Між хрестом і вінцем

Нелегке питання, руба поставлене упорядником збірки письменницьких анкет, як на мене, вирішується вже першим словом із назви книжки: «письменництво», на відміну від «письменства», все ж таки радше «важкий хрест», аніж «лавровий вінець». Утім, попри обтяжену не дуже милозвучним словом назву, впевнена, багато хто з колег-філологів потайки мріяв про таку анкету. У ній би – в ідеалі – письменники сповідалися у своїх професійних труднощах, розповідали «рецепти» своїх найкращих текстів, «видавали» імена власних літературних авторитетів, відкривали таємниці своїх муз і «музів», та й просто роз’яснювали, по змозі, в чому, на їхню думку, полягає містерія письменницької праці. Погодьтеся, такий проект заслуговує на вдячність і шану з боку тих, хто перебуває «по той бік» літераторської майстерні.

У збірнику вміщено анкети сорока українських письменників різних жанрів та стилів, більш і менш відомих «широкому колу читачів», на яке, згідно з анотацією, розраховане видання – Василя Рубана, Юрія Мушкетика, Катерини Мотрич, Олександра Жовни, Василя Слапчука, Івана Білика, Василя Шкляра, Романа Іваничука, Анатолія Дімарова, Євгенії Кононенко, Леоніда Кононовича, Галини Пагутяк, Володимира Рутківського, Марії Матіос та інших. Власне, характер деяких запитань Василя Бондаря (а саме він свого часу склав цю анкету для кіровоградського часопису «Вежа», матеріали з якого за 2002 – 2009 рр. й увійшли до книжки), очевидячки, зумовив і відбір респондентів старшого й середнього покоління: навряд чи молоді письменники спроможні відповісти на два завершальні питання «Чи були у Вас періоди розчарування життєвим вибором – вибором письменницької долі?» та «Що Ви побажали б молодим, які мріють стати письменниками?» Одначе, скажу наперед: брак молодечого бешкету й іронії відчутний у книзі, як і подекуди брак… таїни творчості! Так, саме таїни, адже відомості про те, скільки тисяч знаків за один прийом вдається спродукувати «письменницькій машині», як і те, з якого місця той чи інший автор починає писати багатосторінковий текст, гадаю, не є аж такими важливими для істориків літератури й тим паче звичайних читачів, як-от, приміром, пункт про частоту переписування вже завершених творів (не секрет, що фінальний варіант часом разюче різниться від найпершого!), літературні впливи або ж наявність щоденника, нотаток і записів-спостережень. А на запитання про те, як саме письменник, даруйте за тавтологію, пише – «постійно, щодня; у визначений час стільки-то годин; тільки якоїсь певної пори року; під час відпустки; коли приходить натхнення; вдень, уночі?» – хочеться іронічно відповісти словами одного дитячого письменника: «– Ви пишете, коли «прилітає муза», чи маєте заплановану кількість сторінок на день? – Так».

Не менш цікавою могла би стати розмова про «стимулятори для активації письменницької творчості», якби письменники, мов сором’язливі панянки, не опускали чинно оченята, чи то пак, ручки-пера-пальчики (зрозуміло, залежно від того, хто чим пише): мовляв, найсильніші стимулятори, які ми вживаємо, – то кава-чай-тютюн! У такому випадку, зізнаюся, помітно бракує анкет Іздрика, Тараса Прохаська, бубабістів, Сергія Жадана, або й декого з молодих сміливців. От вони, підозрюю, додали б до збірника дещицю іронічного на присмак «вінця», полегшивши «хрест» покоління, яке помалу відходить (крім того, «молоді» мали б змогу відповісти на в’їдливі зауваження декого зі «старших»). Ідеться навіть не про те, щоби письменники направду зізнавалися в тому, яким чином вони «закликають музу», а радше про елемент здорової літературної гри, що не завадила б книжці на подібну тематику. Адже перед нами – не забуваймо – насамперед письменники, які, на моє переконання, в будь-якому жанрі – навіть розмовному чи позірно документальному – лишаються вигадниками й майстрами «плетіння словес». Тож, як на мене, одними з найцікавіших із цього погляду є анкети Галини Пагутяк й Леоніда Кононовича. Так, скажімо, Галина Пагутяк, сумлінно відповідаючи на всі поставлені питання, все ж лишає за собою право зберігати містику письменницького таланту: «Я вважаю, що в мистецтві є одержимі й звичайні ремісники. Це одразу впадає в очі. Ні ерудиція, ні розв’язаний язик, ні працелюбність не зроблять з людини майстра. Треба, щоб на нього зійшов дух і вселився у нього, помучив і потішив. Для цього потрібно зосередитись, відгородитись від інших думок та всіляких енергетичних вампірів. Місце, час не мають значення». Зі свого боку, анкета Леоніда Кононовича могла би перерости в непоганий есей на цю ж тему, оскільки її автор не зупиняється на кожній найменшій деталі своєї творчої біографії й не вихваляється прочитаними книжками, а все більше осмислює сам акт писання й феномен письменницької творчості загалом, по-філософськи підходячи до поставленого завдання. У його відповідях рефлексії письменника й літературного критика органічно доповнюють одна одну, допомагаючи глибше зрозуміти суть того ж самого, виведеного в заголовок, «письменництва»: «Писання – це рух уперед, рух до чогось дуже важливого (от тільки невідомо до чого), і якщо ти пізнаєш це, то, можливо, й не захочеш віддавати своє творіння читачеві. З власного досвіду знаю, що контакт поміж автором і читачем неможливий, література – це зіпсований канал зв’язку, яким до читача доходить хіба що п’ять-шість відсотків інформації». Зрештою, хай там як письменники підходили до жанру анкети, кожна з їхніх відповідей – була б вона дотепна чи надміру пафосна, поверхова чи глибоко філософська, а чи й зовсім герметична – додає нових штрихів до портретів кожного з літераторів, і це вочевидь є незаперечним плюсом видання.

Попри всі висловлені зауваги, проект письменницьких анкет для сучасних письменників направду вартісний і, гадаю, заслуговує на додаткові видання. Сподіваюся, в ньому з’являться бодай короткі бібліографії, а також знайдеться місце для тих, чиї відповіді з тих чи інших причин не увійшли до цієї книжки.