«Поетичний універсум «Сонетів» В. Шекспіра: рецепція, дослідницькі інтерпретації, переклади» — такою є повна назва конференції, організованої і проведеної науковою лабораторією ренесансних студій, що діє при Класичному приватному університеті в Запоріжжі. Очолює лабораторію професор Наталя Торкут, яка разом зі своєю командою зробила, здавалося б, неможливе: шекспірознавчий форум мав і поважне представництво вчених, і практично бездоганну організацію, і культурну програму, яка передбачала, зокрема, можливість подивитися виставу «Ромео і Джульєтта» у виконанні акторів Запорізького обласного академічного музично-драматичного театру ім. В. Магара. Старожили шекспірознавства згадували, що остання спроба організувати в Україні щось подібне датується … далеким 1964 роком!
Отже, лід зрушився?
Виступаючи на пленарному засіданні, Наталя Торкут згадала дискусію на сайті «ЛітАкцент» про кризу в українському шекспірознавстві: розпочав її рік тому Марк Соколянський, потім слово брала сама ж Наталя Миколаївна Торкут, і завершував розмову Дмитро Наливайко. Дискусія дала поштовх для роздумів про шляхи активізації зусиль науковців, перекладачів, учительства. Так з’явилася ідея конференції. Її тему підказав календар: у 2009 р. минає 400 років з часу першого видання «Сонетів» В. Шекспіра. Чудова нагода для того, щоб повернутися до цієї частини творчого спадку великого драматурга й поета!
Втім, програма конференції увібрала не тільки ті теми доповідей, які стосуються безпосередньо сонетарію Шекспіра. Про сонети йшлося на чотирьох секціях, проте п’ята була зосереджена на проблемі «В.Шекспір у культурному просторі наступних епох», а шоста взагалі виходила за академічні межі, пропонуючи фахівцям розмову про творчість В. Шекспіра в сучасній освітній парадигмі. А були ж іще два пленарні засідання — щодня по одному. Причому якщо перше відбувалося у Класичному приватному університеті, то друге — на острові Хортиця, який у часи Шекспіра вже був добре обжитий козацтвом.
Як і належить, на пленарних засіданнях доповідали передусім гості здалеку і зблизька: професори Б. Енглер із Швейцарії («Пасажі, якими живемо: Шекспір у європейській культурі»), П. Франсен з Голландії («Сонети: від ключа до культурного конструкту»), М. Соколянський з Німеччини («Глобальна антологія шекспірівських сонетів»), Н. Висоцька з Києва
(«Вільям Шекспір очима біографів початку третього тисячоліття: концептуальні параметри»), М. Габлевич зі Львова («До питання генези 94 сонета»), І. Чупіс із Харкова («Шекспір у дзеркалі своїх сонетів»), — далі я змушений написати: «та інші…». Адже програма виявилася на диво насиченою і змістовною, причому — як із погляду інформативного, так і суто наукового, такого, що стосується власне ПРОЧИТАННЯ Шекспіра.
Марк Соколянський, скажімо, розповів про унікальне видання, що має з’явитися до кінця поточного року, — глобальну антологію шекспірівських сонетів, до якої він готував українську і російську частини. Таким чином, до антології потрапили переклади Д. Павличка, а також іще кількох тлумачів молодшого покоління. Що ж до перекладів Д. Паламарчука, то, на думку М. Соколянського, на них надто позначився вплив перекладацького досвіду С. Маршака.
Пол Франсен рефлексував з приводу «вічної» теми «стосунків між Шекспіром та адресатами сонетів», зупиняючись, зокрема, й на питанні щодо бісексуальності поета. «Сонети (Шекспіра. — В. П.) посідають важливе місце у гендерному дискурсі, — резюмував дослідник. — За ці століття поступово змінилася не лише історія, що стоїть за сонетами, а й образ самого Шекспіра. Колись Шекспіра вважали святим, що жив серед людей. Сьогодні він більше не є недоторканним: велич Шекспіра полягає не в тому, що він вийшов за межі свого людського єства, а в тому, що він зумів це так добре описати, включно із темними аспектами буття…» Жодного епатажу в словах П. Франсена, звісно, не було, оскільки «у Нідерландах образ Шекспіра-гея більше не є шокуючим».
Справді: для науки немає закритих тем, а генії на те й генії, щоб належати не тільки собі. Для нашої ж ситуації важливо, щоб епатаж не ставав самоціллю, щоб наукове знання передбачало передусім пошук істини.
Побажання П. Франсена: йому хотілося б більше дізнатися про «рецепцію Шекспіра в Україні і в споріднених літературах». Потрібні компаративістські студії. Переконаний, що це — побажання не тільки голландського професора: нашому шекспірознавству ще належить чимало зробити, аби стати частиною інтелектуального світового простору.
Чимало цікавої інформації про новітні біографії Шекспіра містила доповідь Н. Висоцької. А доктор фізико-математичних (!) наук Ірина Чупіс не тільки представила нещодавно виданий том своїх перекладів сонетарію Шекспіра, а й поділилася враженнями від перебування на батьківщині поета (сподіваюся, що ближчим часом ми прочитаємо їх у нашій рубриці «Літературні мандрівки», і фото роздивимося також, — Ірина Євгенівна обіцяла).
Судячи із реакції аудиторії на виступ Марії Габлевич, цій дослідниці вдалося багато в чому по-новому прочитати 94-й сонет Шекспіра, розкрити його ґенезу. Той, хто знайомий з томом перекладів Д. Павличка шекспірівських сонетів, має добре уявлення про дослідницький клас М. Габлевич, яка, зокрема, готувала коментарі до цього видання…
І взагалі, з того, що мені вдалося почути на пленарних і секційних засіданнях, склалося враження, що українські шекспірознавці давно знудьгувалися за подібними науковими форумами. І що їм є що сказати аудиторії, більшій за українську. Я поцікавився думкою Марка Соколянського (в часи моєї одеської студентської юності — професора університету ім. І. Мечникова!) — і так само почув у відповідь слова стриманого оптимізму: «Як для початку — зовсім, зовсім непогано».
Під завісу конференції її учасники обговорювали за круглим столом питання питань, майже гамлетівське за своєю суттю: «А що далі?» Звісно, побачать світ матеріали конференції. Надзвичайно важливо, щоб на повну силу запрацював Український шекспірівський портал. Нині він перебуває у процесі становлення — цим займається лабораторія ренесансних студій Наталії Торкут. Хочеться сподіватися, що її подвижництво буде ще раз підтримане ректором Класичного приватного університету Віктором Огаренком, і лабораторія отримає ставку для того, хто буде супроводжувати сайт, — без цього ну ніяк не обійтися! Бюджетне навантаження для масштабів університету — майже символічне, зате про навчальний заклад зокрема і про Запоріжжя загалом говоритимуть як про центр українського шекспірознавства, — чуєте, шановний Вікторе Миколайовичу?
Наукові зібрання, вирішили учасники конференції, мають бути обов’язково періодичними. Один раз на два роки — у форматі власне конференцій, а між тим можна організовувати круглі столи, семінари, презентації тощо.
Неодноразово висловлювалася пропозиція інституціоналізувати Шекспірівську асоціацію. Проте поки що хід цій ідеї не дано (хоча сама ідея залишається в силі). Адже для такої справи потрібні більш виразні передумови: фінанси, штат, юридичні процедури… Варто підготуватися, спробувавши підключитися до відповідної гуманітарної програми.
А ось активізувати дослідження на шекспірознавчому напрямі — цілком реально. Серед учасників конференції переважали університетські професори й доценти, тож їм і карти в руки для того, щоб дипломних і дисертаційних досліджень про шекспірівську спадщину стало більше.
… А як же запорізькі Ромео і Джульєтта, — запитаєте ви? Спектакль — є, і враження від нього — світле. Принаймні, іншої думки мені не випадало чути від шекспірознавців. Вистава не повторює апробовані режисерські ходи, вона цікава своїми економними, але змістовними поетично-символічними рішеннями. Мені також сподобалася Джульєтта — легка і пристрасна… Мало не сказав: «Як у Шекспіра…»
Завершуючи рік тому дискусію про наше шекспірознавство, я найбільше побоювався, щоб не повторилися знамениті українські плачі. Треноси, за якими нерідко ховається не стільки «брак умов», скільки лінощі й неповороткість. Що ж, після Запоріжжя можу сказати, що Перша Міжнародна наукова шекспірівська конференція — це спроба ПОДОЛАННЯ ТРЕНОСУ, причому спроба вдала. Тепер важливо не зупинятися…
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.
