Київське видавництво «Ярославів Вал», попри цілий ряд цікавих цьогорічних видань (анекдоти і кулінарні рецепти від письменників «Одкровення в кафе «Пегас»»; спомини Анни Франко-Ключко «Для тебе, тату» та ін.), видрукувало три оригінальні художні романи сучасних авторів. Маю на увазі романи Мирослава Дочинця «Лис у винограднику», Степана Процюка «Руйнування ляльки» і Олександра Клименка «Коростишівський Платонов». Ці романи різні: «кримінально-мелодраматичний бестселер» у Дочинця; психодилічний перверсійний роман у Процюка; сюрреалістично-фантасмагорійний роман у Клименка. Найголовніше, що кожний є цікавим у задумі і в художньому втіленні.
Найнесподіванішим для мене виявився роман Сашка Клименка. Можливо, тому, що його книгу «Supraphon» (Луцьк, 2006) – цю сюрреалістичну життєву мозаїку, яка звучала як джазові музичні імпровізації, сприйняв до певної міри як випадкову у його творчій біографії музиканта. Одначе, все вийшло навпаки, і новий роман Сашка Клименка, попри цілком оригінальний сюжетний хід, є тісно пов’язаний із першою книгою, про що у передньому слові вже наголошував Василь Слапчук. І на рівні композиційному принцип мозаїчности чи складання пазлів; у першій книзі повість є під назвою «Пазл пазлів»; і на рівні географічного називання (село Високі Горби), і на рівні іменного (Фердинанд Яценконко)…
Сама розказана історія сповнена сюрреалістичного антуражу (поєднання природних і надприродних (чи позаприродних) елементів, як-от — видінь, сновидінь, що переходять у реальність і навпаки, якихось ефемерій, духів, привидів тощо. Бо в цілком реальну історію життя коростишівського літератора Васі Місяця (починаючи від його народження, втрати матері, опікунства дядька Івана-з-космосу, навчання музики у вчителя Миколи Травенка, ролі в його житті психіатра Фоскула Мурдяченка) вплітаються його сновидіння і мерехтливі візії про долю класика російської літератури Андрія Платонова (тут доля сім’ї письменника, трагічної смерті його сина Платона, сюжети його книг), класика американської літератури Ернеста Хемінгуея (що виявилася пов’язаною із долею ще одного героя роману невиправного романтика і читача книг Толіка Сайчука, прозваного в селі Хемінгуеєм), геніальної співачки Квітки Цісик, в яку закохався Вася Місяць; а ще доля луцького музиканта Андрія (а через нього справжня історія джазового музиканта Сергія Курьохіна) і його батька, який любив читати: «Мав численну бібліотеку, а з колекціонування книжок вивів цілу філософію. Купивши книгу, змащував чорнилом печатку-exlibris (екслібрис було виготовлено за батьковим ескізом) і акуратно таврував новопридбаний екземпляр. За найблагороднішу справу батько визнавав «справжнє письменництво», вважав: друкувати варто книги, «написані для вічності». Полюбляв повторювати фразу про те, що «написання книги – вчинок!». Серед письменників особливо шанував А.П. Платонова, якого читав і розумів, якому «в скрутну хвилину, не вагаючись, довірив би власне життя» (…)» (с.8). Він навіть свого сина назвав на честь російського класика і новонародженому синові подарував примірник книги Платонова. Інший примірник (такий самий) залишив у Коростишеві на лавці в парку, де його пізніше і знайшов Вася Місяць…
Батько Андрія вивів свою філософію буття, яка вже після його смерті стала основою для знайомства і духовної спорідненості Андрія та Васі Місяця: «Одного разу він подивився фільм про чоловіка, який, переймаючись питаннями вічного життя, спочатку хотів спастися сам і спасти свою сім’ю, але потім зрозумів: рятувати треба всіх! У чоловіковому будинку висів плакат, на якому було написано: 1+1= 1. Така математика видалася батькові зрозумілою, вона не тільки не суперечила його філософським поглядам, а навпаки – їх підтверджувала. Тому шляхом тривалих розмірковувань над аксіомою «1+1= 1» (саме – над аксіомою, бо чоловік із фільму її вистраждав) він згодом зумів вивести теорему «1:2 = 2»» (с.14-15).
Книга сповнена різноманітних алюзій (літературних й індивідуальних авторських) і присвячена тим людям, яких автор любив і любить і чий досвід захотів закарбувати у слові: «Ось і завершено книгу про милих моєму серцю людей, серед яких я завжди хотів жити і серед яких тепер і живу!» (с.214).
Книга побудована за принципом притчевості, філософської медитації, тому у ній багато алюзій, біблійного (Юрій Переможець, Змій-спокусник), літературного (ширше, культурного) характеру. Та й сам образ Андрія Платонова виростає до образу Творця (Вася Місяць знайшов у ньому не тільки уявного Батька, але й відкрив для себе Новий світ (як пише у передмові Василь Слапчук: «Вася відкрив, знайшов Батька (Платонова) так, як відкривають і знаходять Бога», якому без нього бракувало цілісності.
А ще мудрі, майже афористичні, оцінки, характеристики і розмірковування: «Пересічні письменники настільки надихаються письменництвом, що перестають надихатися життям, а відтак – втрачають прозорість думок і забувають навантажувати себе фізичними вправами. Через те кров у їхніх жилах гусне, кисень не потрапляє до мозку – і вони, примножуючи своєю писаниною макулатурні звалища, хворіють на неадекватність і, задурманені, тішаться, мов діти, прижиттєвою славою» (с.107-108); «Слава – сонце мертвих» (с.108); «Зумисне нічого не роби, синку. Ми й так у потрібну годину всі таємниці розгадаємо» (с.148); «Здогадувався: «Чекання в добрих людях пробуджує впевненість, тоді як люди, прив’язані до життя затонкими корінцями, від чекання марніють» (с.156); «А двері, синку, не зачинятимемо: коли у людей радість, тоді обов’язково приходять дорогі гості…» (с.157); «(…) лише пишучи про дорогих серцю людей, можна написати і про себе» (с.161); «(…) писати треба так, щоб кров із носа йшла не від напруги, а від просвітлення» (с.167); «Пенсіонери довірливі, як діти. Тому їх називають божими кульбабами: тілом вони ще на землі, а душею – серед хмар гасають!» (с.169); «Як надивишся по телевізору на тих ситих та тверезих, богобоязливих – аж прогавкаєш ся уві сні! Угроблять країну, храми муруючи, і продадуть за безцінь!» (с.172-173); «Людей, які в різні боки дивляться, докупи не зведеш…» (с.191). Головне, що таких афористичних іскринок не забагато у романі, й вони завжди є доречними, завжди звучать у контексті змістово-смисловому, не переобтяжуючи фрази чи події, не залишаючи її оголеною.
Роман Олександра Клименка багатий музичними переливами, зміною кольорів. Ціла гама ритмомелодики і переливи кольорів творять цілісне мозаїчне полотно (пазли пазлів!), що в своїй основі витворює таку химерію, якою є людське життя у всіх його побутових і духовних вимірах. Чи майже в усіх. Найголовніше, що ця книга озвучує «пам’ять, в якій живуть дорогі серцю люди, принципову невмирущість котрих треба засвідчувати щодня» (с.172). Сам задум і художнє втілення є тільки авторським бажанням створити джазову симфонію Живих (рідних і близьких), які нікуди не зникають, поки ти вмієш озвучити їхнє майже Вічне Буття…
Літературний критик, літературознавець. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної Спілки письменників України. Живе в м. Івано–Франківську.
