Бетховен в історії гелікоптерів

Два принципових засновки після прочитання цього роману:
1.    У нас набирає обертів історико-біографічна література. Якщо раніше ця літературна ніша обмежувалася іменами Михайла Слабопицького (Шевченківська премія за романи «Марія Башкирцева», «Поет із пекла»), Романа Горака (цикл біографічних творів про Івана Франка. Маркіяна Шашкевича, Леся Мартовича, Василя Стефаника), Валерії Врублевської (два романи про Ольгу Кобилянську), то сьогодні можна назвати Степана Процюка з його психоделічною історією про Василя Стефаника, Романа Піхманця з його психологічним романом про того ж таки Василя Стефаника. Сюди цілком можна зарахувати і Володимира Даниленка з його «Капелюхом Сікорського».
2.    Література робить переакцентацію: все менше зацікавлення герметичними розповідями «про себе і навколо себе» і все помітніший вихід з намаганням розповідати «чужі» історії, своє авторське «я» ховаючи у відборі біографічного матеріялу та його трактуванні.

Се добра тенденція, але й необхідна, аби пожвавити інтерес до літератури. Володимир Даниленко, автор романів про сучасне життя-буття з літературно-мистецькими («Дзеньки-бреньки», 1997) і політичними обсерваціями  із захопленням авантюрно-містичного антуражу («Газелі бідного Ремзі», 2008)та упорядник кількох вдалих антологійних проектів («Квіти в темній кімнаті», 1997; «Опудало», 1997; «Вечеря на дванадцять персон», 1998), зміну цієї тенденції відчув дуже вчасно, і обрав темою свого нового «проекту» історію геніяльного конструктора гелікоптерів Ігоря Сікорського (1889-1972), який народився у Києві, а помер у далекій Америці.

Біографічна канва життя Ігоря Сікорського відтворена дуже сумлінно (про це вже писала у своїй рецензії Галина Цимбалюк  «Капелюх Сікорського» – роман про обірване кохання».

Але йдеться також про те, що сей виклад є мобільним, не затягнутим, всі перипетії суспільно-політичні (І світова війна, більшовицький жовтневий переворот 1917 року, ІІ світова війна) відтворені схематично, але досить випукло. Роман «Капелюх Сікорського», попри добре виписаний контекст біографічний і суспільний – є вдалим комерційним проектом. Бо якісь глибші психологічні нюанси драми Ігоря Сікорського (інтимне життя та його емігрантська доля) проведені з чітким авторським розрахунком: не створювати проблеми там (наприклад психологічні копання про національну приналежність Ігоря Сікорського, з’ясування, чи мордували його муки сумління з цього питання), де їх не потрібно, і де сам Герой не залишив ніяких конкретних міркувань із цього приводу. Гарна фраза, майже класична: « Таланти належать націям, генії належать людству» (с.236), є формою авторської втечі від недоречного і непотрібного копирсання «a’la Prociuk»…

Всі інші ситуації (пояснення батька, міркування самого Ігоря) є врівноваженими без мелодраматично-патріотичного доважку (дешевого і непотрібного в конкретному випадку):
1.    «Запам’ятай, у цьому краї і через сто, і через двісті років кар’єру й багатство будуть здобувати ті, хто не любить цю землю. А ті, хто її любить, залишаться ізгоями, тому я не хочу її любити, щоб не бути ізгоєм. Я, син бідного сільського священика, зробив блискучу наукову кар’єру тільки тому, що вірно служу Російській мперії. Тут якщо влада й опиниться в руках щирих патріотів, то довго в них не пробуде, бо вони перегризуться між собою, як собаки за кістку, а потім прийдуть справжні господарі й наведуть такі порядки, які захочуть (…)» (с.32-33, з діалогу між батьком, професором університету св.Володимира Іваном Сікорським із сином Ігорем);
2.    доповненням до цього діалогу є міркування Ніколаса Мацалка (цього осучасненого пана Попеля з роману Андруховича «Рекреації»): «Цій країні (…) не потрібні талановиті люди. Тут треба народитися, щоб звідси виїхати. Тут родча земля, але це земля загублених талантів. Їй не цікаві ні Сікорські, ні ви, ні всі, хто народиться після вас» (с.287).

Саме художнє обрамлення твору: розповідь у розповіді (зустріч двох випадкових людей в аеропорту: емігрант у третьому коліні, що вже видає себе за іноземця (Ніколас Мацалок), аби скоротати час очікування свого рейсу,  розповідає новоспеченому українському емігрантові (Роман Шепель) історію життя українського емігранта Ігоря Сікорського), – є виправданим і доречним для запропонованої сюжетної інтриги.

Так само і з Кароліною Гулій, яка відкрила чотирнадцятилітньому підліткові Ігореві  гармонію взаємин чоловіка й жінки, наповнивши його не тільки ідеалістичним коханням, але й силою духу та силою фантазії («Я хочу всього три речі (…), перелетіти через Атлантику, збудувати гелікоптера, якого обіцяв Кароліні, і побачити Кароліну» (с.266). Якщо перші дві мрії збулися, то останню добре виписав Володимир Даниленко в сцені смерти Ігоря Сікорського (останній помирає уві сні): «Кароліна взяла його під руку, і вони пішли світляною доріжкою, продертою в темряві прожектором. Вони йшли, притиснувшись одне до одного, а навколо, заглушуючи даленіючий гуркіт гелікоптера, божеволіли цикади, їхній хор наповнював темну ніч, що обступала з усіх боків і густішала з кожним кроком» (с.285).

Додають певного «шарму» афоризми, розкидані сторінками роману: «Якщо зрозумієш жінку, то зрозумієш увесь світ» (с.18); «Одержимий чоловік не може ощасливити жінку» (с.100); «Заздрість ослаблює того, хто пускає її в себе, і зміцнює того, кому заздрять» (с.264); «Чоловіка (…) прикрашають три речі: благородство, капелюх і жінка (…)» (с.280) та ін. На щастя, їх не забагато, що перетворювало би книгу в черговий авторський збірник афоризмів (частково так сталося з «кримінальною» мелодрамою Мирослава Дочинця «Лис у винограднику»)

Одного разу Сікорський проявляє громадянську позицію — у розмові з радянським авіаконструктором Андрієм Туполєвим, коли той передає йому пропозицію Сталіна (зустріч відбувається наприкінці 30-х років ХХ століття в Америці): «Думаєте, я не знаю, що у вас робиться? Репресії, голод в Україні, розстріли інтелігенції. Вибачте, до такої країни у мене нема сентиментів» (с.202).

Але не це було головним у житті Ігоря Сікорського. Він виконав свою місію (натяк на «прописаність» долі кожного в Книзі Життя є в цьому романі, гадання  Мотрі Маковійчук Кароліні на початку роману: «вибираючи між великим коханням і пісним шлюбом, я виберу пісний шлюб, щоб доставити собі насолоду відчаєм і стражданням», с.20); і гадання невідомої жінки на капелюхах Ігореві Сікорському наприкінці роману: «По-справжньому ми любимо раз або декілька, але не більше. Усе інше – імітація. Ви втратили велику любов (…). Цей грубий капелюх – ваше безпросвітнє важке життя, сповнене страху і безконечних змагань. Ви все життя тікали від любові» (с.282).

Є в цьому доброму романі декілька недоглядів, про які варто сказати. Перший з них технічний: в одному випадку матір Сікорського називають «Зінаїда Стефанівна» (с.47), в іншому – «Марія Стефанівна» (с.54). Випадає із розмов бодай натяк на долю старшого брата Сергія і першої дружини Антоніни, з якою у нього була спільна донька Таня (доля останньої загалом окреслена). І нарешті доля Кароліни Гулій — навіть якщо в сюжетній лінії є багато авторської вигадки чи домислу, отой містичний фінал не є відповіддю на запитання, а швидше літературною втечею від неї.

Але у такій формі ховається композиційно-змістова інтрига твору. Ти його читаєш, шукаєш відповідей, і не знаходиш. Залишається одне – самому домислювати або ж коригувати власний сюжет із вічної Книги Життя…