Завдяки Ліні Костенко легко привернути увагу журналістів до тужливих проблем української культури. Більше того, її виступ наповнює сенсом патетичні репліки культурних функціонерів та подвижників.
23 квітня Ліна Костенко взяла участь у прес-конференції до 23-річчя Чорнобильської трагедії «Врятовані скарби Чорнобильської Атлантиди» в УКРІНФОРМі. Але спершу мав слово Ростислав Омеляшко — директор державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. («Вдумайтеся: від техногенних катастроф!», — наголошував він.) Р. Омеляшко говорив про ініціативу створення музею для матеріалів, упродовж 20-ти років зібраних у Чорнобильській зоні. Про те, що для музею потрібне приміщення площею 3 тисячі кв. м. До того ж, у Києві, а не, скажімо, у Вишгороді.
Після нього бере слово Ліна Василівна. Своїм хрестоматійним жестом вона відкидає назад з обох боків волосся – точно так само, як на екрані, у документальному фільмі Леоніда Мужука «Чорнобильський час», кадри з якого також було показано на прес-конференції.
«Можете собі уявити: село Бенівка, експедиція іде між чорними коминами, всі в камуфляжі, чорні од втоми, а Ростислав Андрійович скликає нас не тутуканням автобуса, не криком, щоб не смикати зайвий раз ті нерви. Він грає на сопілочці, як Лукашик! Ідуть мавки в камуфляжах!» – розповідає Ліна Костенко. І після цього справді по-іншому сприймаєш нудних чиновників та науковців.
Журналісти традиційно розпитували Ліну Костенко, коли ж чекати на її наступну книгу – «чорнобильську».
«Мого двоюрідного брата батько, коли хотів їсти, то він питав жінку: “Котра година?” — А вона йому й казала: “Коли зварю – тоді й подам!”» – відповідала поетка. Мовляв, вона не збирається «стругати й пиляти книжки», гнатися за комерційним успіхом. Розповідала, що радянська влада натренувала її так, що вона тепер більше любить писати, аніж видаватися.
Тому на прес-конференції презентували інші книжки. Наприклад, чотиритомник “Говірка села Машеве Чорнобильського району”: величезний обсяг матеріалу лише про одне село; а також видання “Весільні обряди центрального Полісся”. А про творче життя Ліни Костенко нам залишається робити висновки з її живих розповідей про Чорнобильську зону.
«Село Залісся. Мертве. Зима. В одній хаті заледеніла підлога, але під льодом – фотографії людей, які там жили. І я так рукою розтираю цей лід, в мене чорна рукавичка, і раптом мені стає страшно. Що я роблю? Це ж я історію свого народу з-під льоду добуваю, в той час, як нікому це не потрібно…»
Поетка скаржилася, що в Зону добровільно ходять лише кандидати й доктори наук, та ще, можливо, поети. Розповідала, що час від часу привозить тамтешнім людям ліки, і більшість із них не чули про вірші Ліни Костенко, а люблять її просто як добру знайому. Хоча таких людей стає дедалі менше.
«З лісів виходить якийсь “уголовник”, він жерти хоче, і він приходить і забирає. Настю пам’ятаєте? – питає вона у колишніх супутників, – То її вже немає. Одного разу їй пробили голову, і півобличчя в неї було синє. Ми тоді їй допомогли. Іншого разу ті самі бандити вбили її…»
«Пам’ятаєте Машу з Луб’янки? Ми коли вперше туди заїхали, то вона йшла по дорозі, а перед нею ішов лелека, бо він там господар. Із нею жив Микола, журналісти їх обох знімали. Так от, ні Миколи, ні Маші вже немає в Луб’янці, Микола вбив Машу і потім убив себе. Розумієте, люди живуть у тих умовах, в яких не можна жити!»
Однак усі ці люди зберігають автентичну культуру. «Он скільки сіл пішло під моря, під полігони, пішло під чорт його знає що. А тут люди залишилися на своєму місці, і поки вони живі – це музей загиблого Полісся».
Дещо Ліна Костенко фіксувала сама. Але частіше шукала щось для спеціалістів.
«Я працювала з архівами одного батальйону, який займався захороненням відходів. Вони засекречені, але я їх колись опублікую. Там справді страшні документи, і я запропонувала справжнім архівістам на них подивитися. Сказала: там же по коліна цих документів, у школі. Ми знайшли трьох архівістів, приїхали й побачили чистий зал. Усе було підметено й захоронено, як ядерні відходи. Тільки в куточку шматочок паперу мені підкинули для гумору: акт списання квашеної капусти, яку привезли, а вона не годилася для вживання солдатам. А там були звіти парторга, де він звітує, що нема чим возити хворих, і взагалі, дали на весь батальйон один дозиметр, який показує в одному місці три різні цифри. Це щось страшне…»
Ліна Костенко закликає не називати людей, які живуть у Зоні, самоселами. Адже вони жили там споконвіку. Як родина Ображеїв – єдині дід із бабою, які живуть у межах десятикілометрової зони довкола станції.
«Ця бабуня Олена – вона із села Хоромне. То вона вийшла заміж за діда (тоді він був молодим хлопцем) у Семиходи. А на Семиходи наступив бетонною плитою “бєлий город Пріпять”, і їх витіснили в Новошепеличі. А потім, коли була катастрофа, вони потрапили в “десятку”. Село знесли тракторами, але захороняти не стали, просто так склали це сміття. А Ображеї притулилися скраєчку, на березі, і ці люди не живуть, а догибають…»
Ліна Костенко коментувала чимало нинішніх актуальних подій — видно, що вона активно слідкує за політичним життям. І дуже їй це життя не подобається.
«Я оце думала: якщо доведеться тікати – куди тікати? Тільки у Зону, тільки там я себе почуваю добре», – зізнавалася вона.
А тепер – ключове питання: дадуть чи не дадуть центру захисту культурної спадщини приміщення під музей?
