Ніколи не воюйте з росіянами. На кожну вашу військову хитрість
вони дадуть відповідь у формі непередбаченої глупоти
Отто фон Бісмарк.
«Скільки б не говорила Катерина про те, що Росія —
європейська держава, Пушкін мав рацію:
розміщення Росії в Європі — помилка географії
Віктор Єрофєєв («Енциклопедія російської душі»).
Умом Россию не понять,
Аршином общим не измерить:
У ней особенная стать —
В Россию можно только верить.
Ці слова з вірша Федора Тютчева стали для багатьох поколінь символом непізнаванної, але по-своєму привабливої російської душі — загадкової, ірраціональної, містичної. Росію ніколи не можна пізнати повністю, бо бракує самого об’єкту для пізнання. Такі міркування виникають, коли читаєш новий роман російського «Чехова» сучасності Віктора Єрофієва «Енциклопедія російської душі». Парадоксально, але ця книжка потрапила на український книжковий ринок в чудовому українському перекладі, який зробив Василь Шкляр. Як відомо, питання про українські переклади російської літератури в нас завжди мали статус «особливо» дискусійних. А з теперішньою владою, можливо, це запитання і взагалі для декого відпаде. Аж раптом, немов грім серед ясного неба, в період змагань за президентське крісло в Україні, в агонії між європейським майбутнім і російсько-радянським минулим з’являється книжка, яка має подати все, що ми знали про Росію, але боялися озвучити в запитаннях. Певною мірою, роман В. Єрофєєва, який, до речі, було заборонено для вивчення в МДУ ім. М.В. Ломоносова і через який до самого автора позивалися деякі російські «моралізаторські» інституції, — це справжня енциклопедія.
Росія в інтерпретації Єрофєєва ще не доведена. Може, це тільки фантом? «Росія перетворюється на «фрагменти географії». Може, Росії вже немає? Як немає? Ось — карта. То це ж тільки карта. Може, Росія чиста фікція? Те, що ми живемо в ілюзорній країні, з ілюзорним головнокомандувачем, ілюзорним урядом, ілюзорним парламентом, ілюзорною зовнішньою політикою, ілюзорною економікою й ілюзорною опозицією — це й так зрозуміло» (С. 213). В Росію можна вірити як у примарну реальність, що існує в голові росіянина, але ця реальність — вигадана. Це сон, а може, й жахливе марення, яке породжує химерних чудовиськ навіть уже після пробудження.
Російська душа не може бути розкладена по поличках, бо в такий спосіб зруйнується найважливіше: сам ареал непізнаваності. Росія, витворивши цей міф, також запропонувала його і як «продукт» для всіх своїх Інших. Росію потрібно боготворити, обожнювати, як обожнюють щось сакральне. Росія вигадала й сама потім повірили в те, що саме тут народився Ісус Христос, що європейські країни в різні часи виринали з безодні російського простору і з часом відколупувались від російського континенту. Російська земля — це, безперечно, міфологічний простір, який неможливо виміряти ані аршином, ані за допомогою найточніших комп’ютерних розрахунків. Це земля-Слово, міфічна пустеля, Ханаанська земля, рай і пекло водночас. І для того, аби наблизитися до Росії, потрібно прийняти правила гри. «А Росія — це тільки казки» (С. 65); «Росія — і є казка» (С.13), — зазначає В. Єрофєєв.
Пропонована «Енциклопедія» — це спроба звести воєдино величезний культурний, історичний пласт значень, що оповивають російський континент. Питання про російську душу насправді виникає в будь-якому російському творі. Про потребу російської душі в європейських вливаннях писав іще Володимир Соловйов. Російська душа постає в Пушкіна, Чехова, Салтикова-Щедріна, Рємізова, Мєрєжковського… Пастернака, Солженіцина, Михалкова, Мамлєєва, Сорокіна… І, безперечно, у Віктора Єрофєєва, людини європейської свідомості й російської душі. Для Росії взагалі важливе не співвіднесення форми і змісту. Бо ж Росія вся складається зі змісту і не має жодної форми. «Російська людина складається вся зі змісту, — заперечила мама. — У неї форма відсутня» (С. 184); «Відомо, що похуїзм — російська національна філософія. Основа всіх основ. Не Ломоносов, не Пушкін, не Толстой, не Ленін, а саме похуїзм опанував масами» (С. 115); «Похуїзм можна було б назвати російською версією європейського цинізму…» (С. 157).
Колись Василь Розанов у своєму «Опалому листі» писав: «Русские, как известно, во все умеют воплощаться… Русская жизнь и грязна, и слаба, но как-то мила». Це осмислення Росії доби символізму, що залишає по собі чи не найвизначніший міф про Росію, яка має дійти до стану Боголюдства. Попри всі пізніші критики цієї філософської настанови, підсвідомо вона все одно живе в серці кожного росіянина від Тюмені до Сахаліну. Що ж ми маємо в Розанова ХХІ століття Віктора Єрофєєва? «Вона — моя (себто Росія — Д.Д.). Я подумки роблю багато гидот, у реальності — менше, але роблю. Мені хочеться кожному іноземцеві дати по морді… Хоча знаю: у старості краще жити в Каліфорнії. Там до 90 років можна легко дихати свіжим повітрям. Плавати на каное. Але мені там буде нудно. Мені цікавіше з росіянами, ніж з іноземцями. З росіянами веселіше. Мені тісно з іноземцями. Мені не вистачає в них уяви» (С.149).
Росіяни вірять, що паскудство життя — це те випробування, яке вони мають пройти, це щось кармінне, а тому природне. Карма — це не індійське, а питомо російське філософське поняття. І, йдучи по гвіздках, як індійські йоги, цей народ здобуває себе. «І думаєш серед усієї цієї пишноти: Спасибі, Боже, за науку, спасибі за випробування» (С.8). Зрештою, «у росіянина щодня апокаліпсис. Він до цього звик» (С. 49). Головна мерзенність російського життя — не хамство, навіть не ставлення до людини як до гівна, а негласна згода на продовження негідного життя й прагнення до її виправдання. В умінні все виправдати полягає російська правда» (С. 34). Часто цю стоїчно-апокаліптичну безвихідь російська душа приймає з допінгом у формі горілки й червоної ікри. Росія завжди існує на межі Еросу і Танатосу. «Іван Грозний, який убиває свого сина, мальовничий. У Росії люблять тих, хто замучив і вбив багатьох росіян… Це є і російська мальовничість» (С.28). «Російський суд страшніший за Страшний Суд» (С.43). Таке межове становище породжує особливий різновид «любові до ближнього»: «Одного разу Сірий побив батька, як усякий росіянин. Добре, що не вбив» (С. 114). «У російському дитячому світі заведено бути жорстоким» (С.124). «Люблю убивати, — зізнався Сірий» (С. 86). Але, знову ж таки, в Росії «клін кліном вишибають». «Росіян треба бити палицею. Росіян треба розстрілювати. Росіян треба розмазувати по стіні» (С. 115). В Росії неможливо любити, не відчуваючи смертельної загрози. «Ценою жизни ты мне заплатишь за любовь» — ця фраза з опери Бізе «Кармен», перенесена в однойменний цикл Блока, ключова для російської ментальності ХХІ століття.
Росіяни не можуть без драйву, екстриму, бо широта землі російської підштовхує до потреби в надмірних дозах адреналіну. Росіяни, може, й не мають у генотипі гормону щастя (європейські читачі, з якими мені доводилося дискутувати про російську літературу, всі як один зазначали особливий депресивний характер цієї літератури — від Достоєвського до Бєлого), але вони мають гормон «бездаховості»: «Нормальний стан росіянина — п’яний. Пияцтво йому пасує. Незграбність стає шиком. Недорікуватість — поемою. Пісні — гімнами. Обірваність — життєвим стилем» (С. 134). І водночас, «у російській свідомості, незважаючи на «общинність», споконвіку закодовано комплекс самотності» (С. 159). «Безбуттєвість — це ще й загубленість. Звідси причепливість загальних екзистенційних ідей. Росіяни задовго до Сартра — природжені нуднотворці…» (С. 109).
Але попри цю екзистенційну самотність, дах у росіян зриває часто, а винуваті в цьому всі, хто завгодно, лише не самі росіяни. «У нас у Росії від протягу може початися все, аж до громадянської війни…» (С.13). Натиснути на ядерну скриньку або розпочати війну — це в Росії не справа стратегічних операцій, а лише ознака широти російської душі. Вони в такий спосіб знайомляться з іншим світом.
Усі ці парадокси, в яких існує Росія сьогодні, блискуче озвучив Віктор Єрофєєв, людина, яка живе у проекціях кількох культур (передовсім французької). З відстані велич обличчя можна роздивитися значно краще. Тому і виринають усі парадокси, які настільки вписалися у світогляд «російської душі», що вже стали загальним місцем, атрибутом національного характеру. М. Костомаров свого часу спробував подивитися на «дві руські народності». Але він був лише на початку імагологічного шляху. «Коли я дивлюся на Олексія Матвійовича, Федора Максимовича, Ларису Володимирівну, Василя Михайловича… Софію Іванівну (якщо вона ще не вмерла), ді-джея Елеонору, на мого механіка Володю та на сторожів із гаража «європейським» поглядом, мені здається, що вони — виродки. А варто мені на них поглянути російським поглядом, то ніякі вони не виродки» (С. 97).
Роман Віктора Єрофєєва вбирає в себе і традицію постмодерного письма (форма такої собі енциклопедії з чотирьох розділів: «Я тобі кохаю», «Досліди», «П’ятизірковий морг», «Із Сірим усе гаразд», щось наближене до «Хазарського словника» М. Павича, який можна читати з будь-якого місця). Так само й Росію можна «читати» в будь-якій послідовності: головне, що в замислі Росії від початків не було смислу, не було логіки, лише емоції й віра у сакральне. Росія — вона ж парадоксальна, і це — її основна філософія. «Сірий вирішив бути багатим. Украв гроші і купив собі Гастроном. У Гастрономі продавалися різні продукти. Він докупив Галантерею. Його посадили у в’язницю. Сірий докупив і в’язницю» (С. 170). «Коли приходить чорний день, росіянин перемикає швидкості: європейський активізм — на азіатську споглядальність — і впадає в дрімоту духовності» (С. 152). «Росія може розвалитися дуже просто. А може й не розвалитися. Росія може перемогти німців, а програти фінам або ще якимсь папуасам» (С.119). Нікому не дано відати про долю Росії, бо в Росії немає долі. Лише енергія бездорожнього руху.
Водночас, Росія — це утворення, небезпечне насамперед для себе. «Інвалід викликає в росіян спазм сміху, злобу та бажання прикінчити» (С. 211). «Серед суперечливих істин, які становлять сутність Сірого, є така, що видається мені безсумнівною. Це — схильність до саморуйнування» (С. 76). Це вулканічне явлення людського духу, що не знає розумних меж. Єрофєєв обирає форму «Енциклопедії», хоча, звичайно, це деконструйована енциклопедія. Ми знаходимо в оповіді щось подібне до «Проб» М. Монтеня, в яких автор прагне розібратися в сутності власного «Я». «Я — як емансипований циган із золотими зубами, який пише про злодійкуватість своєї нації» (С. 142). Єрофєєв не вагається і не запитує, а лише констатує. Його фрази різкі й категоричні, але дуже часто вони відбивають стан абсурдності російської дійсності (історичної, культурної). «Росія моїх снів — паркан. Паркан. Паркан. Цвинтарний паркан» (С. 113). «Росіянин — радикально неісторичний, і в цьому його самобутність» (С. 85).
Росія Єрофєєва — це і щось аж до болю «миле» серцю, але, водночас, і небезпечне, як медуза, яка своїм поглядом перетворює гостей на кам’яні скульптури. З одного боку, роман-енциклопедія (обіграно просвітницький код цієї літературної форми), причому роман імагологічний, в якому описано характери, психологію народності, в якому конструйовано автообраз. «Мами немає. Тата немає. Нікого немає. Народу — багато. Сірий знає: щоб вижити, потрібно все зрадити» (С. 90). «Філософією 90-х стала комп’ютерна гра. Віртуальність клубочилася в повітрі весняним туманом. Кожному належало кілька життів….» (С.15). «Народ» — одне з найточніших понять російської мови. Воно має на увазі подвійне перекладання відповідальності: з «я» на «ми» і з «ми» на — рід: «ми-вони», зовнішньо-внутрішній фактор, що означає вічні пошуки не самопізнання, а самовиправдання» (С10-11). Хоча і дуже часто на компаративному тлі з іншими образами інших кран і спільнот (Франція, Греція, Африка, США, папуаси). «Греція згоріла від релігійного формалізму, Росія горить від формальної релігійності (С.20). «Чукча — гіперболізація російської безпутності, гіпербезпутність, яка, з російського погляду, здається тотальною, а росіяни виходять помірно розумними істотами» (С. 72).
З другого боку, ця книжка постає як спроба конструювання нового міфу. «Замість того, щоб звідси тікати, я поринаю в цю вигадку з головою» (С. 94). «Я увібрав у себе Росію як художній твір» (С.12). І в цьому я вбачаю неможливість вирватися з цього парадоксального стану, притаманного російській свідомості. Брутально розвінчуючи міфи про «добру» Росію-Месію, показуючи спід культурного життя, агресію і жорстокість російського суспільства до себе і до Іншого, Єрофєєв також пропонує й новий міф. Часом брутальність Росії в романі опоетизовується: «От кажуть: бандити, російська мафія, — примружився Сірий. — Але чому з’являється гордість за батьківщину, коли довідуєшся, що половину Лазурного берега скупили росіяни…» (С. 95). Здається, що Росія і справді не може існувати поза міфологічною оболонкою, інакше вона розсиплеться, як мумія, яку вийняли з саркофагу і з якої зняли оболонку. Лишається лише пісок, що осипається до ніг історика-археолога. «Російська думка — сліди на піску» (С. 162).
Фінальна крапка роману — це невпинне бажання постати перед обличчям нової духовної, трансцендентної реальності. «Головною подією ХХІ століття стане народження нового, планетарного Бога» (С. 219). Ця реальність потребує вигадування нового Бога, планетарного Бога. Але прикметно, що цей новий Бог для всіх знову-таки виринає з російської безодні. Герої йдуть закладати каміння нової релігії. В такому разі, попри відверту деконструкцію образу Росії, розвінчання міфів, Єрофєєв також постає і як конструктор міфологічної планетарної свідомості. Він розуміє, що Росія — це жорстокість і брутальність, бруд і агресія. «За радянських часів групові портрети поступово змінюються у бік «морди». Морда — не просто грубість. Морда — обличчя нижчої проби» (С. 105). Але це його Росія. Він має критикувати свою країну, щоб вона остаточно не зійшла на пси, не розпалася на фрагменти, як невдало зібраний монстр доктора Франкенштейна. Єрофєєв збирає Росію докупи, бо не може жити без цієї Росії. Від любові до ненависті лише один крок. Як і навпаки.
Єрофєєв, як ніхто інший, може критикувати і знищувати «свою Росію» саме тому, що вона — його. «Навіщо? — запитав я.
Не став у Росії це запитання… Якщо ти коли-небудь отримаєш на нього відповідь, цієї країни не стане» (С. 176). Погляд наратора розвінчує колонізаторський патос російської політики, але конструює маскулінний патріархальний дискурс непізнаванної, алогічної Росії «Бабулька — не вікове явище, а національний продукт. Ні в кого немає таких бабульок» (С. 160). Або ж: «Обмінний пункт став сильніший за «Фауста» Ґете. Він працював без вихідних» (С.14). Принижуючи російську ницість, бруд, кволість, він водночас і возвеличує Росію у своїй ненависті. Він розуміє всі вади Росії, але ж «батьківщину не вибирають». Як у анекдоті. А Росія — це таки батьківщина. Так, Єрофєєв може перебирати інший досвід, може закохуватися в інші культури, але все одно він — представник своєї землі. На жаль, професори з МДУ і працівники кремлівських спецслужб не зрозуміли, наскільки потрібна ця «Енциклопедія» для Росії, бо за 70 років СРСР звикли, що міфи про Росію можна подавати лише під одним «приємним» соусом, наповненим «трансцендентними красивостями». Єрофєєв, як і В. Сорокін чи Є. Радов, — представник постмодерного напряму в російській культурі, але навіть постмодерн у Росії — російський, він знає категорію «травматичного переживання», він прагне сконструювати великий наратив, бо все, що пов’язане з Росією, — апріорно велике.
Сам роман розігрується як переплетіння подієвості і споглядальності, європейської активності й азійської пасивності. Наратор шукає якогось загадкового Сірого. Цей Сірий — «збірний образ» Росії. Це брутальність і дотепність, і парадоксальність, і жорстокість, і безсмертність. Сірий — це російський біс, російський дух, російський стан невизначеності, це російський народ і російський «похуїзм». Сірий — це вся російська богоспасенна філософія, це все найкраще, що було в російській літературі (МЦАП —Мандельштам, Цвєтаєва, Ахматова, Пастернак). Але це і все найгірше, що можна взяти в російському характері. Сірого потрібно вбити, бо він ворог, але цього ворога неможливо вбити, бо ж він — це ТИ. Зрештою, Сірого вже вбили, а може, й не вбили. Воскресіння Сірого — це не Воскресіння, а абсурд, непорозуміння; погоня за Сірим — це не погоня, а тупцювання на місці і роздивляння, яких іще примар підкине власне російське несвідоме. Єрофєєв показує «шизофренічний» стан російської душі, яка прагне врятувати себе і вбити водночас. Також у романі актуалізовано деякі устелені стереотипи щодо США, Європи, Азії в контексті російської душі. Поряд із головним героєм, який має розшукати Сірого, існує француженка Сесіль, Грегор, Велика Американська Зайчиха,
Колись екс-президент Франції Жак Ширак, отримуючи в Кремлі премію РФ, процитував згаданий на початку рядок із Тютчева. Можливо, до кінця й не розумів, що він цитує. Спічрайтери попрацювали над вимовою, не більше. Та весь парадокс у тому, що росіянам і не потрібно, щоби хтось ставився до Росії осмислено. Вони й самі собі такого не дозволяють. Якщо спробувати замислитися над тим, чим є Росія, то можна потрапити або в логічну пастку, або в лікарню. Це все одно, що спитати тенісиста, як йому вдається блискуче вигравати. Він почне міркувати, рефлексувати, зрештою, зіб’ється і програє. Так само не можна запитувати і про те, чим є Росія, для чого вона існує. Історія Росія — месіаністична. А тому заплутана. Це як у Рязанівському фільмі «Небеса обітовані»: росіяни вірять у краще майбутнє, що відповідатиме месіанському статусу, але для цього потрібно, щоб пішов блакитний сніг. В європейській культурі романтики дошукувалися блакитної квітки та золотого горнятка, а потім змирилися, що людській свідомості не поринути в тонкі емпіреї Божественного. Росіяни визначили цю зупинку європейського розвитку як зраду місії: вони й досі вірять у блакитний сніг. Вірять щоранку і щогодини.
Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.