Літній Київ, Юдіт (ФОТО)

Це буде не зовсім репортаж. У тому сенсі, в якому прийнято писати репортажі: що, де й коли відбулося, хто був присутній і що було сказано. Це все, направду, можна вмістити в одне-два речення: два теплі дні в кінці вересня, 20-й і 21-й, – майже «бабине літо», яке, до слова, в німецькій мові називається так само – Altweibersommer, – київські зустрічі з неймовірною німецькою письменницею, творчість якої майже повністю перекладено українською, – Юдіт Германн. На цьому й увесь, власне, репортаж. Далі буде тільки літній Київ і Юдіт – «киянка», письменниця, яка по-справжньому любить своїх персонажів, і ще, либонь, два випадкові кадри.

 

«Киянка» Юдіт

Певно, це дуже символічно: потяг, що поєднує два міста, – Берлін і Київ – має назву «Каштан». Ти входиш у нього ще мешканкою  або ж мешканцем Берліна, а виходиш – уже киянкою чи киянином. Або навпаки. Зрештою, все залежить від бажання й від перших п’яти хвилин – тих, якими нове місто зустрічає нового гостя чи гостю. Очевидно, Київ зустрів свою німецьку гостю дуже приязно, принаймні – у прямому сенсі – тепло. «У Берліні тепер дуже холодно, а тут – тепло», – таким було найперше київське враження Юдіт Германн.

Наша розмова почалася з теми міста. Письменниця розповіла, що народилася у західному Берліні, одначе коли мур було зруйновано – а їй тоді було щойно дев’ятнадцять – переїхала до східного. На моє питання, чи любить вона своє місто, Юдіт загадково відповіла: «Я прожила там усе своє життя, тож я не можу бути об’єктивною, коли йдеться про Берлін». І справді, в одному з інтерв’ю письменниця назвала Берлін містом контрастів, містом «привабливої потворності». Ми зустрілися з Юдіт Германн у Києві, в самому його серці; вирішили всюди ходити пішки, щоби по-справжньому відчути такий новий для корінної жительки Берліна ландшафт. «У мене є водійське посвідчення, але я більше люблю ходити пішки», – зраділа Юдіт. Нам випав особливий маршрут, можливо, не зовсім типовий для іноземних туристів: Софійський собор – Пейзажна алея на Великій Житомирській – Андріївський узвіз – Поділ. По правді, маршрут, за яким мусиш якщо не полюбити, то бодай відчути до Києва щиру прихильність. І, схоже, так і сталося, адже вже по нашій прогулянці, на зустрічі у книгарні «Є», Юдіт Германн мимохідь натякнула, що хоче відчути себе справжньою киянкою: «Я живу в окремій квартирі, у мене є від неї ключі, дві кімнати й балкон. Я ще трохи в ній поживу, щоби відчути себе справжньою мешканкою міста Києва».

Куди поділася Соня?

Літературна тема в розмові виринула майже випадково: не секрет, що на Андріївському узвозі є пам’ятник Михаїлу Булгакову. Поряд – йому ж присвячений музей. «У мене дуже непрості стосунки з Булгаковим, – зауважила Юдіт, минаючи бронзову фігуру автора «Майстра і Маргарити», – проте моя подруга страшенно його любить, тож я неодмінно відвідаю музей Булгакова – тільки для того, щоб надіслати їй листівку й сказати, що я там була». Витримавши паузу, я наважилася підтримати тему літератури: «Я саме читаю Вашу першу книжку, «Літній дім, згодом», мені вона здається трохи сумною». «Чому?» – здивувался письменниця. Довелося пояснити: «Якби я ось просто тепер писала свою першу книжку, вона би, швидше за все, була дитяча. Світла й радісна». «Так і є, книжка сумна, – серйозно сказала Юдіт. – Я написала її у двадцять шість років. Друга книжка з’явилася, коли мені було ледь за тридцять. Третя – коли стало під сорок. Як бачите, дорослішаю я – дорослішають зі мною і мої книжки».

Якщо вірити Наталці Сняданко, котра переклала другу книжку Юдіт Германн «Нічого, крім привидів» (Х.: Фоліо, 2007) і нині перекладає третю, «Алісу» (2009), «подорослішали» не тільки теми, за які береться авторка (так, в «Алісі» йдеться про помирання: п’ять оповідань, п’ятеро чоловіків, котрі так чи інакше пов’язані з жінкою на ім’я Аліса. Усі вони помирають, тоді як ця жінка лишається жити серед речей, у яких більше немає власника), «дорослішим» стало й письмо, а речення – коротшими. До слова, головний редактор «ЛітАкценту» Володимир Панченко на зустрічі у книгарні «Є» натякнув, що за якийсь час український читач матиме змогу оцінити «зрілість» усіх трьох книжок Юдіт Германн – про видання «Аліси» українською мовою вже веде переговори одне з українських видавництв, і зі слів пана Володимира стало зрозуміло, що, найімовірніше, новинка поповнить серію «Бібліотека ЛітАкценту».

Відтак розмова плавно перейшла на тему критики й літературознавства. Практика круглого столу, в якому задіяні водночас критики, літературознавці, перекладачі й сама авторка (а саме такий формат мало обговорення творчості Юдіт у стінах Ґете-Інституту 20 вересня), виявилася досить незвичною для німецької письменниці. «У нас часто відбуваються зустрічі з читачами, читання, куди довші, ніж було на круглому столі, однак ніколи не буває так, щоб критики й письменники сиділи за одним столом і розмовляли», – розповіла Юдіт. У свою чергу, я пригадала запитання модератора й першого перекладача текстів Германн українською Юрка Прохаська («Літній дім, згодом», Львів: Класика, 2004), поставлене відразу ж після того, як прозвучала одна з доповідей: «То як, Ти впізнала в почутому себе?». Попросту не могла втриматися, щоб не поставити це на диво слушне питання вдруге: Юдіт усміхнулася й відповіла: «Це все було так далеко від того, що я пишу».

У такому разі, як читати тексти Юдіт Германн? «Мене часто запитують: куди поділася Соня? [Героїня однойменного оповідання з першої книги. – О.К.], – розповідає письменниця. – І чи будуть вони з розповідачем разом? Я відповідаю, що будуть, якщо читач того сам захоче». Отак, письменниця навмисне залишає для читача простір – подумати, яким чином та чи інша історія розвиватиметься далі. Імовірно, саме тому багато оповідань Германн здаються незавершеними – читач має скласти фінал у своїй голові. «Насправді, такі питання – куди поділася Соня? – мене як письменницю найбільше тішать: по таких запитаннях бачиш, що читач і справді переймається твором, долею персонажа. Якщо таких питань немає, – значить, йому байдуже», – підсумувала Юдіт.

Два випадкові кадри

Оскільки цей не-репортаж і так зовсім не є репортажем, я дозволю собі завершити тим, із чого все, власне, починалося. А починалося все з двох випадкових кадрів.

На першому з них «киянка» Юдіт Германн допиває чай (чи каву – ми того достеменно не знаємо) на своєму київському балконі, в самому серці міста. Поруч, на перехресті, відбувається невеличка дорожна драма між чоловіком і жінкою. Юдіт мовчки за цим спостерігає, їй незрозуміла мова, якою намагаються розібратися між собою чоловік і жінка, одначе вона всією душею підтримує жінку: «Той чоловік був неправий», – каже вона згодом, коли ми вже зустрічаємося під під’їздом.

На другому – Юдіт вивчає план міста, у якому планує провести ще деякий час – тиждень або й трохи більше. Софія – Пейзажна алея – Узвіз – Поділ. За кілька хвилин підійде екскурсовод, і ми підемо оглядати одну з найдавніших споруд у місті – Софійський собор. У нього саме ювілей – тисяча років. І як же це все-таки символічно, що місце, з якого усе починається, має таке ж ім’я, як і героїні Юдіт – Софія, Соня, Софі – письменниці з Берліна, яка сидить отут, на лавці, вивчає план міста й думає про те, як уже наступного дня вона прийде сюди ще, як спостерігатиме й думатиме про те, щоб якось подарувати читачам четверту книжку. Утім, це лише припущення, що може виникнути в того, хто дивиться на цю випадкову світлину. Тільки припущення, і більше, зрештою, нічого.

 

Фото Романа Маломужа, Ольги Купріян, Марії Гришко та Ірини Троскот.