Іще 5 копійок до «скарбнички» підсумків 2010 року

Умовна заочна дискусія Тетяни Трофименко й Івана Андрусяка, як на мене, передусім дає змогу зробити один незаперечний висновок: найточніше все-таки казати про те, що 2010 рік позначився низкою книжок зі справді політичним звучанням. Що ж до значення і сприйняття цього факту, здається, однозначно говорити ще рано.

І все ж — кілька зауваг.

Як і варто було очікувати, одним із тих, хто опинився на лінії вогню, був Василь Шкляр зі своїм „Залишенцем”. Тільки от претензії до книжки не зовсім зрозумілі. Важко погодитися з Андрусяком, що лінійність тут – жанрова вада. Якщо й вада, то такою ж мірою, як, припустімо, в Майн Ріда. „Залишенець” – зграбна, цікава і добре, якісно написана пригодницько-історична річ. І в межах авторського стилю, обраного жанру їй важко щось закинути. Адже маємо й потужну, напружену сюжетну лінію, й непогані краєвиди, і навіть окремі формальні „витребеньки”. Хіба що любовні моменти можна було б назвати порівняно слабкою ланкою книжки, але про це ніхто особливо не згадує.

Так само не можу підтримати й того, що пише про „Залишенця” Тетяна Трофименко. Особисто мені видається, що за її словами ховається таке: „Залиште в спокої з тим вашим набридлим патріотизмом!” Що ж, така позиція цілком може бути прийнятною на особистому рівні, але постає геть незрозумілою в літературно-критичному контексті. Хіба колись будь-яку позицію, від нацизму до анархізму, чи її відсутність заважали літературним досягненням? Історія літератури засвідчує: концентруватися на політичних переконаннях автора – щонайменш неконструктивно.

Цікаво, чому обидві спроби підсумків 2010 року зовсім оминули поезію? Торік вийшло небагато помітних збірок, але всі вони виявилися доволі характерними. Наприклад, з’явилися друком зібрання віршів Івана Малковича „Все поруч” та Петра Мідянки „Луйтра в небо”. Перша книжка нагадала і наново актуалізувала зворушливий, підкреслено ліричний, елегійний напрям поезії – у нинішньому інформаційному просторі він часто звучить не так уже й гучно, проте зовсім не втрачає ні прихильних авторів, ні прихильних читачів. Якоюсь мірою насьогодні підсумував свою поетичну творчість Іван Малкович. Також „попередньо-підсумковою” є й друга книжка, „Луйтра в небо” Петра Мідянки. Ця поезія щоразу несподівана, не до кінця зрозуміла, не завжди винятково поетична, але завжди цікава, пізнавальна й насичена особливим ритмом, що підкорює свого читача.

Або дві збірки молодих авторів – „Кайфологія” Павла Коробчука та „Ніжна посмішка Берії” Вано Крюґера. Вірші в „Кайфології” виразно метафоричні, часто сюжетні, афористичні, дещо епатажні, схильні до зовнішніх спецефектів, тобто являють собою помітне і характерне продовження того, що часом іменують „мейнстрімом” двотисячницької поезії. Що ж до другої книжки, то не кожен читач, певно, зрозуміє, що в контексті підсумків 2010 року означає дебютна збірка поета зі „специфічним” псевдонімом Вано Крюґер. Поясню: це перший (за останні роки точно) випадок, коли на широкій літературній сцені та в широкому книжковому просторі з’являються тексти, в яких поряд з досить оригінальною і в багатьох випадках цікавою образністю на передній план виходить пафос зла, розпусти, комунізму („некрокомунізму”, як каже сам автор – чим не чергове „політичне одкровення-2010”?) — такий насичений і роз’ятрений пафос, що, врешті, він переходить в атмосферу радісного поетично-інтелектуального абсурду. Звичайно, це навряд чи оцінить широкий читач, але вихід книжки залишиться виразною подією 2010 року.

Повернуся до того, з чого я почав, коли зайшлося про поезію: „вийшло небагато помітних збірок”. Але ж цілковито те саме можна сказати й щодо прози. Це взагалі чи не найголовніша літературна тенденція – книжок видається дедалі менше. І політичні сплески навколо деяких із них подекуди виглядають на спроби стимулювати сплески споживчі.

Чи варто сприймати їх надто серйозно? Чи варто вимірювати політичну напругу „Музею покинутих секретів”, „Ворошиловграда”, „Залишенця” чи „Записок українського самашедшого”, накладати їх на різноманітні більш або менш абсурдні заяви авторів у інтерв’ю? Або позитивістськи „лінійно” вибудовувати на ґрунті нових творів „дзеркало для суспільства”?

Гадаю, якщо вже ми говоримо про суто літературні підсумки 2010 року, то названі в цьому тексті, а також у матеріалах Трофименко й Андрусяка книжки (і тим паче інші, не названі) можуть, як на мене, головно свідчити не про наростання в письменстві патріотичної чи лівої істерії й не про бажання літератури нарешті „розповісти суспільству правду”, а про те, що, попри продовження, а то й поглиблення кризи книговидання, сучасна література продовжує врізноманітнюватись і, що характерно, робить це не ціною заперечення попередніх досягнень, стилів чи ідей, а шляхом заповнення просторів нових мотивів, способів говорити, настроїв, прийомів і розвитку старих.

І це добра тенденція. Бо ж і читач буває різний. Когось цікавить боротьба з рейдерами, комуністами чи посткомуністами, когось любов, когось метафора, а когось – медитація.