Людина Паскаля, або Над-п’єса для думання

Ревність народу юдейського до своїх законів;
надто відколи вже немає пророків
Блез Паскаль («Думки»).

Відомий французький структураліст і «археолог знання» Мішель Фуко боявся, що людина в ХХ столітті перетвориться на абрис на піску, змитий припливною хвилею. Порятувати людину може лише повернення до історії, до традиції, до вічного й незмінного, що завше визначало простір людського духу. Звичайно, таке повернення не означає заперечення поступального руху. Однак, але такий прогрес можливий переважно в технологіях, тоді як у царині мистецтва він видається абсурдним. «Не в природі людини йти постійно вперед, вона має власні припливи і відпливи», — писав Блез Паскаль.

За ці століття і в європейській, і в східній цивілізаціях було витворено потужні колодязі художньо-естетичної думки, які разом утворюють підземне море знання. Саме до цього моря сьогодні й важливо повертатися, тільки вже з позиції нашого теперішнього мислення.

Кожним таким поверненням може бути видання праці зі скарбниці світової культури. Зокрема тепер, коли українське суспільство, не забуваючи й про власні здобутки, прагне орієнтуватися на входження в європейський духовний простір,. Увійти в іншу культуру можливо лише тоді, коли відбувається діалог із цим інакшим мисленням. Нині вже недостатньо просто вивчати іноземні мови – потрібно розуміти філософію, стиль європейського життя.

Говорячи про пантеон найвизначніших імен, неможливо пройти повз Блеза Паскаля. І ось нещодавно у видавництві «Дух і літера» побачило світ довгоочікуване видання «Думок» Блеза Паскаля у перекладі Анатоля Перепаді та Олега Хоми. Передмову до поважного видання, в якій відзначено ренесансну універсальність Паскаля, написав історик європейської філософії Віктор Малахов, а майстерну післямову — культуролог Вадим Скуратівський.

Видання є знаковим, і не лише тому, що український культурний простір уже давно чекав на появу українського перекладу «Думок» Паскаля. Крім усього, це посмертно виданий переклад блискучого тлумача Анатоля Перепаді, який працював над цим творінням багато років, а вже завершити роботу випало Олегові Хомі. Анатоль Перепадя разом із видавництвом «Дух і Літера» кілька років тому подарували українському читачеві «Проби» Мішеля Монтеня. Наразі йдеться про новий дарунок — шедевр наступника монтенівської афористики, «бароково-раціонального» Блеза Паскаля.

На наших теренах, як відомо, бароко пройшло всі стадії свого розвитку, взявши на себе навіть функції Ренесансу. Тому гра думки, наявна в «Думках», що відображають бароковий спосіб мислення, подвійність, принципова невизначеність, поліголосність, прицільність у висловлюваннях, — усі ці риси прийнятні і зрозумілі українському читачеві.

Половина книжки — самі «Думки», друга ж — це ґрунтовний і фаховий коментар, примітки, післямова, важливі таблиці. Все це засвідчує високу культуру видання. Але ця книжка потрібна не лише для науковців-гуманітаріїв, а й для всіх нас, адже вона повертає людину обличчям до себе. Недаремно в післямові Вадим Скуратівський зазначив, що Паскаль — усюди, це знак доби; досить часто ми вже не здатні знайти суто паскалівське коріння у нашому несподіваному й турбулентному житті. «У нашій сучасності ми звідусіль ніби оточені Паскалем, — стверджує В. Скуратівський. — Безпосередніми, а чи перетвореними інтелектуальними продуктами дивовижної сили математичного мозку. Покладеними в основу всього цивілізаційного сьогодення. Приміром, поглядаючи на барометр, а чи перевіряючи свій артеріальний тиск, ми, вже не відаючи того, звіряємося з тим незвичайним мозком… Так само і тоді, коли входимо у всесвіт наймодерніших інформаційних технологій. Адже все те ревербує, відлунює колись закладеними в ноосферу — чи не десятками! — математичними побудовами зовсім молодого француза із Клермон-Феррана, а по тому вченого-самітника із янсеністської спільноти паризького Пор-Роялю. Побудовами стільки ж віртуозними, скільки і переконливими. І до того ж кожна  із них — то ніби справді пор-рояль, себто “королівські ворота” у те чи те математичне, а за тим і технологічне майбуття».

Афористичний спосіб думання і фіксування думок украй виграшний. Як відомо, у ХХ столітті відбулася тотальна есеїзація літературного простору. А есей, предтечею якого були «Проби» Монтеня, — це апріорно «людський» жанр, або й навіть четвертий рід літератури. Недаремно В. Скуратівський, порівнюючи «Думки» з над-п’єсою Паскаля, говорить про її людськість, указуючи, проте, на антропологічну трагедійність світосприйняття, що відбиває бароковий код: «Вся драма нашого ось тут перебування у всіх її можливих версіях, — міфологічних, релігійних, філософських та інших, аж до “соціологічних”, — ось що таке ці “Думки”.

При цьому слово “драма” вживаємо зовсім не метафорично. Адже у ній “думки” нагромаджувалися у вигляді якогось гаданого майбутнього “діалогу”, — як гранично стислі проспекти і програми певних реплік чи монологів. “Думки” — то ніби лібрето такої собі колосальної філософської “п’єси”, яка, напевне, мала б посісти щонайпочесніше місце у тогочасному французькому театрі, у великій його тодішній драматургії, цілком зосередженій на “стані людському”, на фундаментальних його ознаках (хоча взагалі-то Пор-Рояль уперто не помічав свою світоглядну спорідненість із тим, що діялося на тогочасному кону — внаслідок радикального неприйняття самої стихії театру).

Та “надп’єса”, отже, не була написана Але ж залишилися її геніальні ніби чернетки, дивовижні начерки до неї. Сказати б, ескізи певної світоглядно-художньої цілісності, котрі важать, може, більше за будь-яку цілісність. Адже Паскаль, як ніхто з його сучасників, спостеріг неможливість, а точніше недоречність нібито цілісного, штучно систематизованого філософського портрета людини.

Есей — антропологічне створіння, що є результатом напруженої роботи людської думки, орієнтованої завше на діалог. Можливо, в Паскаля модус світорозуміння не так трагічний у нашому пост-екзистенційному розумінні, як у бароковому сенсі, адже високе бароко повернуто обличчям до універсальних проблем буття. В афоризмах Паскаля відбувається конденсація найважливішого, зведення розлогої життєвої ситуації до чогось фрагментарного, але насправді в цьому фрагменті, наче в краплі води, відображено цілий космос людських переживань та уявлень.

Афоризми — це те, що твориться з ірраціонального, адже неможливо раціонально й логічно схопити неохопне; для цього потрібно піднятися над повсякденністю, схопити сутність неземну і повернути її на землю, щоби людина, усвідомивши цю небесну мудрість, із часом знову віддала її Богові, але вже у формі концепту, осмисленого, персоналізованого, відчутого і пережитого. «Хто не вважав би, бачачи нас складеними з уму і тіла, що ця суміш легко осягненна для нас? А проте це річ, яку ми осягаємо найменше; людина для себе самої — найдивовижніший предмет у світі», — писав Паскаль.

Афоризми французького філософа відображають бароковий спосіб думання. У них поєднується земне і небесне, людське і Божественне. Людина усвідомлює, що вона може досягнути висот лише тоді, коли дослухатиметься до універсальних законів світоустрою; водночас, людина — це «очерет на вітрі». «Людина є тільки тростина, найслабша у природі, але це тростина, що мислить…». Афоризми французького філософа дають можливість нинішній людині повернутися до потреби в духовно-естетичному досвіді. «Напасті людського життя стали основою всього цього. Скоро люди це помітили, то вхопилися за розваги», — іронізує у своїх сентенціях Паскаль. Духовне — це запорука гармонійного існування зі світом, це розуміння не так мізерності (хоча людський розум порівняно з космічними законами — це і справді піщинка), як того, що в світі існує щось значно глибше, ніж те, що ми бачимо в повсякденні. «Думки» Паскаля повертають людину до осмислення власної природи, до усвідомлення потреби в мисленні, але саме це мислення має триматися вічних етичних законів життя.

В афоризмах поєднано стиль (витонченість художньої мови, її естетичну привабливість) — і логічність, аргументованість. Вони показують, як під час думання в людині відбувається взаємодія раціонального та ірраціонального; перетікання досвіду в усвідомлене історичне буття, персоналізоване, особистісне. Людина має навчитися думати самостійно — ця таза також доволі актуальна в Паскаля. Лише тоді може йтися про дошукування глибинних законів буття. Людина, яка не мислить, є заручником світу. Але Бог подарував розум саме для того, щоб людина могла пізнати Божественне творіння і насолодитися ним. Піко делла Мірандола писав, що людина має оцінити результати роботи Бога і визначити місце для себе. Бароковий поліфонізм Паскаля поєднано з цією ренесансною ідеєю про людину, яка постійно шукає своє місце. Бароко показало, що світ безкінечний, що людині не осягнути всього світу, але постійно треба намагатися дійти суті кожної речі, бо тоді відбувається пізнання небесного. Блез Паскаль — людина, яка власним життям довела поєднуваність раціо й того, що неможливо описати, але що присутнє в нашому світі і виявляє себе через натяки і загадки, які можливо розв’язати лише в процесі думання.

Як зазначає В. Скуратівський, «Паскаль — син дилетанта-математика, виучень високофахового математика Дезарга, і як його батько, і як той батьків друг — і взагалі як усі сучасні йому великі (і не тільки) математики — всі вони, по суті, завершують у своєму столітті математичну суму, нагромаджену століттям попереднім.

Тогочасний парадиз практичного і абстрактного розуму…».

Нове видання має увійти в український гуманітарний простір. Приємно, що тепер Паскаля цитуватимуть уже переважно не через російські переклади, а в блискучому українському перекладі Анатоля Перепаді, завершеному Олегом Хомою. Дозволю собі не погодитися з Вадимом Скуратівським, що Паскаль повсюдно від нас. На жаль, навіть набираючи прізвище цього великого філософа XVII століття українською абеткою, комп’ютер постійно прагне роз’єднати Паскаля, ніби відчуваючи барокову природу мислення цієї людини. Будемо сподіватися, що через певний час філософська спадщина Блеза Паскаля гармонійно і планомірно, системно увійде до української культури, породжуючи нові форми людського духу, витворюючи нові симбіотичні моделі людського мислення на перетині пост-постмодерну та барокової символічності. Зрештою, ми всі невблаганно наближаємося до нової культурологічної парадигми. Для Гаролда Блума це — настання Другої Теократичної ери. Що ж, можливо, це й логічно, адже для того, щоби людство зберегло себе після жахів ХХ століття, йому знову потрібно віднайти вищу сутність, зрозуміти потребу в гармонії між розумом і світом. І Паскаль може допомогти віднайти цю гармонію в ХХІ столітті.

Як підсумовує Скуратівський: «На маргінесі “Думок” має проступити всеньке життя того, хто їх читає.

Хоча невідомо, хто тут кого читає. Ми — Паскаля, чи Паскаль — нас…».