в Луганську мені відкрилася дещо інша країна – бідніша, прив’язана до Росії. Але, я гадаю, українці повинні навчитися любити одне одного такими, якими вони є. Саме це надихнуло мене на створення книжки «Два фургони», з її любов’ю двох молодих людей із різних регіонів».
Від самого початку зустрічі Володимир Панченко обіцяв присутнім сюрприз. Цим сюрпризом виявився «імпровізований», як було сказано, переклад уривку з десятого розділу «Тракторів», виконаний Олексою Негребецьким.
«Один мій приятель, – сказав перекладач, – повернувся з мандрівки Південно-Східною Азією. І там, здається, десь у лаоській глибинці він сфотографував букіністичну крамницю. У ній якимось дивом виявилась одна книга про українські музеї та одна книжка Марини Левицької. Ось як я познайомився з цією авторкою, і, звісно, вирішив її прочитати».
Кавалок «Тракторів» в українському перекладі виявився гумористичним, жвавим, динамічним. Не дивно, що такий текст міг мати успіх, і знову дивно, що його досі не перекладено українською. Самій Левицькій переклад сподобався. «Це справжній український гумор!» – підсумувала вона.
Читання Негребецького, звичайно, повернуло до теми перекладів. Професорка Києво-Могилянської академії Лариса Масенко запитала письменницю про російський переклад, який свого часу викликав багато нарікань. Схоже, що там дуже спотворено мову головного героя.
Марина Левицька погодилася, що в російському перекладі мову «огрубили». «Насправді, в оригіналі він говорить неправильною англійською, часто такою, як її вчили в СРСР. А взагалі такі речі перекладати тяжко, я це розумію. Один китайський перекладач сказав мені: «Погану англійську ми перекладемо китайською з шанхайським акцентом». Утім, сьогоднішня українська версія мені здається абсолютно вдалою, з неправильною, але й не надто грубою мовою» – висловила свою думку авторка «Тракторів».
Обговорювали під час зустрічі й третю книжку Марини Левицької «Ми всі зроблені з клею». Одна з гостей заходу сказала: «У цьому творі через, здавалося б, елементарні долі простих людей проглядає дуже глибоке розуміння людських стосунків». Також вона наголосила на важливості того, що в цій книжці показано небезпеку ісламофобії, яка нині зростає в усіх європейських країнах. Це дало привід Левицькій висловитися про міграцію як таку.
«Я приїхала до Києва не лише на зустріч із вами, а й на конференцію Міжнародної організації з міграції. Як розумієте, це важлива для мене тема. Мені доводилося чути чимало нарікань на мігрантів. Свого часу я відчувала певний дискомфорт із приводу того, що я іноземка, і в Англії, – наприклад, у школі. Потім я бачила, як почався потік приїжджих із Азії, з Карибського басейну, і багато хто боявся, що ці люди зруйнують традиційне життя Англії, принесуть сюди свою злочинність і так далі. Та все ж я вважаю мігрантів необхідними. Адже населення Європи старіє, а, скажімо, українці ще й виїздять на Захід. Новоприбулі люди завжди активні, динамічні, вони завжди піднімають економіку тієї країни, до якої приїхали. До речі, українці в Англії належать до найбільш «непомітних» громад: вони легко адаптуються, добре знають мову, візуально не вирізняються, а їхні імена легко переплутати з іменами інших народів.
На питання про реакцію української діаспори в Англії на її книжки, Левицька відповіла, що покоління її батьків уже майже відійшло, її покоління сприйняло книжку переважно добре, а молодих українців вона надто мало знає. Хоча, загалом, звісно, є різні відгуки: і добрі, і несхвальні. Доводилося чути, що варто було б показати українців «більш героїчними».
«Ваші українці або заробітчани з інших країн виглядають дуже натурально. Де ви брали інформацію про них?», – запитав у письменниці критик Олександр Михед.
«Окрім того, що мої батьки з України, в мене були й інші джерела інформації. Приміром, якось мені трапилася книжка про українців у Великій Британії. А потім я жила в містечку Кент і дорогою додому в приміських поїздах дуже часто зустрічала людей з України та інших країв Східної Європи, розпитувала їх про життя або просто слухала. З китайцями я познайомилася в університеті, в якому викладаю. Африканські медсестри доглядали мого батька в будинку для старих людей…»
Літературний вечір завершився, Марина Левицька пішла ближче ознайомлюватися з умитою дощем столицею країни своїх батьків. А нам залишається сподіватися, що її старі й нові книжки таки з’являться і в нас, в українському перекладі й що ми більше не дивуватимемося, побачивши їх десь у закордонних книгарнях, як дивувався приятель Олекси Негребецького в Лаосі, і як дивувався я в берлінському аеропорті три роки тому.
Фото Ірини Троскот та Ольги Купріян.
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
