Оксана Луцишина: «Література — це теж по-своєму політична річ…»

Фото з сайту www.mukachevo.net

Молода українська письменниця Оксана Луцишина із сумом  констатує, що просування української літератури за кордоном – справа кількох подвижників.

1.    Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?

Було кілька віршів в антології «Лоза», укладеній Вірою Вовк — у перекладі на португальську. Була новелка в антології українського оповідання чеською — це проект Ріти Кіндлерової. Зараз теж днями має бути дещо по-чеськи, знову новела і знову в антології. Ще було кілька віршів словацькою, але навіть не маю того журналу. Це, мабуть, і все. Англійською публікацій не маю, хоча переклала собі для власної втіхи кілька новел і віршів, але власне що «переклала», а тут треба по-набоківськи — не перекладати, а переписувати. До цього я ще не дійшла.

2.    Хто був ініціатором цих перекладів (Ви самі, іноземна сторона, вітчизняні видавництва, спонсори, грантодавці…)?

Та це все перекладачі-ентузіасти, земний їм уклін. Віра Вовк, Ріта Кіндлерова, а для нової чеської антології новелу в мене взяв Марко Роберт Стех.

3.    Чи відомо Вам щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?

Бачите, я зараз веду доволі камерний спосіб життя, тому саме формулювання «іноземна рецепція творів» для мене звучить занадто пишномовно. Обмінююся текстами із друзями-письменниками (як українцями, так і американцями-англомовлянами), десь одне одного похвалимо, десь покритикуємо, ось і вся наразі рецепція. І це прекрасно. А щодо сучасної української літератури… Я би сказала, що нас знають мало, але тут, у США, майже нікого добре не знають. Навіть самих себе. Для нас уявити собі хоча би кількість «товстих» журналів, які виходять у США — це шок. Бо їх тут безліч. І всюди — імена, люди, тексти, і непогані ж тексти. Тобто ринок перенасичено. Взагалі, сподіватися, що котрогось із наших авторів тут чекає «слава» («розкрутка») хоча би і того дещо неповноцінного ґатунку, що в Україні — наївно. Це все одно буде щось більш камерне, певне коло, яке тобою зацікавиться, запросить почитати вірші або прозу. Бо у них і «свої» у такому ж становищі. «Вириваються» ж одиниці, і з них більша половина — це дени брауни… Тобто чтиво, а не власне література. Ну, я б хотіла помилитися, може, завтра щось зявиться обнадійливе, хтось таки «прорветься». Але ж просто так, розумієте, не прорветься — потрібна довга підготовча робота, і це знову ж група відданих ентузіастів, от Вірляна Ткач, наприклад. Бо література — це теж по-своєму політична річ, на неї є, грубо кажучи, мода, попит. Якісь речі люди готові почути чи прочитати, а якісь — ні. І якщо ми хочемо щось сказати світові, то треба підготувати ґрунт.

4.    Що, на Ваш погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?

Окремі ентузіасти і так роблять, що можуть. Ось Вірляна Ткач разом із Вандою Фиппс видали антологію української поезії. Про Віру Вовк і Ріту Кіндлерову я вже згадала. Віталій Чернецький переклав Юрія Андруховича, Орест Попович — Василя Махна, Аскольд Мельничук — Оксану Забужко і Мар’яну Савку. Але ж, мабуть, повинна бути якась державна підтримка. Я знаю, що словенці, наприклад, дають гранти на переклад своєї літератури. А в нас навпаки, видавець готовий шукати гроші за кордоном… Ось і виходить, що справою всерйоз займається кілька подвижників. А було б їх більше — то і «підготовча робота» ішла би веселіше.