Як нібито казав дідусь Фрейд, бувають просто сни. Бувають просто збіги, і поява на українському книжковому ринку двох книжок з дуже схожими назвами, швидше за все, належить саме до таких. Власне, на іншому, добре структурованому й розгалуженому ринку, цього збігу ніхто б і не помітив. Ці книжки просто не мали б шансів перетнутися у просторі, оскільки належать до різних ринкових сегментів, орієнтовані на різну цільову аудиторію і вимагають різних стратегій просування, — вибачте мені цей менеджерський сленг, далі його вже не буде. Бо в нас узагалі все інакше.
У вузькому, сімейно-тусовочному просторі сучасної української літератури, який звузився ще більше через кризу, книжки Олеся Ульяненка і Галини Вдовиченко мимоволі виявилися сусідами. Вони стоять в одному секторі книжкової крамниці, потрапляють до одного рейтингу читацьких симпатій, презентуються на одних майданчиках, а як наслідок, їх часто-густо купують одні й ті самі люди.
Отже, таки конкуренція. А звідси й популярна серед недобитих інтелігентів конспірологія: приміром, літагент Ульяненка Євгенія Чупріна категорично не вірить у „просто сни”. Адже „Нора-Друк” не приховує того факту, що „Тамдевін” у дівоцтві мав назву „Замок Гербуртів”, яку видавці змінили, щоб книжка не потрапляла на полиці до історичних романів або, ще гірше, туристичних путівників. А може, з іншою метою? „Там, де Південь” вийшов на півроку пізніше, але ці тексти Ульяненко написав ще до скандальної „Жінки його мрії”, і вони друкувалися, якщо не помиляюся, в „Кур’єрі Кривбасу”. Теоретично всяке могло бути, якщо, звичайно, винести за дужки здоровий глузд. Проте, погодьтеся, так набагато цікавіше.
Отже, інтрига має місце, а тому цілком закономірним є і сусідство цих двох майже полярних книжок в одному критичному огляді.
Хоча, здавалось б, як можна? — „коня и трепетную лань”! (Особисто я у ролі трепетної лані бачу вразливого та схильного до депресій Олеся Ульяненка, а коня — працьовиту і цілеспрямовану Галину Вдовиченко, але приймаються й інші варіанти). І взагалі, зараз буде перехід на особистості, який адепти чистої літературної критики можуть сміливо пропустити.
Про кожного з цих письменників можна було б зняти успішний байопік. Ще років із сім тому Андрій Курков казав мені в інтерв’ю, що Олеся Ульяненка варто було б просувати за кордон як „людину з біографією”. „П’ятнадцятирічним пішов з дому. Наступні 15 років охопили медучилище, моршколу, військо, шахту, Сибір, український Південь, участь у національному політичному русі — все те, про що Ульяненко не дає інтерв’ю”, — це я вже цитую з обкладинки. Плюс анафема від Московського патріархату, багатосерійний суд з Нацкомморалі за порнографію, а поза тим самотнє життя письменника-одинака і мізантропа. Приголомшливе б вийшло кіно!
Але й життя Галини Вдовиченко — гарний кінематографічний матеріал. З обкладинки: „живе у Львові, працює заступником головного редактора щоденної газети „Високий замок”, має доньку і сина”. І раптом у „невизначеному віці” (якого квітучій Галині на око в жодному разі не даси!), коли більшість жінок уже ні про що не мріють, вона раптом сідає і пише роман. Відсилає на конкурс, там його спочатку не помічають, але потім видають, і він стає бестселером, а сама письменниця-дебютантка роз’їжджає країною, спілкуючись з читачами, одягає на презентації стильні рукавички, пригощає покупців половинками яблука, фотографується на мотоциклі для рекламних плакатів тощо. А наступного року таки здобуває перемогу на тому ж конкурсі й отримує свого „оскара” на сцені під золотим дощем. Голівуд!
Звичайно, це були б дуже різні фільми. Так само, як під обкладинками з подібними назвами ховаються дуже різні книжки.
„Тамдевін” Вдовиченко читати легко та приємно. Власне, перша частина книжки (яку авторка назвала „жіночою половиною”) — практично сиквел до зіркового роману Галини „Пів’яблука”, за яким, пом’яніть моє слово, колись-таки знімуть успішний вітчизняний телесеріал „Відчайдушні львів’янки”. Петербурзька художниця Анна цілком могла б бути п’ятою подругою героїнь попереднього роману. Так само „молода жінка невизначеного віку”, ділова, творча, зовні щаслива, але зі своїми внутрішніми особистими й професійними проблемами. Розбиратися з якими вона їде, звичайно ж, до рідного Львова, а тоді до подруги у сусіднє село. Набір „ліків від усього” теж той самий: жіноча дружба, відвертість, чисте повітря, сільські наїдки та кондитерські смаколики. А для кардинального вирішення проблем письменниця вже звично застосовує антикварний артефакт: у першому романі це було дерев’яне яблуко, в другому — парні персні із зображенням того самого замка Гербуртів, завбачливо прибраного видавцями з назви.
Проте у другій частині письменниця відважно ступає на нову для себе територію. По-перше, це „чоловіча половина”, тобто оповідь іде від імені отого невідомого звіра — мужчини. Який до того ж іще великою мірою вовк.
Ця частина книжки — суцільний Висоцький: „Волки мы — хор-р-роша наша волчья жизнь!” і далі за текстом. До вивчення вовчої теми Галина Вдовиченко підійшла дуже серйозно, подекуди текст починає нагадувати реферат із використаних нею джерел, навіть список літератури за бажання можна вирахувати; звісно, якщо ви настільки ж у темі. Дослідник Юрій ставить експеримент над вовчим виводком, а заразом і над собою самим, поступово втрачаючи людську подобу, втім, у найкращому сенсі слова. А тоді перетинається з Анною. І…
І все. На третю частину, яка за всіма законами романної драматургії мала б стати основною та найцікавішою (заради чого, власне, було все, що попереду), в письменниці не вистачило чи то конкурсного терміну, чи просто дихання. Частина „Він і вона” зібгана у три стислі розділи: виписана суто по-жіночому, на самих метафорах, еротична сцена, не дуже переконливий сценарій подальшого щасливого життя героїв та насамкінець нерозв’язана таємниця з вовками.
Власне, це проблема далеко не однієї Галини Вдовиченко — абсолютна більшість сучасних письменників, які беруться за сюжетні твори, не вміють витримувати композицію до кінця. Може, тому що в нас ніде цьому не вчать. Чи перервалася традиція: адже практично всі, хто претендує зараз на роль представників „високої літератури” — переважно наратори, безсюжетники, а то, погодьтеся, зовсім інше.
„Ульяненко став класиком” — лаконічно рекомендує автора на обкладинці книжки „Там, де Південь” не хто-небудь, а сама Ліна Костенко. Хотілося б контексту, та менше з тим. Очевидно, що Ульяненко „пишет, как дышит”, не намагаючись догодити ані видавцю, ані читачеві, йому вже все можна, та, власне, він був такий завжди. В анотації нам також обіцяють „нові фасети його творчості” (гарне слово, неодмінно дізнаюся, що воно означає) та „динамічний сюжет”.
Не знаю, як з „фасетами”, а з сюжетом, як завжди в Ульяненка, важкувато: постійні стрибки у часі та просторі, зміни кутів зору, метафоричний потік свідомості майже унеможливлюють стеження за ним, аж поки не розумієш, що цього і не треба. У повісті „Там, де Південь” сюжет зведено до пісенних лейтмотивів „я вырастал в трущобах городских” укупі з „девочка-пай, рядом жиган и хулиган”. Тільки в Ульяненка все ще однозначніше, брутальніше, без жодного просвіту. І „дівчинка-пай” насправді наркоманка і шльондра, і її батько-полковник „кришує” криміналітет і розбещує неповнолітніх дівчат, а вже самі „жигани-хулігани” з індустріального південного міста, покидьки соціального дна, покидьками і є. А ви хіба на щось сподівалися? Це в „Генералах піщаних кар’єрів” у середовищі безпритульних підлітків було місце і кодексу честі, і чистому коханню — натомість „мєлкі з Аляудів” являють собою зграю смертельно небезпечних бандарлогів, і не більше. Іншого життя немає ніде — ані в географічному, ані в соціальному розумінні. Принаймні, Олесь Ульяненко жодної альтернативи не бачить.
В оповіданні „Сєдой” письменник, як і його львівська колега, „змінює стать”, пишучи з позиції дівчини, але його картина світосприйняття від нібито жіночого погляду не трансформується анітрохи. Суцільна брутальність, насильство, продажний збочений секс і багато-багато лайна, переважно з глистами. Таке життя. Справжнє, неприкрашене життя, як не втомлюються підкреслювати всі, хто щиро вважає Ульяненка сучасним класиком.
Кому „класичний” статус Ульяненка точно не пішов на користь, так це літредакторам і коректорам книжки, якщо, звичайно, такі були. Навіть у тексті класика не варто було залишати пасажі на кшталт „під китайською пароселею з булькатими рибами на ньому”, а вислів „якщо вставить, то виверне її, як п’явку”, звісно, експресивний, але ж не настільки, щоб дослівно повторювати його за три сторінки. Дрібниці? — можливо, проте література, яка претендує вважатися „високою”, на дрібниці не має права.
…То чи є щось спільне між книжками „Тамдевін” і „Там, де Південь”? Є. І, хоч як це дивно, спільний саме той елемент, що першим впадає в око. Спільне — „там”.
Найкраще у книжці Галини Вдовиченко — вологе повітря карпатського лісу, тумани, пріле листя, молоді опеньки, зарості ялівцю, — усі ці нібито фонові, атмосферні речі, які, втім, є самодостатніми й справжніми, виводячи цей твір за межі суто дамського „мильного” роману. Найкраще у книжці Олеся Ульяненка — свинцеві хмари над морем і лиманом, задушлива південна спека перед грозою, безлюдний пляж, тепле каміння на березі впритул до води, — теж ніби нічого особливого, декорації, проте саме вони, єдині в його прозі, стверждують сенс, красу і цінність життя.
Усе це — там. Далеко, де нас нема.
Але туди можна рано чи пізно повернутися.
Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».
