Наприкінці 2010 року львівська Літературна агенція «Піраміда» у серії «Приватна колекція» видала за назвою «Норвезька сторона» дві повісті відомого норвезького письменника, поета, драматурга і громадського діяча, одного з перших лауреатів Нобелівської премії з літератури (1903) Бйорнстьєрне Бйорнсона.
100-річчя від дня смерті поета, творця слів до національного гімну Норвегії, на батьківщині відзначили урочисто, зокрема, відреставрували повністю садибу родини Бйорнсонів, де з 1935 року діє музей, і загалом увесь 2010 рік минув під знаком Бйорнсона. Делегація від Львівського національного університету ім. Івана Франка, який має свою історію стосунків із великим норвежцем, також побувала на батьківщині письменника. В університеті цього року мають намір упорядкувати відкритий електронний архів листування Бйорнсона з львівськими студентами, і з усіма українськими громадськими діячами.
Як зазначають у передмові до «Норвезької сторони» Марія Зубрицька (проректор Львівського національного університету ім. Івана Франка) та Ірина Старовойт (доцент Львівського університету), Бйорнсон не тільки виборював незалежність Норвегії, він також, дізнавшись про поневолення українців Росією та Польщею, відверто виступив у пресі проти утисків, після чого розгорнулася ціла дискусія у віденському, паризькому та львівському часописах. Також завдяки втручанню Бйорнсона було звільнено з ув’язнення львівських студентів, які виборювали право навчатися українською мовою, про що детально розповіла у статті «Норвезький Франко» директор центру країн Північної Європи Львівського національного університету ім. І. Франка Наталя Іваничук, яка й переклала для «Приватної колекції» повісті «Сюньове Сульбакен» та «Весільний марш».
Чому саме ці повісті, – поцікавилася я в перекладача, – а не поезії і не драми, які вже понад сто років ставлять у театрах Норвегії? Наталя Іваничук відповіла: «Переклад Б.Бйорнсона замовило посольство Норвегії, книжку присвячено 100-річчю з дня смерті автора й з нагоди оголошення 2010 року Роком Бйорнсона в Норвегії. Я віддаю перевагу прозі. Щоб перекладати поезію, треба бути поетом, я ним не є. Драматичні твори перекладати, чесно кажучи, не люблю через обмеження простору тексту: лише діалоги. До того ж, у цьому випадку теж треба добре знатися на театрі, тобто на самій механіці драматургії, як будуть звучати репліки на сцені, прив’язувати текст до мізансцен, тобто треба добре уявляти їх. Визнаю, це суб’єктивно, але до прози більше лежить душа. Книжка мала б висвітлити постать Бйорнсона-прозаїка, отож ішлося про знакові його твори. Візитівкою автора як прозаїка і є, власне, «Сюньове Сульбакен». Ольга Сенюк перекладала її ще 1986 року, тож ми з Габором ризикнули. Без цієї повісті це б не був Бйорнсон. «Весільний марш» я вибирала за принципом «від навпаки», тобто цю повістину ще ніхто не перекладав. Картина була б повнішою, якби сюди увійшли ще й новели, але новели свого часу теж переклала Ольга Сенюк. Зловживати повторами не хотілося…»
Наталя Іваничук також зауважила, що у стилі Бйорнсона її привабила «простота оповіді й водночас дуже багата мова». «Щодо біографії, то він теж людина енциклопедичних знань, багатогранний літератор, культурний, громадський, політичний діяч. Завдяки йому Норвегія остаточно здобула незалежність 1905 року. Борець за національну й мовну ідентичність, зрештою, провідник нації. Це найвизначніша постать Норвегії», – додала перекладач.
Про що ж розповідає візитівка Бйорнстьєрне Бйорнсона – повість «Сьюнове Сульбакен»? Спершу я її розгорнула навмання, як це завжди роблю в книгарні. Така собі лотерея: якщо сподобаються кілька «висмикнутих» із тексту уривків, то книга таки залишиться в мене. Отож, перебігши очима діалог-знайомство малих героя і героїні, Турбйорна і Сюньове, я таки була заінтригована і здивована. Він нагадав мені дещо інше, але в чомусь дуже схоже знайомство у такому ж приблизно віці Івана і Марічки з ворожих гуцульських родів у «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського. І це якось особливо вразило, бо «Тіні забутих предків» дуже люблю, тож захотілося дізнатися історію цих норвезьких Ромео і Джульєтти. Вдруге я здивувалася, коли у передмові до «Норвезької сторони» прочитала, що Михайло Павлик, який переклав оповідання Бйорнсона (переклад вийшов друком у Чернівцях 1914 року), знайшов подібності між життям норвезьких селян і гуцулів. Як перекладач, він навіть спробував ввести в текст оригіналу елементи українських казок. До речі, Наталя Іваничук зазначила, що поділяє погляд Михайла Павлика. «Дуже близькі за духом, у побуті норвезькі селяни ХІХ ст. і галичани, покутяни, гуцули. Подібність разюча саме з західноукраїнським селом того періоду. Перекладалося якось так із почуттям зворушення…», – наголосила перекладач.
Однак історія, розказана Бйорнсоном, не має трагічного завершення, хоч драматичних моментів у ній також не бракує. Літературознавці наголошують, що в автора добро завжди перемагає. І справді, Турбйорн, який змалечку полюбив красуню Сюньове, таки зможе в майбутньому завоювати її любов і довіру, і головне – згоду і прихильність її упереджених батьків, необхідну для щастя молодих у патріархальному суспільстві, де безсумнівно авторитетною є думка старших. Проблеми молодих закоханих можуть видатися дивними сучасному читачу, однак під таким же оглядом можна дивуватися і героям Шекспіра.
Подорослішавши, Турбйорн, відомий своєю задерикуватістю, намагається стати статечнішим, аби батьки Сюньове згодилися віддати доньку за нього, але минуле так легко не відпускає героя. І от, через підступ, він знову опиняється в кривавій бійці, через яку мало не гине. Однак любов сильніша за смерть, і наш герой таки залишається живим, хоча цілком ймовірно, що калікою. Сюньове проте не відвертається від нього, вона готова доглядати за ним, всупереч осуду чи пліткам. Врешті, все заверується щасливо, бо ж, пригадуємо, у Бйорнсона й не може бути по-іншому.
Звичайно, сюжет, який спочатку так нагадує «Тіні забутих предків», є абсолютно іншим. «Тіні забутих предків» є повістю набагато містичнішою, Іванко і Марічка – відважнішими і більш вільними від суспільних пересторог за своєю природою. Ворогування родів не стає для їхньої любові перешкодою, вони не потребують дозволу чи схвалення людей. Їх сприйняття життя є більш язичницьким, міфічні жителі лісу є для них не казкою, а живою реальністю, врешті-решт — фатальною.
Для Бйорнсона характерний глибокий психологізм оповіді, виразними штрихами він описує зовнішні вияви внутрішнього стану героя, як-от, коли Турбйорн, розбивши сніжкою шибку, зі страхом очікує приходу батька: «Турбйорн наче аж зростом змалів. Йому нестерпно розболівся живіт, а долоні так спітніли, що позалишалися мокрі сліди на сторінках книжки. Хоч би тільки мама нічого не розповіла батькові!»
Або ось інший, такий поетичний епізод, коли Турбйорн вперше побачив Сюньове, прийшовши до церкви: «Кожна червона стрічка, майнувши поблизу, нагадувала Турбйорну про Сюньове. Кожен образ на стінах старої церкви був схожий на неї, може, навіть трохи поступався їй красою».
Романтичне ХІХ століття, гарна й водночас сувора норвезька природа, казкові тролі, про яких розповідає хлопчаку наймит, народні пісні-забавлянки, які співає Турбйорн малій сестричці, – все це додає особливого шарму повісті, уреальнює героїв, створених уже півтораста років тому.
Друга повість із «Норвезької сторони» – «Весільний марш» – через любовні перипетії близька до «Сюньове Сульбакен», однак тут ідеться не про одну родину, а про історію кількох поколінь роду, пов’язаного із злидарем-музикою, життя якого стало легендою, а весільний марш, який він скомпонував для своєї дочки та майбутнього зятя, пам’ятали у їх роду довіку. Музикант застеріг, що наречена, яка йтиме під вінець під звуки цього маршу, повинна йти з радістю, за власною згодою і велінням серця, інакше музика ця накличе на молоду пару лихо. І справді, всі події розгортаються, як і передбачав музикант, у словах і в музиці якого люди вбачали підступ злих сил.
І ось одна наречена, всупереч пересторогам і традиціям, іде до шлюбу не по любові, під звуки цього магічного весільного маршу, і. чи за дивним збігом, чи за пророцтвом музиканта з минулого століття, на нову родину як зі скрині Пандори сипляться нещастя – хвороби, смерть малих дітей. Вони стають відлюдними і замкнутими, згадувати мелодію злощасного маршу у їх присутності – табу.
Однак народжуються інші доньки-красуні, до старшої доні приходить любов. Знову ж, із заборонами, знову – з пересторогами й упередженнями до її обранця. Бйорнсон описує стан закоханості Мільдрід майже як хворобу. Вона перестає їсти і нормально спати, у стані психологічного виснаження вона таки наважується порозмовляти з батьками.
Чи матиме давнє закляття музики силу, а чи є воно просто марновірством — і закохана пара зможе почути весільний марш, виконаний саме для неї, не розповідатиму. Краще прочитайте самі.
Зауважу тільки, що «Норвезька сторона» читається легко, герої «не відпускають», поки їхня історія не добіжить кінця. Приваблюють спостережливість автора, його увага до деталей – і в описах природи, і людських характерів, його вміння створити персонажів такими, що викликають симпатію і співпереживання читача. Хоча в обох повістях ідеться про любов, проте відповідно духові того часу і досить замкнутого релігійного середовища, в якому виховуються герої, тут не варто шукати більш еротичних сцен, ніж потиск рук, який уже викликає рум’янець у закоханих, а вершиною «нахабства» чи то б пак сміливості є пригорнути кохану за стан.
Та є щось привабливе у цій недомовленості, у цих променистих очах і нестримному битті серця – прихована від людських очей пристрасть, справжня глибока любов, нестримна вітальність молодості і весни, що завжди приходить і дає силу та надію. Несміливість і тендітність першого кохання, що не зрівняється з будь-яким яскравим подальшим еротичним досвідом, нагадує про те, що все у героїв ще попереду, і їхня любов, схожа на пуп’янок, невдовзі стане неймовірною, розкішною квіткою.
