Подейкують, ніби на дверях одного великого західного видавництва висить табличка: «З антиутопіями не заходити!». Проте не допомагає. Антиутопії з’являються дедалі частіше, їхні автори з більшою чи меншою точністю в деталях пророкують світові війни та економічні кризи, епідемії та соціальні колапси, торжество тоталітаризму, культурний занепад, суцільну деградацію і таке інше, заздалегідь попереджуючи людство про небезпеку… Проте не допомагає.
У химерному місті, якого навіть немає на карті, поширюється страшна хвороба. Відомо про неї дві речі: що відкрив/винайшов її доктор Соломон Лібенкрафт (представник нації, котра завжди випиває останню воду з-під крана) і що перша її ознака – червоні плямки на повіках. За офіційними вказівками, людей з плямками треба уникати, аби запобігти поширенню зарази, та сигналізувати про них куди слід, проте пересічні громадяни більш рішучі: виявлених «епідеміків» на місці забивають насмерть ногами.
Звідки ростуть ноги сюжету з хворобою, збагнути нібито неважко, досить пригадати, що робилося в нашій країні рік тому – порожні вулиці, зелені маски, колотнеча в аптеках, фантасмагоричні чутки на вулицях та істерія в пресі. Життя підкинуло метафору в чистому вигляді: «Епідемія нічого особливого не додала у стосунки між людьми, хіба що трохи оголивши і проявивши те, що давно вже лежало на дні душі ледь не в кожного». Залишилося тільки ще трохи загострити і підігріти пристрасті, щоб довести до градусу справжньої антиутопії. Однак початок роботи над текстом датовано 2007 роком, і за це авторові належиться окремий фантастичний респект.
Олександр Ірванець, чиє прізвище, до речі, є в довіднику «Фантасти сучасної України», визначає жанр свого твору як «понурий роман». Щодо «роману» висловлюю традиційну недовіру й щире нерозуміння, чому нашим письменникам та видавцям так не до вподоби слово «повість» (185 сторінок формату «покетбук», лінійний сюжет і один головний герой – то саме вона), проте з «понурістю» у книжці все аж надто гаразд. У світі «Хвороби Лібенкрафта» завжди холодно і мрячно, місто депресивне, будівлі старі й неопалювальні, одяг темний та негарний, їжа зіпсована й несмачна, грошей нема, горілка неякісна і навіть від сексу жодної радості. На щастя, головний герой Ігор – актор театру, а читати про залаштункове театральне життя завжди цікаво. До того ж Ірванець, чиї п’єси з успіхом ставляться не лише на українських сценах, глибоко в темі.
У цьому театрі грають п’єси під назвами «Правда сталевара Терещенка», «Розквітне абрикос на териконі», «Вага серпневого колоса» або «Четвертий реактор ввімкнено». У цьому світі дітям розповідають у школі про їхню найбільшу та найщасливішу країну на Земній кулі, а про життя решти країн можна прочитати хіба що в газетній рубриці «Нотатки про їхні порядки». Ірванцева антиутопія має чітке й однозначне радянське забарвлення. З цими до болю знайомими кожному «народженому в СРСР» промовистими реаліями письменник уже бавився багато років тому в романі «Рівне/Ровно», де радянський та західний світи існували поруч, розділені стіною. І здавалося б, навіщо знову?..
Проте сенс є. Як і кожен добрий фантаст, Олександр Ірванець точно вловлює соціальні тенденції та настрої сучасності. Сьогодні ностальгія за радянським минулим, ретро-естетика «born in USSR» стає дедалі популярнішою серед покоління, яке в тій країні встигло справді хіба що народитися, в ліпшому разі піти до першого класу. Ця молодь не пам’ятає ані тотального дефіциту, ані страшних жіночих ліфчиків під шию, ані парторгів при кожній організації – проте з насолодою ностальгує за колишньою великою державою. Повернення якої чи її аналогу нині вже не видається фантастикою.
Та викриття небезпеки повернення радянсько-тоталітарного способу життя й мислення є хоч і яскравим (чого вартий внутрішній монолог ліричного героя, звернений до Держави!), але не єдиним мотивом «Хвороби Лібенкрафта». Оця заглавна хвороба насправді є шансом людства вийти на новий рівень, змінити кут зору, подивитися вглиб речей. Ідея розкішна, її вистачило б на повнометражний роман, фантастичний і філософський, проте… На жаль, друга частина повісті (коли герой уже виявив у себе фатальні плямки) перетворюється на такий собі нуар-тріллер, екшн з гонитвою та жорстоким «мочиловом».
До речі, попереджую вразливих читачів, а надто читачок: перш ніж взятися за цю книжку, запитайте в себе, чи ви годні витримати 14 (чотирнадцять! – а всього їх, нагадую, 185) сторінок поспіль натуралістичного опису масового вбивства бродячих собак? Коли відповідь буде ствердною, думаю, із десяток убивств людей (включно з маленькою дитиною) розміром в абзац або сторінку-другу кожне вас уже не злякає.
І останнє. Не знаю, що спонукало автора або видавництво винести в анотацію книжки короткий переказ її фіналу, та цей узаконений спойлер і мені розв’язує руки. Насправді оте «багато людей виходять на берег річки зустріти світанок і вдивляються в далечінь» майже нічого спільного з фіналом твору не має. Останні сторінки «Хвороби Лібенкрафта» – атмосферно вони нагадують потойбічні кадри з рязановської «Забутої мелодії для флейти» – фантасмагоричні, малозрозумілі та багатозначні. Впевнена, кожен вичитає там щось своє. А як бонус – отримає під завісу новий вірш Олександра Ірванця.
І зовсім останнє. Пропоную тест для читачів «ЛітАкценту». Завдання перше: перекладіть без гугля оце «morbus dormatorius adversus». Складно? Друге простіше: спробуйте-но переказати близько до тексту (студентів Могилянки прошу не підказувати!) сюжет трагедії маловідомого давнього драматурга Софокла «Цар Едіп»…
Отож бо і воно.
Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».
