У київській книгарні «Є», що на вулиці Лисенка, відбулася дещо незвична презентація книг Робера Мюшамбле «Оргазм і Захід» та Жана-Клода Кофмана «Самотня жінка і Чарівний принц», виданих «Темпорою».
Традиційне представлення нових видань організатори й учасники поєднали з обговоренням теми «Секс і українська література». Реалізували цей «комбінований» задум директор видавництва «Темпора» Юлія Олійник, Ірина Славінська, яка перекладала книжку Робера Мюшамбле, Зоя Борисюк, перекладачка «Самотньої жінки і Чарівного принца», а також троє літературознавців – Андрій Бондар, Ростислав Семків і Володимир Панченко.
Пропонуємо вашій увазі три монологи – І.Славінської, З.Борисюк та В.Панченка, який запропонував, як він сам висловився, «іронічний есейчик» на задану тему.
Ірина Славінська:
Рік тому, восени 2010 року в перші дні Форуму видавців, довелося бути в прямому ефірі Бі-Бі-Сі зі Світланою Пиркало. Ефір був про початок премії «Книга року Бі-Бі-Сі», але ми говорили про всяке цікаве. Тоді зі мною була Вікторія Наріжна, котра говорила про труднощі перекладу роману «Рент: усна біографія Бастера Кейсі» Чака Паланіка. Пам’ятаю, Наріжна розповідала, як складно було шукати слова для «озвучки» мовлення сутенерів, наркоманів, повій абощо. Не розроблений вокабуляр, і допомагають хіба що тематичні форуми, та й ті здебільшого російськомовні.
На той момент я вже переклала десь половину книжки «Оргазм і Захід». І хто б міг подумати, що після повернення до Києва я дійду до розділів про порнографічну літературу 18 століття. І хто б міг подумати, що переклад тих розділів не раз змусить мене мандрувати по БДСМ-форумах… і згадувати схожий досвід колеги J До речі, Наріжна оце щойно закінчила перекладати нову книжку «Sex at Dawn» (http://www.amazon.com/Sex-Dawn-Prehistoric-Origins-Sexuality/dp/0061707805 ). Думаю, назва говорить сама про себе.
Одне слово, тема назріла. Мені особисто книжка «Оргазм і Захід» Робера Мюшамбле розкрила кілька закономірностей і парадоксів. Наприклад, праця виявилася цікавою читачам. Пам’ятаю, довгенько вона стояла в топ-20 книгарні «Є». Насправді не дивно: в українській гуманітаристиці ніша такої літератури не заповнена. Не те щоб її не було зовсім. Але якщо серйозно – хто з українських дослідників колись пробував ґрунтовно дослідити «про це»? Ну, крім Винничука з містифікованою працею «Житіє гаремноє» та кількох інших імен?
Наприклад, мені було б цікаво почитати, як на життя українок та українців вплинула поява оральної контрацепції. А ще – про нові форми спільного проживання, що з’явились як альтернатива традиційному шлюбу. Чи про особливості рецепції гомосексуальності та про дискримінативні практики в Україні, зокрема про їх соціальні першопричини. Ну і так далі можна мріяти.
Я помітила, що слово «оргазм» на обкладинці викликало цікаві реакції публіки. Хтось справедливо зауважував, що книжка не так про секс, як про розвиток концепту задоволення. Хтось лицемірно обурювався: «навіщо такі книжки взагалі писати?».
Хай там як, але «Оргазм і Захід» таки потрапив до українського контексту. Що тепер? Мені тут видаються надзвичайно важливими дві речі.
Перша – цінний приклад роботи з документами. Робер Мюшамбле аналізує нібито дрібнички – архівні судові записи, копійчані бульварні брошурки, газети, оголошення про заручини-шлюб-розлучення тощо. З фрагментів повсякденного він створює зграбну картину життя пересічної людини ХVІ–ХХ століття. Його картина іноді несподівана – маю на увазі розділи, присвячені Вікторіанській Англії. Лишається дочекатися аналогічного кроку українських істориків культури, які перетворять «дрібнички» на цінний антропологічний матеріал.
Друга – тези Мюшамбле стосовно свободи після сексуальної революції 1960-х років. Йдеться про «свободу оргазмів», тобто вільне право (і мало чи не обов’язок) на щасливе сексуальне життя. Та Робер Мюшамбле звертає увагу на те, що поруч із новою свободою з’явилися нові несвободи. Власне, тут бачимо вічний баланс забороненого/дозволеного.
«Заборонений плід» існує. Змінюються тільки його обгортки.
Зоя Борисюк:
Жан-Клод Кофман розглядає феномен самотності, життя-соло (так він називає самотніх людей, щоб уникнути негативного відтінку), історію його розвитку, моделі сім’ї в різних країнах, причини зростання кількості «автономних» жінок. Після виходу першої книжки Кофман отримав багато листів від жінок. Одні жалкували, що виявилися не унікальними, інші обурювалися, що автор так їх «оголив», докладно описавши їхнє життя і почуття.
Після ознайомлення з листами Жан-Клод Кофман побачив, що кількість соло по всій планеті неухильно зростає, за попередні сім років з’явилися нові аспекти проблеми, – відтак написав нові розділи. Після появи серіалу «Секс і місто» соло-поведінка з екранів зійшла на вулиці. Відбулася Інтернет-революція у царині знайомств. Глобалізувався матримоніальний ринок. Однак це аж ніяк не полегшило пошуків Чарівного Принца.
Основну причину зростання кількості самотніх жінок Кофман вбачає у розвитку їх індивідуальності: вони дедалі більше хочуть бути собою, нести відповідальність за власне життя, розширювати особистий простір. Добра освіта й успішна кар’єра дають жінкам свободу від повсякденності, легкість буття: можеш робити що заманеться, або взагалі нічого не робити. Щоправда, з часом виникає питання – у чому сенс такого життя без рамок? А ще так хочеться з кимось поділитися, до когось пригорнутися… Ось тільки той Хтось ніяк не зустрічається. Карети дедалі частіше перетворюються на гарбузи… Або ж настає момент розчарування. І жінка дедалі більше втягується у траєкторію самотності.
Суспільство досить насторожено ставиться до самотніх жінок. Як витримати таку настороженість? Як пережити зраду подружок, які виходять заміж? Чим заповнити своє життя? Щоденник, нескінченні телефонні розмови, гори прочитаних книжок, купівля нового шмаття, виснажливі тренування, – це вдома. Назовні вона щаслива, доглянута, успішна. Попелюшка сама зробила себе Принцесою. І чоловікам важко бути «на рівні». А це ще більше ускладнює пошуки Принца, бо її досконалий вигляд його відлякує.
Чим неземніший Принц, тим більша замкнутість жінки у своїй самотності, бо зустріч із мрією стає усе проблематичнішою. Чекаючи на появу Принца, дівчина відмовляється втручатись у гру долі й не проявляє жодної ініціативи щодо хлопців. Але реальний хлопець рідко коли відповідає вимріяному образові. Отож, треба навчитися врегульовувати розходження мрії і дійсності.Подібна ситуація може скластися і з пошуком роботи після отримання гарної освіти та сподівань на отримання відповідної посади. В реальності часто буває інакше. Однак входити у світ праці все одно треба. Отже, треба з чогось починати. Відмовлятися від мрії, звісно, не слід, але не можна вірити надто наївно.
Що ж робити? Мистецтво полягає в тому, щоб уміти знайти золото там, де, на перший погляд, є лише блиск, – підказує нам Жан-Клод Кофман. А ще можна взяти зоряний пилок і притрусити ним того, хто поряд. Може, він і стане вашим принцом? А той, інший, Чарівний, нехай залишається у казці.
Володимир Панченко:
Ретельне читання класичних текстів української прози засвідчує дивний феномен жіночої (та й чоловічої) невилюбленості, яка, врешті решт, коли мати на увазі плин реальної історії, не могла не позначитися згубним чином на потузі всього національного організму. Цю тезу можна, на жаль, ілюструвати безконечно довго. Свідомо не чіпатиму зараз добу романтизму – бо що з нього візьмеш? Почну з пізніших десятиліть, хоч би й 1870-х, коли в усій своїй моторошності постала сексуальна драма селянки Нимидори і її чоловіка Миколи Джері, соціального протестанта, змушеного шукати щастя у заробітчанстві на теренах Причорномор’я. Є всі підстави говорити, що маємо справу з синдромом Нимидори, питомою ознакою якого є потужний імператив вірності української Пенелопи, яка чекає на свого Одіссея. Проте скільки в цій зворушливій історії латентної меланхолії, що провістила пізніші модерністські пошуки, скільки стриманих жіночих бажань, інстинктивних поривів убік розумних альтернатив, які цікаві сублімаційні процеси вгадуються за сором»язливою нарацією! А Микола? Його сексуальна енергія також не знаходить шляхів вивільнення, навіть попри відверті еротичні поклики рибачки Мокрини, – звідси мало не екзистенційна туга цього героя.
Про сексуальні проблеми ще однієї знакової жінки в літературі ХІХ ст. – Христі Притики («Повія») – годі й говорити: її доля має всі ознаки сексуального рабства, а буденні вияви індивідуального Еросу нагадують тяжку роботу, спричинену гострими соціальними протиріччями доби раннього капіталізму в Росії. Про яке задоволення узагалі могла бути мова, якщо оргазм став предметом купівлі-продажу!
Ситуація дещо змінюється на рубежі століть. В Івана Франка, скажімо, соціальні чинники сексуального дискурсу поступаються психологічним. Love story Євгенія Рафаловича й Регіни Стальської у його повісті «Перехресні стежки» виразно позначена фройдистськими мотивами. Традиційний для цього письменника фатум громадського обов’язку чоловіка посилюється різноманітними перверсіями інших учасників любовної драми, – аж до виявів садизму з боку формального шлюбного партнера Регіни. І, як наслідок, знову жах невилюбленості що з одного, що з іншого боку!
Зрозуміло, що тотальна маскулінність української літератури рано чи пізно мала скінчитися, – ось-ось мусили з’явитися і жіночі голоси. І вони з’явилися! Нехай і з відбитком соціалістичного утопізму, як у Наталії Кобринської, чи гордо-індивідуалістичного ніцшеанства, як у ранній прозі Кобилянської. А все ж, ніколи досі жіночий Ерос не виявляв себе в українському слові так відважно й багатообіцяюче!
1920-ті роки з їх форсованим революціонізмом у всіх сферах життя додали сексуальному дискурсу ознак експериментування. Література згадала про існування плоті! Хіба могли в ХІХ ст. пробитися крізь мури великої Цноти слова про «статеву насолоду танку» балерини, як це бачимо в романі «Майстер корабля» Юрія Яновського? Чи про «пахощі жінки», які викликать у чоловічої частини одеського кіношного світу «пульсацію крові» і всякі супровідні явища? Ні, це тільки лукаві невігласи стверджують, що в Радянському Союзі сексу не було. Був! І в літературі також був. Щоправда, лише на ранній фазі СРСР, коли вільний секс ще усвідомлювався як гарант свободи нової людини.
А потім настала чорна смуга табу. Любов перетворилася в додаток, у тло для виробничих процесів. Про секс говорити вже не доводилося, оскільки для нього потрібна та ж таки кров із її пульсацією, а яка кров у механтропів із паспортами homo sovetikus?
Час великого звільнення для сексуальних можливостей української людини почався тільки наприкінці 1980-х, на що й зреагувала література тієї пори. Почалося все з жіночої поезії – хто не вірить, нехай перечитає давні збірки Наталки Білоцерківець та Людмили Таран. А вже невдовзі в літературі було зафіксовано перший випадок сексуального контакту між українським юнаком і темношкірою партнеркою (роман Юрія Андруховича «Московіада» – 1992 рік). Секс став об’єктом спеціальних польових досліджень, – і це був той рідкісний у нові часи випадок, коли раптом знову дав про себе знати прикрий рецидив жіночої невилюбленості, – причому, такої глибокої та істеричної, що пошук її причин пов’язувався навіть із віковими національними травмами. Маскулінна частина українського суспільства проклиналася і підштовхувалася до рішучих суїцидних дій.
Хоча, загалом, у літературі почався золотий вік сексу. Він (секс) майже цілковито звільнився від обтяжливо-обридливої старомодності, яка колись давно-давно називалася коханням. Почалося експериментування радикального характеру: з’явилися несміливі спроби проникнути в таємниці некрофільства; в одному недавньому романі статевий акт чоловіка (до речі, генерала, хоч і голого) й жінки цілковито синхронізовано із таким же актом жеребця і кобилиці, – розкошування обох пар відбувається, як можна здогадатися, у стайні. Всі прожектори уваги відтепер сконцентрувалися на фізіології і тактико-технічних можливостях партнерів. Зникли будь-які передумови для невилюбленості, тим паче, що й вербальний, звуковий супровід сексу розкріпачився до безмежжя. Почалася ера лихоманкової, карнавально-комуністичної (себто, як у первісних комунах), виснажливої вилюбленості, вельми благодатної для виробників Імпази та інших штучок-дрючок, покликаних інтенсифікувати процес.
Усе спростилося. В антиутопії Юрія Щербака «Час смертохристів», що переселяє нас у 2077 рік, згадуються спеціальні «кабінки для кохання» на вулицях Києва, проте ця фантазія автора виглядає, зауважимо, досить наївноі виказує архаїчні стратегії мислення: навіщо кабінки, коли є просто вулиці, лавки, паркани й поодинокі дерева?!
До речі, про дерева. Їх роль в історії українського літературного сексу ще не збагнена, а отже – загадкова. Очевидно, ще просто не пора, не пора, не пора. Проте не сумніваймося, що й любов на деревах може дати неабиякі можливості для обопільної втіхи. Приклад наших дале-е-ких предків свідчить про це вельми переконливо. Може, ми взагалі стоїмо на порозі Великого Повернення людини до своїх начал?
Улюблений сайт літературної критики
