Поліфонія шевченкознавчих інтерпретацій

Від редакції. Ближчими днями у книгарнях з’явиться нове видання із серії «Бібліотека  “ЛітАкценту”», — монографія Юрія Барабаша «Просторінь Шевченкового слова». Пропонуємо ознайомитися з передмовою до дослідження, — сподіваємося, це стане прологом до інтелектуальної зустрічі читачів із новою книгою Юрія Барабаша.

«Просторінь Шевченкового слова» – книга вочевидь підсумкова у науковій творчості Юрія Барабаша-шевченкознавця. По суті, вона є заключною частиною дослідницької «трилогії» ученого, початок якій поклала монографія «Коли забуду тебе, Єрусалиме… /Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії/» (2001 р.; 2004 року цю працю пошановано Національною премією України імені Т.Г.Шевченка). Другою частиною слід вважати дослідження «Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма» (2004 р.). Наукові ідеї, апробовані в ньому, тепер знайшли своє продовження і розвиток у нових студіях про просторінь Шевченкового слова. Міркування про історіософію, націософію та релігійно-етичні засади Тараса Шевченка суттєво доповнено студіями про мотиви любові, слова, самотності, помсти, смерті у творчості поета.

Ю.Барабаш поставив за мету «ввести в рамці шевченкознавчого дискурсу методологію структурно-семантичного аналізу» – і це завдання послідовно реалізовано в дослідженні. Центральним у ньому є концепт «поетичного тексту». Вельми педантичний у питаннях методології, автор уже на самому початку розставляє крапки над «і», з’ясовуючи сутність дефініцій. Текст він трактує як «внутрішньо цілісну послідовність висловлювань, які мають знакову природу, містять у собі певну інформацію й об’єднані спільним семантичним полем». При цьому між текстом і твором не виставляється якийсь кордон: ідеться про «діалектичну двоєдність «текст-твір»».

На діахронічному рівні аналізу Шевченкових текстів Ю.Барабаша цікавить передусім динаміка наскрізних мотивів, їх трансформація і зв’язок з позатекстовими структурами та реальним контекстом. На синхронічному ж найбільше уваги приділено бінарним опозиціям. Такий підхід дає можливість охопити справді-таки широку просторінь Шевченкової творчості, не обмежуючись локальним простором якогось твору чи періоду. Ю.Барабаш оперує матеріалом усієї творчості Шевченка, поета і прозаїка; надзвичайно уважний він і до чинників, що стосуються «позатекстових структур» та «реального контексту».

Один із центральних аспектів дослідження – поетична історіософія Тараса Шевченка. Ю.Барабаш розглядає її в динаміці, не пропускаючи повз увагу ні преісторіософського етапу (ранній період, коли українська історія під впливом романтично-фольклорних чинників уявлялася молодому Шевченкові «поемою вольного народу»); ні переходу до власне історіософії (поема «Гайдамаки» з її «дідовою правдою» і, водночас, із украй важливими для розуміння авторських інтенцій ліричними відступами); ні зламного періоду «трьох літ», коли багато що в українській минувшині поет побачив новими, вільними від замилування, очима. Не обійдено й російськомовні повісті Шевченка, проте ставлення Ю.Барабаша до них вельми стримане, оскільки тут історіософія поступається місцем етосу, «історії душі»;  традиція просвітительського виховного роману – домінує; авторський погляд на національну історію стає відсторонено-дистанційованим. Звідси й логічний висновок: «осердям історіософських інтенцій Шевченка  … була не його проза, а його поезія».

Ю.Барабаш постійно наголошує: шлях світоглядних та естетичних пошуків поета не був лінеарним, навпаки – він був звивистим. Читаючи книгу «Просторінь Шевченкового слова», варто постійно мати на увазі, що саме ота звивистість і є найзахопливішим дослідницьким сюжетом для автора. Він завжди ретельно диференціює вектор руху – і «зигзаги» (повторення пройденого, авторемінісценції, суперечності, сум’яття), а диференціюючи – показує одне й друге як єдиний, живий, діалектичний у своїй суті, палахкотливий процес творчості.

Прикладів такого підходу – скільки завгодно. Ось один із них: у поезії періоду «Трьох літ», пише Ю.Барабаш, Шевченко не тільки «вив совою»; у ній помітні й «історичні ілюзії», навіяні відгомоном колишньої ідеалізації Гетьманщини… Ця Барабашева увага до складності, нелінеарності творчої еволюції поета, її, сказати б, драматургії, варта спеціального акцентування, адже традиція спрощення складного в нашому літературознавстві, на жаль, не перевелася; часом вона банально підживлюється новою кон’юнктурщиною, нічим, зрештою, не кращою за стару, радянську. Тож ламаючи стереотипи, дослідникові доводиться з’ясовувати питання, які, здавалося б, уже давно мали бути з’ясовані. У Шевченковій історіософії він, природно, зауважує її націософську спрямованість, і в такого вченого, як Юрій Барабаш, це, їй-богу, не виглядає як данина літературознавчій моді часів незалежності. Надто добре знає він ціну заідеологізованої радикальності. Надто добре вивірені його методологічні опції. Надто глибокою є його повага до істини.

Тому коли Ю.Барабаш стверджує, що базовими для історіософії Шевченка є такі аспекти й проблеми, як національна міфологія, національна держава, національна самокритика, – будьте певні, що це аж ніяк не «актуальна» філологічна риторика: він має достатньо підстав для такого висновку, в чому неважко пересвідчитися читачеві цієї книжки. Так само вільна від риторики й пафосу його думка про те, що історіософії Тараса Шевченка «суджена була роль того біблійного «зерна гірчичного», що з нього зросла програма відродження нації». Пафосу в Барабаша взагалі шукати не варто – здається, він навіть свідомо «безпафосний». Йому важливі аналіз і висновки в їхній, як колись казали, наготі та істині,  –  й не більше. Проте й не менше.

Читач попередньої праці Юрія Барабаша («Тарас Шевченко: імператив України») вже знайомий із його міркуваннями про Шевченкові концепти «Україна» та «Петербург», тому зауважу лишень одне: слова літературознавця про те, що в творчості поета можна помітити «кругообіг», циркулювання певних мотивів, ідей, стосуються і його самого. Він теж повертається до «старих» тем, аби доповнити чи уточнити самого себе. Пригадується, у своєму компаративістському дослідженні «Коли забуду тебе, Єрусалиме…» Ю.Барабаш уже торкався теми помсти у Гоголя й Шевченка, але ось цей мотив знову потрапив на екран його «мікроскопа» – і з’явилося чимало суттєвих доповнень до вже начебто з’ясованого. Мені навіть видалося, що дослідникові найбільше не дають спокою Шевченкові «Гайдамаки». Він помічає в цій поемі про криваву помсту «відразливу тональність», що часом дає про себе знати, – проте все ж стверджує, що «милування розбоєм» у Т.Шевченка немає; що в ліричній своїй частині ця епічна поема з її «дідовою правдою» перейнята «неприйняттям жорстокості», оскільки «релігійне почуття відкидає помсту як таку».

Здавалося б, усе логічно й переконливо. Проте все ж погодитися з автором беззастережно – нелегко, адже ліричне в «Гайдамаках» раз у раз «перехлюпується» і в сферу епіки, тож спробуй відділи «дідову правду» від авторського голосу! Тому, певно, й шокувала Шевченкова поема П.Куліша («резня мясников», – написав він про «Гайдамаків») та В.Короленка, який спочатку захопився поемою, але згодом відчув у собі «глухий протест» проти «картин бесчеловечной борьбы». Чи й справді авторський голос у «Гайдамаках» нейтралізує хмільну «поезію» злопомсти й кривавої стихії, коригуючи її «релігійним почуттям»? Хіба лишень частково. Звідси – певне сум’яття дослідника, який, зрештою, все одно виходить на висновок про «суперечливість етичної позиції поета», «контроверсійну логіку» його  духовної еволюції».

Що ж до вектора еволюції мотиву помсти в Тараса Шевченка, то про нього у дослідженні Ю.Барабаша сказано з вичерпною ясністю: це був «рух від виправдання помсти й насильства чи, принаймні, примирення з ними як нібито доконечними, вимушеними і законними засобами забезпечення справедливості – до осягнення їхньої антигуманності, до орієнтації на вселюдські моральні, правдиво гуманні вартові; від ідей революційної ворожнечі й руйнації, сліпого бунту – до концепції національного та слов’янського єднання, до міленарного ідеалу світової гармонії на грунті «правди і науки»; від соціального максималізму, станової, національної, конфесійної нетерпимості – до усвідомлення таких християнських моральних істин, як милосердя, прощення, братолюбство, до заперечення права людини (і людей) на помсту і безумовного визнання єдино законними і справедливими тільки Божі суд і відплату».

Думка автора добре нюансована, проте я б виділив у ній те, що стосується християнських цінностей у поезії Т.Шевченка, наростання їх ваги і значення. Справа в тому, що в праці Юрія Барабаша це дуже важлива (хоч і не заявлена спеціально) тема – «Шевченко і релігія», «Шевченко і Бог». До неї він звертається постійно, про що б не писав, – про любов, слово, самотність чи смерть. До цього його, зрештою, спонукав сам Шевченко. Тож, маючи таку нагоду, хотів би особливо звернути увагу читачів книги «Просторінь Шевченкового слова» на цей аспект Барабашевого дослідження, – він нібито супутній, проте насправді надзвичайно важливий.

Ю.Барабаш любить завершувати свої студії «відкритим фіналом», мовби залишаючи на перспективу одну-дві проблеми, які в нього поки що пройшли другим планом. Цього разу – саме такий випадок. Його можна розглядати і як дослідницьку пропозицію іншим. Тим іншим, яким буде на що зіпертися, адже тема «Шевченко і Бог», на мій суб’єктивний погляд, поки що «не далася» нашому літературознавству. На зміну «атеїстичній» ері прийшла пора нових спрощень, тепер уже з протилежним знаком. А ось підхід Юрія Барабаша якраз вільний від спрощень: він передбачає розмову про «трудний діалог мистця з Богом».

І цей «трудний діалог» присутній у роздумах автора, в його інтерпретаціях поетичних текстів. Чи не найбільшого драматизму «діалог мистця з Богом» набував тоді, зауважує Ю.Барабаш, коли йшлося про «одну з найдавніших і найскладніших теологічних проблем у християнстві – проблему теодицеї, «виправдання Бога», примирення ідеї Його благості з наявністю зла на землі». Як тонко і, знову-таки, нюансовано, коментує складне питання Юрій Барабаш у завершальній частині розділу «…Людей і Господа любить! (любов)»: «Шевченко як правдивий і щирий християнин протягом усього життя піддавався тяжкому духовному випробуванню, був розп’ятий між вірою і сумнівом; доки він бачить навкруги тріумф олжі й насильства, доки течуть «криваві сльози» та «криваві ріки», йому несила втриматися від болісних ламентацій і зухвалих запитань, звернених до Бога. Час від часу відбувається емоційний вибух, настає миттєвий розрив між Любов’ю та  Вірою, і тоді здається, що перша переважає другу:

… Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
(«Сон. – Гори мої високії…»)

Подібне зазвичай прийнято тлумачити як вияв Шевченкового «богоборства»; насправді страшна мить сумніву минає («… Я Богу помолюсь…»), залишається трудний діалог мистця з Богом, жага пізнання і розуміння Його мудрості, пошук духовного опертя для ствердження єдності «всетворящої» Божої Любові й Віри».

Це – стиль Юрія Барабаша: Шевченко-поет постає в його інтерпертаціях із константами й сум’яттями, часом – ілюзіями; з емоційними вибухами і контроверсіями, суперечностями, із «зигзагами», що начебто вели вбік від «вектора», а зрештою – з тією невтоленною «жагою пізнання і розуміння», яка загалом притаманна живій, такій, що (за Пушкіним) думає і страждає, – геніальній! – людині.

До речі, про Пушкіна. У розділі ««Шевченківський текст» Івана Дзюби на тлі сьогоденної духовно-культурної ситуації в Україні» Ю.Барабаш резонно поставив питання про брак глибоких наукових досліджень проблеми «Т.Шевченко і російська література»: мовляв, тут є що передумувати й додумувати, особливо на «пушкінському» напрямку. Зрештою, це ще одна дослідницька пропозиція від Юрія Барабаша: кожному, хто відгукнеться на неї, переконаний, відкриється чимало несподіванок, особливо ж коли йтиметься про поеми «Сон» та «Кавказ» (ось і Ю.Барабаш помітив у «Сні» «сливе неприховану полеміку з Пушкіним як співцем імперського Петербурга», тільки це спостереження він не став розгортати).

Утім, не забігатиму вперед, – час покаже.

Присвятивши значну частину книги тому, що він визначає як  «просторінь екзистенції»; зосередившись на таких екзистенціалах (модусах існування), як любов, слово, самотність, помста, смерть, Юрій Барабаш багато чого спостеріг, як бачимо, на глибинах. Бо що поверхня з її ідеологічними нашаруваннями? Обраний дослідником різноманітний, вміло застосовуваний методологічний інструментарій дав йому можливість аналізувати поетичні тексти з різних боків, об’ємно, до того ж – у широкому історико-літературному й культурологічному контексті (особливо уважний Ю.Барабаш до барокових і фольклорних традицій та їх відлуння у Шевченковій поезії). Його цікавили динаміка й діалектика художнього мислення поета, явлена в текстах, – і він послідовно реалізував свій дослідницький план. А план цей передбачав, крім усього, увагу до компаративних аспектів.

Типологічний аналіз – одна з улюблених дослідницьких стихій Юрія Барабаша. Він і в новій своїй праці раз у раз виходить на пошук схожого/несхожого. У розмові про мотив смерті, для прикладу, доречною виявилася паралель «Сковорода – Шевченко»: дослідник з’ясовує характер релігійності в обох митців і, зрештою, приходить до висновку про «нове богомислення» у Т.Шевченка. А в «Прилозі» цей локальний сюжет він значно розширює, охоплюючи різні аспекти проблеми. Тут уже йдеться про, сказати б, «скородинівський текст» Тараса Шевченка, про зближення і відмінності (особливо відмінності, контроверсії!) на мовному, релігійному, історіософському, соціальному рівнях.

Своєрідним підсумком Барабаша-шевченкознавця і Барабаша-гоголезнавця є компаративістська студія «Шевченко і Гоголь», у якій автор (не цураючись, між іншим, і біографічних аспектів) зупиняється на питанні про «діалог» Шевченка з Гоголем у його поетичному посланні «Гоголю» та в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 року. Петербург, мова, національне «Я», християнізм – ось лише кілька підтем великої теми, якій дослідник і раніше приділяв багато уваги. Причому, як і завжди в Ю.Барабаша, тут знову присутня просторінь, він аж ніяк не забуває про діахронію, динаміку творчості, змінюваність одного й того ж мотиву в художньому мисленні геніїв. Мабуть, саме через те його  дослідження читаються як наукова проза, в якій основний сюжет складають пригоди художньої думки Тараса Шевченка (думки з усіма її емоційними «протуберанцями», зрозуміла річ).

Важливою рисою дослідницького стилю Юрія Барабаша є полемічність, зіткнення ідей і аргументів у його науковому діалозі з іншими літературознавцями. Тут теж є свій «колообіг», є повернення до колись уже сказаного, проте актуалізованого новими контекстами. Маю на увазі, зокрема, давню дискусію Ю.Барабаша з Г.Грабовичем про міф та історію. Ю.Барабаш, на відміну від свого візаві, не відділяє одне від другого глухою стіною (читайте, зокрема, його інтерпретацію «Великого льоху»). Він не заперечує «мітологічний вимір» тексту того ж таки «Великого льоху», але й рішуче не погоджується, коли цей твір «вилучається з історії». Зрештою, він і в Шевченковій містиці вбачає «містику самої історії»! І, як на мене, Барабашеві аргументи таки переконливіші за аргументи Г.Грабовича з його штучним препаруванням Шевченкових текстів на користь міфу, начебто цілковито вивільненого від історизму.

Колись мені вже доводилося писати, що перевага Ю.Барабаша як дослідника полягає в тому, що загадки художніх феноменів він прагне розгадати, користуючись зв’язкою ключів, а не з допомогою єдиного, начебто універсального ключа. Книга «Просторінь Шевченкового слова» ще раз підтверджує те давнє спостереження: багатство методологічного інструментарію і його фахове застосування забезпечило їй ефект дослідницького симфонізму. Вживаю це слово без будь-якої патетики – просто воно добре  передає сутність Барабашевої методи. Комплексний підхід до поетичних текстів дав йому можливість побачити художні явища з різних боків, часткове представити як вияв цілості, а ціле – віддзеркаленим у безлічі окремо взятих граней. Багатозвуччя слова, драматургія  художнього мислення Тараса Шевченка на всій дистанції його творчості, смислова поліфонія в її складності і, часом, контроверсіях, – усе це представлено через філігранний аналіз, що вивершується синтезом. І тоді, коли йдеться про Шевченкову історіософію; і тоді, коли досліджується «просторінь екзистенції»; і тоді, автор розкошує у стихії «повільного читання», інтерпретуючи такі твори, як «Чигрине, Чигрине…», «Великий льох», «Сон. – У всякого своя доля…», «Три літа» та «Юродивий». Його судження концептуально виважені, сповнені дослідницьких прозрінь, що, зрештою, суттєво поглиблюють наші уявлення про вічно загадкового Тараса Шевченка (розділ «Просторінь тексту й контексту»).

Маємо, таким чином, Шевченкознавчу «симфонію» Юрія Барабаша, – дослідження високого класу, що представляє, між іншим, те літературознавство «з людським обличчям», у якому наукова мова елегантно й легко доповнюється лексичним і стилістичним багатством мовного розмаїття. Це книга, яка пропонує інтелектуально яскраве авторське наближення до Шевченка. А водночас вона здатна й інших запалити спокусою нових чаклувань над поетичними текстами українського генія.