Потяг до Яремче, другий рейс

Фестивальний рух в Україні набирає все більших обертів, і кожен із заходів намагається знайти свою ідеяльну пропорцію музики, літератури та, скажімо, народного мистецтва. «Stare Misto», наприклад, зробило ставку на потужні гурти, «Арт-Поле» зосередився на розмаїтих виявах мистецтва, а «Потяг до Яремче» цілком логічно зробив наріжним каменем літературу. І скидається на те, що письменники вирішили нарешті зорганізувати таку акцію, на якій можна буде і відпочити, і лишитися в центрі уваги.

Про Яремче я знав лише кілька речей – це доволі близько до Карпат. Минулого року там був перший «Потяг», і там жили сестри Карпи. Що я там виступаю, довідався ввечері п’ятниці, а що їхати туди автобусом 12 годин – і ще пізніше.

Тривав фест лише один день, протягом суботи 25 липня. Щоправда, наступного дня теж було свято, але вже инше – 222-ий День міста Яремче. Контраст між цими днями був досить потужним, про що ще казатиму.

Отже, найрозпіаренішою з програм «Потягу» була літературна. Ще за кілька днів «жжшний молодняк» повивішував списки, хто з ким і коли читатиме, до того ж усе було розписано по хвилинах. Досягти такої точности наживо ніяк не вдавалося, але проведення всіх читань в одному місці – Будинку культури – давало змогу повсякчас втрапляти на якісь тандеми, чи «тусити» на ґанку Будинку в насиченій літературній компанії. Автор цих рядків читав у компанії з Андрієм Любкою, і проникливі тексти з міцною лексикою незмінно привертали увагу авдиторії, наприпочатку досить камерної. Літератори та слухачі вибігали переговорити і змочити горло. Таня Малярчук ділилася текстами з майбутньої книжки, а Тарас Жеребецький напрочуд виразно змальовував свої пригоди на «Арт-полі». Градус того, чим можна змочувати горло, поволі зростав. Юрко Іздрик читав мантри із Мирославом Боднарем, у котрого через захват від свята потроху відбирало дар мови. Потім була перерва і перерва була тривала, бо ж – обід.

У цей час і паралельно з цим у місті відбувалися не менш захопливі речі. Гуцульські забави з Василем Вірастюком (котрого мені на власні очі так і не вдалося побачити), народний бодіарт від молодих художників, побачити який було суттєво простіше, оскільки зразки його спостерігалися чи не на кожному юному тілі; і навіть показові виступи учасників якогось військово-історичного клубу, які доволі незграбно, проте картинно билися одне з одним у залізних обладунках. Продавці меду продавали мед, віск і медовуху, продавці сиру продавали як сир, так і коників, з того сиру зліплених (ці коники мали всі ознаки культових речей), народні майстри торгували виробами народних майстрів, а проміж усіх них юрмилися продавці китайського ширвжитку, напоїв, шашликів та івано-франківських булочок.

Обід минув і продовжилися літературні читання – Світлана Поваляєва засмалила з Грицьком Семенчуком. У холлі видавці Василь Іваночко (Лілея-НВ) та Віктор Вітенко (Типовіт) особисто торгували продукцією своїх видавництв. Вести тандем Василя Карп’юка та Леся Белея зголосився Вано Крюґер, чия поява була для всіх повною несподіванкою.

Гурт циганчат просив копієчку у скнарних літераторів. Завершили літвечір важкою артилерією в особі Тараса Прохаська та Олександра Бойченка, котрих довго не відпускали зі сцени, вимагаючи відповідей на питання і продовження бенкету.

А далі була музика. Преса називає гурти «Цвіт кульбаби», ВІА «Apriori» (Білорусія), «Очеретяний кіт», «Коралі», «ДримбаДаДзига», «АнтитілА», «MamaSweed» (Німеччина), але не певен сказати, на виступі кого з перелічених був. Денне виснаження далося взнаки, і ми з друзями рушили на відпочинок у цілковито дерев’яний готель «Під скелею».

Тут маю подякувати організаторам і спонсорам – Благодійній громадській фундації імені Короля Юрія та проекту «Потяг 76» за організацію літературної частини, брендовому партнеру «Райффайзен Банк Аваль», арт-клубу «Химера», голові Івано-Франківської ОДА Миколі Палійчуку та меру Яремче Василю Онутчаку. Без них, гадаю, комфорту було б значно менше.

Наступного дня, коли літератори, які залишилися, ще спали у затишних кімнатах готелю, ми з друзями пішли снідати на сходах того самого Будинку культури в очікуванні заявлених на міських афішах літературних читань місцевих літераторів. Отут-то, висловлюючись сленґом, коґнітивний дисонанс і настав. Розпочалися читання із запізненням на годину і відбувалися у найкращих традиціях засідань творчих спілок радянських часів. Передовсім, був екскурс у славетну історію літературної яремчанщини, видатними продовжувачами якої, безсумнівно, є присутні у залі члени літстудії «Бистринь», а також ті особи, котрим до цієї літстудії втрапити не пощастило. Оцінювати творчість поважних літстудійців я не беруся, але читання супроводжувалися скрушними коментарями з приводу безнадійности, бездуховности і безкультурности того молодняка, котрий виступав у святих стінах вказаного Будинку культури м. Яремче.

Виступаючі одне за одним згадували часи боротьби України за незалежність, у здобутті якої вони теж брали участь, і доходили невтішного висновку, що молодь неправильно розпоряджається вибореною для них свободою, і непогано було б цю свободу в молодняка забрати, щоби вуха яремчанських старшокласників не чули тої песимістичної гиді, яку дозволяли собі читати шановані учасники «Потягу до Яремче». Довго лишатися на цьому бенкеті духу ми не змогли, але домовилися з найшанованішим місцевим поетом, п. Романом Киселюком,про приватну розмову, в якій п. Роман зізнався, що вже багато років стоїть в опозиції до яремчанських літераторів через те, що читає і шанує Юрка Андруховича. Німа сцена, завіса.

Попри все, враження лишилися якнайліпшими. І наступного року втрапити в «Потяг до Яремче» раджу не тільки поціновувачам доброї літератури, гірського повітря та напоїв, градус яких має тенденцію до зростання.

Фото стронґовського й Тараса Жеребецького