Книжка Казімєжа Мочарського «Бесіди з катом» (перше видання — PIW, Варшава, 1977) написана із холоднокровновністю, гідною найвищої поваги. Однак, читаючи її, я цю холоднокровність зберегти не міг: мене огортало особливе відчуття. Разом із автором я дивився на заґратоване вікно і двері без клямок, на вічко, звідкіля за мною спостерігали наглядачі; вслухався у кроки «клавішів» і до дзенькоту їхніх ключів від камер. І разом із автором переживав відчуття туги й приниження, спричинені відірваністю від близьких.
Я не читав цю книжку з холоднокровним об’єктивізмом. Увесь час мене роздирали емоції: захоплення і зворушення перепліталися з почуттями братерства. І ці емоції не полишають мене також тепер – під час писання. Важко писати звичайно про надзвичайну людину.
Поляки неодноразово, ще в 1933–1939 роках, ставили собі питання про гітлеризм. Чи він поганий, оскільки німецький і антипольський? А чи тому поганий і антипольський, що тоталітарний? Інакше кажучи: чи сутність нацистського зла полягає в його німецькості, а чи в його тоталітаризмі? «Бесіди з катом» дають ясну відповідь на ці питання. Тому Мочарський був за парламентську демократію і права людини – і проти диктатури і всіляких форм фашизму; був за Польщу толерантну і відкриту – і проти націоналізму, національної мегаломанії, лицемірства та культурної обмеженості. Анґажувався в політичну діяльність, прагнучи Польщі вільних від ненависті і шляхетно безкорисливих людей, Польщі нескорених душ.
Адам Міхнік про книгу «Бесіди з катом»
Улюблений сайт літературної критики
