Роксоляна Свято. Епістолярний роман і довкруги
Почну з того, що за всіма критеріями це видання могло би стати подією в українському гуманітарному просторі. Принаймні такою ж, як колись став щоденник Юрія Луцького («Роки сподівань і втрат»), двотомовик спогадів Григорія Костюка («Зустрічі і прощання») чи, нарешті, мемуари самого Юрія Шереха-Шевельова «Я – мене – мені… (і довкруги)».
Та чи з’явилося воно трохи «невчасно» (в мить, коли українське суспільство, як ніколи, перейнялося актуальним літературним процесом), чи розголосу довкола книжки замало (навіть у тих вузьких колах, які і є її потенційною аудиторією), та досі про «Вибране листування на тлі доби» Юрія Шевельова та Оксани Забужко говорять мало і якось доволі мляво, а в інтернеті з’явилася лише одна рецензія на книжку.
Й це тим дивніше, що йдеться про двох дуже колоритних персонажів української літератури, і ширше – загалом культури. Про двох авторів, які цікаві не тільки своїми текстами, що в різний час і за різних обставин ставали справді резонансними, а й привертають увагу самі по собі – як яскраві особистості. Зрештою, в роки їхнього епістолярного спілкування (1992–2002) вони обоє – хто вже, а хто нарешті знову – були помітними фігурами в українському культурному середовищі, а подекуди опинялися в епіцентрі гострих дискусій (про них у книжці також згадується).
І от, «молода дебютантка» (як Оксана Забужко каже про себе в передмові) й вже понад вісімдесятилітній Юрій Шевельов, який щойно на початку 1990-х «офіційно» повернувся в український науковий і літературний простір, стають співрозмовниками. Стають, попри різницю у віці, культурному і, зрештою, життєвому досвідах. Відбувається це, за свідченнями Забужко, з ініціативи самого Юрія Володимировича, який, приїхавши до Києва на Перший конґрес українознавців (1990), спершу виявив бажання познайомитися особисто, а згодом заохотив і до листовного спілкування.
Ця епістолярна бесіда, що тривала в перервах між не надто частими особистими зустрічами й дещо частішими телефонними розмовами, має всі ознаки класичної романної фабули – з прологом і зав’язкою (коли психологічні бар’єри, принаймні з одного боку, тільки починали рушитися, а знайомство потрохи переходило в дружню приязнь), кульмінацією (період найінтенсивнішого листування – приблизно в середині – другій половині 1990-х, коли виробилася «спільна мова», з’явилися лише двом зрозумілі жарти тощо) та неухильною розв’язкою й епілогом (коли один із голосів почав затихати: спершу непомітно, а потім дедалі виразніше, – аж доки зовсім не замовк).
Із огляду на відомість співрозмовників, цей приватний діалог рано чи пізно став би набутком громадськості. Тож, мабуть, Оксана Забужко вчинила дуже розумно, взявшись за його особисте впорядкування. Адже, як відомо, багато важить не лише факт, а й контекст, у який його поставлено; не лише подія, а й коментар до неї. А жанром розгорнутих приміток авторка, як відомо, володіє ледь не досконало.
Може, на чиюсь думку, й зробила вона це трохи зарано (адже більшість людей, які там принагідно згадані, й досі активно фігурують в українській культурі); з іншого боку, витримала вона й майже десятилітню паузу від смерті Юрія Шевельова – той мінімальний часовий проміжок, із якого на події можна дивитися відносно незаанґажовано.
Зрештою, в цих листах – не лише інтимність приватного спілкування, яке насправді є цікавим тільки двом. Співрозмовники постійно обмінюються і думками з приводу поточних текстів, подій, явищ і осіб (часто дуже навіть категорично). І, на відміну від згаданого щоденника Юрія Луцького, який зазнав «етичної» цензури (адже йшлося про інтереси «приватних» людей, як написали редактори), в листах Шевельова й Забужко купюр немає.
Ба більше, часто авторка гостро «докоментовує» там, де в листі прочитується лише натяк; згадує і ті прізвища, які в тексті не фігурують, – одне слово, домальовує загальнішу власну картину вже зі сучасної перспективи.
Перспектива ж дев’яностих Юрія Шевельова тим цінніша, що насправді ніде не задокументована (може, лише в досі не опублікованих листах із іншими кореспондентами). Адже якщо його життя до Америки більш-менш описано в мемуарах, то з пізнішого майже півстолітнього періоду відомі лише окремі епізоди – як-от історія неоднозначних взаємин із Романом Якобсоном або ж із колишнім студентом Олесем Гончаром тощо. Завдяки ж цим листам стає щось відомо і про його американський побут в останні роки, й з’ясовуються окремі подробиці візитів до України (скажімо, скандальної поїздки до Харкова 1996 року на Третій Міжнародний Конґрес україністів, яка через «теплий» прийом організаторів стала також і останнім приїздом на історичну батьківщину), й оцінка того, що тут відбувалося і в політиці, і в культурі, й в особистих стосунках із різними людьми.
Як і в багатьох інших своїх текстах, Юрій Шевельов у листах лаконічний та майже всуціль іронічний. А легкість, із якою він грається – чи то різними іменами, чи цитатами, – свідчить, поза сумнівом, і про його насолоду від цього спілкування (не випадкове й те веселе, з натяком на родинність, називання себе «дєдушкою» та «онучкою»).
Лише в одному листі (від 15 жовтня 1996 року, писаного якраз після повернення з Харкова) ця грайливість кудись несподівано зникає, і автор, назагал мало схильний до сентиментів, зізнається, наскільки йому залежить на цих письмових діалогах: «А тимчасом мені активно треба, щоб хтось розумний – Господи, як мало на світі розумних і яка безмежна панує глупота – щоб хтось, кажу я, розумний потішив мене і запобіг самовбивчим нахилам. Тому й пишу поза чергою – в інтересах самозбереження і просто самовиживання».
І вже хоча б із цих причин Юрій Шевельов не «тягне» тут на роль такого собі старшого наставника, який погодився на шляхетну місію повчати – або й просто навчати – молоду авторку. Та очевидно, що для самої Оксани Забужко це спілкування, попри всю його позірну паритетність, таки було спілкуванням із великим авторитетом, який «здавався не стільки старим, скільки вічним». Щоправда, в передмові вона відмовляється називати це взаєминами вчителя–учня (адже пріоритет такого називання, мовляв, має належати першому, а не другому) і визнає, що їй тодішній, «великій еґоїстці», «потрібен був від “старого майстра” насамперед леґітимізуючий “голос історії” у відповідь на її власний».
Отож Шевельов, з одного боку, написав передмову до її поетичної збірки, в листах міг кількома штрихами прокоментувати і її художні тексти, й наукові статті, й книжки, і порадити, як не варто реагувати на гостру критику, а в інший момент просто поділитися враженнями від нового ресторанчика біля дому чи запропонувати маловідомі музейні маршрути.
У деяких же листах Забужко – особливо «ранніх» – неважко відчути й свідоме бажання авторки сподобатися своєму адресатові, справити на нього, так би мовити, належне враження – й інтелектом, і стилем письма, і широтою інтересів, і готовністю провокувати (в позитивному сенсі слова) мешканців консервативного українського «болота». А десь, зрештою, і просто покрасуватися, як-от у листі від 3 березня 1996 року: «Ну а тепер трохи київських новин. Найголовніша з них у цьому сезоні – правильно, Ви вже вгадали, кажу “без ложной скромності” і “нє обінуясь” (…) – поява “Польових досліджень”. Щось несамовите».
Та, власне, співрозмовники обоє знають собі й одне одному ціну і, попри грайливий топос скромності, що часом проскакує з обох сторін, не схильні применшувати власних заслуг (а для чого, зрештою?).
З іншого боку, листів у цьому чималому за обсягом томі не так і багато (загалом п’ятдесят сім), і більшість із них – і кількісно, й за обсягом – від Оксани Забужко; а контекст (те-таки «тло доби», про яке згадано в назві, а також окремі твори обох) явно переважає над власне «текстом».
Особисто мені в цій книжці хотілося би більше Юрія Шевельова, його власного «живого» голосу. Бо його, здається, не лише об’єктивно менше, а й, за суб’єктивними відчуттями, він звучить інколи надто тихо за багатоповерховими упорядницькими примітками й коментарями.
Звісно, інтенція Оксани Забужко відтворити не просто атмосферу часу, а й відновити весь подієвий каркас літературних 1990-х, а крім того, й подати біографічний контекст свого співрозмовника, заслуговує всіляких похвал. Та водночас її коментування дуже відрізняється від того класично-академічного, до якого могли звикнути читачі епістолярних збірників. Адже в більшості таких видань, навіть якщо упорядник найвищою мірою уважний або й прискіпливий (як-от буває Степан Захаркін), межі об’єктивної фактологічності рідко коли переступають. Оксана Забужко, натомість, – коментатор, хоч і, без сумніву, уважний, але водночас пристрасний і часом дуже суб’єктивний. І, здається, вона не лише не боїться сказати щось гостре про «досі сущих», а й навіть не уникає ані найменшої нагоди висловитися з будь-якого, інколи й справді лише принагідного, приводу.
І, чесно кажучи, всі ті не помітні для стороннього ока «кухонні» інтриги, що виявляється, існували – і, вочевидь, існують далі– у літературних колах (за кулісами часописів, у видавництвах, при різних проектах тощо-тощо), залишають по собі не надто приємне відчуття – так, ніби довелося підслухати не для твого вуха адресовану розмову.
Інколи здається навіть, що в усьому тогочасному українському середовищі дуже мало людей, на яких авторка не могла би знайти чогось «цікавенького».
Власне, специфіка книжки (насиченість найрозмаїтішими фактами й сотнями контекстів) така, що її хочеться коментувати по ходу, вибудовуючи свої зауваги й примітки вже до приміток упорядниці. Та в такому разі довелося б вийти далеко за межі рецензії, почавши коментувати й ті речі, що дуже опосередковано пов’язані з історією листування Юрія Шевельова та Оксани Забужко.
І все ж здається, що навіть така суб’єктивність (цілком можливо, свідомо загострена) мала би спрацювати на користь книжки. Маю на увазі її потенційну провокативність у дуже багатьох моментах (риса, до речі, притаманна чи не всім текстам авторки), що могла би стати поштовхом до цікавих і, поза сумнівом, доволі гострих дискусій.
Зрештою, хтось авторитетніший міг би наважитися прокоментувати й «суб’єктивності» Шевельова (скажімо, його огульне неприйняття шістдесятництва, із яким злегка дискутує й сама Забужко; або ж бачення тогочасної літературно-критичної ситуації в Україні; чи, скажімо, його сприйняття гуманітарного та літературного середовищ української діаспори).
Насправді, таких дискусій могло би виникнути чимало. Хоча в наших умовах успіх, мабуть, буде й тоді, коли книжку просто прочитають усі, хто має це зробити, а наклад розкуплять.
І насамкінець хотілося би висловити сподівання, що архіви, пов’язані з Юрієм Шевельовим, рано чи пізно таки знайдуть свого дослідника й видавця. Адже, як неодноразово згадує в коментарях Оксана Забужко, лише листів і документів, зібраних свого часу Романом Корогодським (київським видавцем і другом Шевельова), могло би стати на ще одне – може, й більше за фактичним обсягом, – документальне видання. Але, мабуть, і на цьому ще рано буде ставити крапку.
Лесь Белей. Епістолярний гіпертекст
Той, хто слідкує за українським літдискурсом, знає Оксану Забужко у трьох іпостасях: як письменницю, громадського діяча й науковця. Щодо перших двох, то тут справа смаку й уподобань. Не всім може подобатися її красне письменство та політичні заяви. Хоча (до її честі) вона і не належить до жодної партії, але коментує політичну ситуацію часто й охоче. Наукова ж іпостась ab definitio вимагає нейтральності та іманентної об’єктивності.
Забужко відрізняється від посполу літературознавців вже хоча б тим, що на полицю може покласти Шевченка, Франка і Лесю Українку, але не гіпсові погруддя, виконані спілкою художників, а власні монографії. Пишучи про знакові постаті української літератури, її вдалося виробити науковий ідіостиль, який вона вдало застосувала і до упорядкування книги листування з чи не найвидатнішим україністом ХХ ст. Юрієм Шевельвим.
У «Вибране листування на тлі доби: 1992-2002» увійшли 57 листів. Це – це не тільки листування знакових персоналій, а також спілкування двох Україн: материкової та «заатлянтичної» на тему трансформації і млявої (псевдо?) деколонізації 1992-2002 років.
Юрія Шереха-Шевельова можна назвати цілісним філологом, який (це трапляється досить рідко) однаково дихав двома легенями: мовознавством та літературознавством. У двох галузях він досяг неабияких успіхів: запропонував нову періодизацію української мови, дослідив різні аспекти її історії, дуже фахово заперечив «вічоборуську» етномовну єдність, запропонував нові концепції літературознавчих досліджень, написав багато об’єктивних літературних «сильвет». Він пережив розстріляне відродження, був двигуном МУРу та американської україністики. На час знайомства з Ю.Шевельовим О.Забужко саме починала з’являтися «на устах» в української аудиторії. Це час виходу її «Автостопа», шокових для тодішньої України «Польових досліджень» та «Шевченкового міфу». 1992-2002 рр. – період досить знаковий для української літератури: з’явилася повна свобода, що так і не дала повнокровного літературного життя.
На жаль, це листування торкається тільки питань літературних та суспільно-культурних. У ньому страшенно бракує мовознавства. Як коментує сама Забужко, Шевельов не говорив із нею як із профаном на ці теми. Тож залишається відкритим питання, чи листувався Ю.Шевельов із якимось із українських мовознавців.
Кореспондентам не можна закинути поверхову ерудицію, їхнє спілкування щедро пересипано інтертекстуалізмами, цитатами, параномазією та етранжизмами. І тут у пригоді став науковий ідостиль аналізу Забужко. Оскільки мало читачів можуть похвалитися подібним рівнем знань, та ще й обізнаністю контекстом тогочасного zeit geist’у, упорядниця зробила свої «фірмові» примітки. Вони ґрунтовно відповідають на всі можливі питання читачів і навіть заохочують до диґресивних пошуків новозачеплених тем. Приміткам, щоправда, місцями бракує нейтральності. Авторка емоційно висловлює свої судження щодо деяких осіб і подій, переступаючи межу наукової безсторонності. Це зумовлено, очевидно, тим що Забужко була безпосередньою учасницею або свідком згаданих подій.
Гіпертекстуальна наррація досить новаторська для українського літературознавства. Автори або взагалі не вказують, звідки і кого вони цитують (наприклад, Ігор Бондар-Терещенко) або подають скупі примітки (див. такого-то). Забужківський гіпертекст використовує розлогі коментарі у стилі «Вікіпедії». Тільки гілка посилань передбачає лише один перехід за номером покликання. Таке обмеження зумовлене паперовою реалізацією тексту, по якому не клікнеш мишкою.
Гіпертекстальність книги підкріплена ще й тим, що тут є кілька частозгадуваних у кореспонденції текстів Шевельова. Для тих, хто мало знає про цього автора, бажано читати книгу по-східному: з кінця. Тут зібрано автобіографічний текст «28 днів особливої служби соціялістичній батьківщині і по тому», «сильвети» Є.Маланюка «Пан Євген» та Романа Якобсона «Мої зустрічі з Романом Якобсоном», передмову до збірки Забужко «Автостоп» та знакові промови «Люди академії, мури академії, книги академії», «UP OR OUT? З проблематики формування українського числівника як частини мови». Також сюди увійшло кілька текстів для представлення кореспондентки: інтерв’ю Людмилі Таран, віршовий текст із «Автостопу» «Львів. Кава опівночі» та післямова до перекладу Світлани Алексієвіч «Чорнобиль: хроніка майбутнього».
Читаючи листування, цікаво спостерігати за реакцію на події доби двох кореспондентів. Досвідчений Шевельов реагує на все виважено, реалістично та прагматично. Людину, яка пережила 1930-ті у Харкові, табір ді-пі та еміграційні будні ніщо не дивувало. Натомість Забужко переживала все по-дитячому, з обуренням. Не дарма у листуванні вони називали себе «дєдушкою та внучкою».
Це листування:
«писано, рік за роком, двома співрозмовцями, один із яких ріс, другий старівся, яких від початку розділяла, здавалось космічна відстань – не просто в 52 роки, а в кілька історичних епох і культурних материків, – і які, проте ступінь по ступню, спотикаючись та набиваючи синці й ґулі (не без того!), навзаєм слугуючи одне одному гідом по незнайомих територіях, з двох кінців ту відстань між собою долали, прокладаючи у такий спосіб міст через вириту 20-м століттям прірву української історії, – аж до смерти одного із них.»
Листи Шевельова завжди були коротшими, однак із наближенням смерті писання йому давалося все важче. Друкарська машинка погано слухалася. Листи ставали дедалі коротші й концентрованіші. Кульмінаційним видається останній лист Шевельова, написаний уже непевною рукою за три місяці до смерті:
«Дорога Оксано,
Кілька сторінок перед Фортінбрасом був Йорик, тільки череп. А під снігом Йорик зберігся б краще. Тепер у Києві сніг. Краще збереження. Як довго?»
Оксана Забужко – авторка «Хронік від Фортінбраса». Шевельов усвідомлював себе Йориком – безпорадним черепом. «Як довго?» Україна досі не знає цілої спадщини цього видатного україніста. З його мовознавчої спадщини видано тільки «Історичну фонологію української мови» та кілька статей.
Гіпертекстуальність можлива тільки у текстах, які відзначаються високою інтелектуальною густиною. Це видання ще раз показує, якого високого польоту був Юрій Шевельов і як багато ми про нього ще не знаємо. Послуговуючись його частоцитованою метафорою, маємо не тільки відкопати макет міста, а й збудувати його.
