Сюрреаліст і дадаїст, прозаїк, драматург, поет, перекладач, журналіст – все це про Тібора Дері, легендарну постать угорської літератури. За своє життя він устиг побувати й комуністом, і ворогом комуністичного режиму, діставши після поразки Угорської революції 1956 року дев’ятирічний (згодом підпав під амністію) термін ув’язнення.
Тібор Дері народився 18 жовтня 1894 року в Будапешті в заможній родині. Його батько був підприємцем єврейського походження. Після того, як у 1919 році Радянська Угорська Республіка відібрала в нього майно, батько Дері покінчив життя самогубством.
Мало не все дитинство юнак провів у закордонних санаторіях, де його лікували від кісткового туберкульозу. Згодом виховувався у швейцарському інтернаті. 1911 року Дері закінчив Торгівельну Академію. На батьківщину повернувся вже дорослим і вступив на службу до правління акціонерного товариства з лісозаготівлі. Генеральним директором підприємства був його дядько, і, зрозуміло, що з часом Дері мав замінити його на цій посаді. Однак добре освічену молоду людину все більше вабило мистецьке життя. Його світогляд формується під впливом Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова, Ф. Ніцше, П. Кропоткіна.
У цей час юнак починає писати вірші та входить до кола модерністського часопису «Нюгат». Тут він дебютує еротичною повістю «Лія» (1917), за яку його звинувачують у порушенні норм суспільної моралі. Це змусило Дері втекти за кордон, де він успішно витрачає всю спадщину в Монте-Карло і лише завдяки неймовірним зусиллям матері повертається на батьківщину.
Протягом наступних років Дері стає активним учасником революційного руху та членом комуністичної партії. Після падіння Республіки 1919 року він разом з іншими митцями змушений емігрувати за кордон. Австрія, Югославія, Італія, Франція, Німеччина – ось список країн, у яких довелося побувати Дері. У Парижі він зближається із сюрреалістами, в Берліні – потрапляє під вплив експресіоністів і співпрацює з їхнім журналом «Штурм». Усе це накладає відбиток на творчість письменника.
Його роман «Подвійний крик» (1922) написаний у дусі експресіонізму. Твір передає протест автора проти світової війни, яка зображена як зловісне, ірраціональне начало, що суперечить людській природі. Роман сповнений гарячкових марень та галюцинацій колишнього фронтовика Діро. Як стверджує один із дослідників творчості Дері Генадій Згурський, стиль цього твору, його гарячковий ритм, навіть велика кількість слів із великої букви, – все це служить єдиній меті: повість повинна сприйматися як крик болю і жаху, що рветься з грудей людства.
П’єси Тібора Дері 1920-х років «Немовля-гігант» (1926; опубл. 1967), «Маленька сім’я, або Що у вас на сніданок?» (1926; опубл. 1969), а також поетичні збірки «Кінь, пшениця, людина» (1922), «Вони співають і помирають» (1928) написані в дадаїстсько-сюрреалістичній манері. Творчість 1930-х років позначена відчутним впливом Франца Кафки, Марселя Пруста і Томаса Манна.
Після повернення на батьківщину в 1934 р. Дері продовжує роботу над романом усього свого життя – «Незавершена фраза». Ідея його написання з’являється ще у Відні, а праця триває під час перебування автора в Іспанії. Роман побачив світ у 1947 р., фрагменти його екранізував Золтан Фабрі (1975). В оригіналі стрічка мала назву «141 хвилина з “Незавершеної фрази”» та навіть отримала спеціальний приз Московського міжнародного кінофестивалю. Щоправда, у радянському прокаті фільм був суттєво «порізаний» цензурою і називався просто «Незавершена фраза».
Роман Дері є водночас психологічним, соціальним і філософським твором. У своєму тисячосторінковому тексті Дері змальовує угорське суспільство 20-30-х років XX століття. Його героями стають як можновладці, так і звичайні робітники зі своїми сім’ями. Між цими, ворожими одна одній верствами суспільства, перебуває син фабриканта Лерінц Парцен-Надь. Через моральні переконання та внутрішнє благородство він співчуває бідноті, але отримане виховання і звички тягнуть героя до «вищих світу цього».
Попри спроби допомогти родині невинно вбитого робітника, Лерінцу не вдається завоювати прихильність його оточення. Бідняки з підозрою ставляться до того, що герой намагається здобути їхню любов. Аналогічною виявляється ситуація з танцівницею і революціонеркою Еві Краус, яка також не приймає Лерінца через його суспільне становище. Отак і залишається герой наодинці із собою – розчарованим, але самодостатнім.
У цей період свого життя Тібор Дері неодноразово був ув’язнений хортистською владою. 1938 року він відсидів у тюрмі два місяці за переклад книги французького письменника Андре Жіда «Повернення з СРСР». Після нацистської окупації Угорщини в 1944 р. Дері змушений був переховуватися. Протягом наступних років світ побачив його роман із сюрреалістичними елементами «Пекельні ігри» (1946), у якому розповідається про облогу Будапешта, а також численні новели. У 1947-1948 роках угорський Національний театр поставив три драми Т. Дері про тяжкі роки війни та становлення народної республіки – «Вдома», «Дзеркало», «Свідки».
На початку 1950-х Дері остаточно розчаровується в ідеалах комуністичної партії і виходить з її лав. Яскравим свідченням цього періоду є повість-притча «Нікі» (1955). Вона розповідає історію собаки-фокстер’єра, який помирає від туги за своїм хазяїном після його ув’язнення. Цікаво, що коли до тюрми потрапив Дері, його власний пес також загинув.
У 1956 р. письменник разом з інтелігенцією та робітниками бере активну участь у протестах проти режиму Ракоші. Після поразки Угорської революції 20 квітня 1957 року Дері заарештували. Такі дії щодо 63-річного письменника викликали хвилю обурень як серед угорців, так і за кордоном. Численні листи й телеграми від Томаса Еліота, Альбера Камю, Роже Мартена дю Гара та Міжнародного ПЕН-клубу з вимогою звільнити письменника залишилися без відповіді. Влада не могла пробачити Дері закликів до страйку. Восени 1957 року відбувся так званий процес письменників, і вже 13 листопада Тібора Дері як головного звинуваченого засудили до дев’яти років позбавлення волі за «таємну змову з метою порушити законний порядок».
Завдяки будапештському видавництву «ТЕКА» фрагменти тюремного листування Дері з матір’ю та дружиною під назвою «Люба мамо, завтра я відпливаю до Нью-Йорка» стали відомі широкому загалу. У 1996 р. вони були опубліковані в журналі «Иностранная литература» (№3) в перекладі Олени Малихіної. Тут також розміщено спогади друга й видавця Тібора Дері Пола Реза. З них дізнаємося про роль у житті Дері його дружини, акторки Ержебет Марії Куншагі.
Коли чоловік відбував покарання у в’язниці, сцена була для Ержебет закритою, а іншої роботи вона знайти не могла. Єдиним способом вижити виявилось розфарбовування шовкових краваток, що їх жінка продавала своїм знайомим. За ці гроші їй вдавалося утримувати себе й хвору свекруху, дбати про квартиру Дері та передавати йому продуктові посилки. Ержебет була надзвичайно сміливою. За кожної нагоди вона зверталася до влади з проханнями помилувати чоловіка. Водночас жінці вдавалось вберегти матір письменника від жорстокої реальності й та до самої смерті думала, ніби її син увесь цей час знімає фільм у Нью-Йорку.
4 квітня 1960 року Дері підпав під амністію і вийшов із тюрми. Відразу після цього його відвідав Поль Рез. «Я був вражений тим, як він схуд, як запали його очі, – зауважує видавець, – але відчув полегшення, коли годиною пізніше за чаєм Дері сказав мені: «Неприємна все ж штука – в’язниця. У мене ж клаустрофобія». Він не втратив свого гумору шибеника, –подумав я, – значить, все гаразд». Незабаром Дері почав працювати, хоча твори, написані ним у в’язниці й після звільнення, були опубліковані лише чотирма роками пізніше, коли політична атмосфера стала трохи сприятливішою.
На 1960-70-ті роки припадає пік творчої активності угорського письменника. В цей час світ побачили: роман-парабола «Пан Г.А. у м. Х.» (1964), «Той, що проголосив анафему» (1966), автобіографія Дері «Вироку не буде» (1968), алегоричний роман «Одновухий» (1975), а також «Уявний репортаж з американського поп-фестивалю» (1971). Останній був опублікований українською в журналі «Всесвіт» 1987 року в перекладі Марії Кость.
Дія твору відбувається у США наприкінці 60-х років минулого століття у розпал руху хіппі. Проте центральними персонажами роману є не американці, а співвітчизники Дері, яких доля закинула в чужу країну, де вони так і не змогли асимілюватися.
Головному герою, Йожефу, було чотирнадцять, коли його батьки емігрували. Протягом усього життя він почувається самотнім, зайвим, нездатним знайти своє місце у світі. Щось схоже відбувається і з його дружиною Естер. Молода жінка перебуває в полоні жахливих спогадів, пов’язаних із власним минулим. Вона стала свідком загибелі своїх батьків та багатьох інших людей від рук угорських послідовників Гітлера – нілашистів. Дивом Естер вдається врятуватися та втекти за кордон, хоча після пережитого жінка назавжди втрачає спокій.
У центрі роману маємо традиційний любовний трикутник. Естер та Йожеф кохають одне одного, хоча це почуття завдає їм більше шкоди, ніж користі. Під час перебування на поп-фестивалі в Монтані, Естер знайомиться з Беверлі – самотньою й дивакуватою жінкою «з грубими венозними ногами і лисою головою», яка пристрасно закохується в неї. Сенс свого життя Беверлі вбачає в тому, аби «стати водночас і коханкою, й матір’ю для цієї нещасної дитини, засудженої світом до вічного сирітства». Хоча врешті-решт ні Йожефу, ні Беверлі, ні численним епізодичним коханцям, які з’являються на фестивалі, так і не вдається врятувати Естер.
Згадана історія кохання чимось нагадує іншу, розказану Віктором Гюго в романі «Собор Паризької Богоматері». Естер у Дері – ніби Есмеральда: містична красуня з довгим чорнявим волоссям, про яку всі таємно мріють. Йожеф виконує роль привабливого капітана Феба, а Беверлі з усією її зовнішньою потворністю – Квазімодо. Смерть Естер від наркотиків наприкінці роману повторює загибель Есмеральди і доводить, що справжньою красою неможливо заволодіти надовго.
Попри демонстративну сюжетну невимушеність, роман Дері насичений численними внутрішніми монологами героїв, фантастичними мареннями у стані алкогольного та наркотичного сп’яніння, уривками розмов випадкових персонажів, піснями Міка Джаггера, записами поліцейських свідчень тощо. Все це підсилює химерність подій, що відбуваються.
У 1973 році Дері публікує лірично-іронічну повість «Любий, бо-пер!..», якій пощастило бути перекладеною українською аж двічі. 1983 р. вона ввійшла до збірки «Сучасна угорська повість» у перекладі Елеонори Жежерун, а щойно у 2011 р. цей твір побачив світ у «Дорослій серії» видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» в перекладі Лесі Мушкетик. У романі письменник розмірковує про незворотність старіння, а також зворушливо описує останнє кохання 70-річного літератора до власної невістки.
Роман «Любий, бо-пер!..» вважають автобіографічним. Понад усе Дері боявся старості й недуг. «Я свої роки не рахую, – говорить він устами героя Флоріша, – тільки чужі. З чужих можна, принаймні, посміятися». Натомість усвідомлення власної немочі тільки підсилює гірке відчуття непотрібності. Ось чому цілком логічною виглядає відмова Дері від їжі після перелому стегна, що врешті-решт і призвело до смерті.
Його герой Флоріш також боїться поступового «в’янення». Від моменту народження сина Тамаша персонаж дедалі частіше відчуває власну приреченість. Друзі помирають, а подібність із ненависним стариганом-тестем – зростає. Флоріш раптом усвідомлює, що здатен хіба милуватися жіночою красою. Його більше не тішить випадкове знайомство з молодою літераторкою Сільвією Вуковіч, яка б радо застрибнула до письменника в ліжко за схвальний відгук про її бездарний роман.
Змінилися і стосунки з друзями молодості. Тепер єдине, що його цікавить: «скільки йому ще лишилося? Я переживу його, чи він мене?». Зрештою, Флоріш розуміє, що, попри любов до своїх товаришів, йому все-таки «хочеться опинитися позаду в тій понурій процесії, яка просувається до раю».
Із появою в домі 17-річної невістки Каті відчуття безпомічності тільки загострюється. Щоправда, дівчина одразу прихилилася до старого письменника й називає його «любим свекром». А той, своєю чергою, востаннє намагається покохати когось, хай навіть платонічно. Лише коли Флоріш дізнається про вагітність невістки, чітко усвідомлює: його «молодість пішла назавжди».
Наприкінці роману Тібор Дері вустами свого героя дає настанови прийдешній генерації, яких вона зобов’язана дотримуватись, щоб досягнути успіху в житті. Зокрема Флоріш радить не економити, бо «ощадливість точить молоду душу, мов жучок». Друга порада полягає в тому, щоби ніколи не потрапляти на гачок Десяти заповідей. «За своїм смаком оберіть ті, яких варто дотримуватись», – радить старий письменник. Ніколи не засуджувати владу – «це може погано закінчитись!» Але найголовніше – відшукати гармонію між «скнарістю світу і безмежністю своїх жадань». Тоді можна навчитися жити в мирі з власними слабкостями.
Протягом 1972-75-го років Тібор Дері, підбиваючи підсумки свого життя, публікує щось на кшталт власних щоденників під назвами «Нашарування днів» та «Нові нашарування днів».
Помер письменник 18 серпня 1977 року в Будапешті. За життя він отримав нагороди Баумгартена (1947) і Кошута (1948). А, починаючи з 1984 року, в Угорщині вручають премію імені Тібора Дері.
Твори угорського письменника вражають своєю різноманітністю. З одного боку, вони прості, легкі для сприйняття, досконало виписані. З іншого – тексти Дері насичені алюзіями, уривками авторських спогадів, суджень, сюрреалістичних марень. Тібор Дері активно експериментував з формою, що насичувало зміст оригінальними конотаціями. Через це його справедливо вважають новатором угорської прози ХХ століття.
