Освячене Шевченком визнання

Ну, ось. Маємо чергового шевченківського лавреата в галузі літератури. Цього року – з Поділля, яке розкинулось мило, недбало й дало нам уже чимало. Шевченківських лавреатів. Скільки – не уточнюю, бо не про те нині мова. Мова про те, що наприпочатку березня Подільська височина вкотре аж повИщала від гордості. Й повищАла від радості. Чи вИщАтиме від аналогічних почуттів український читач, гортаючи книжку Павла Гірника?

Думаю, що нескоро. Бо ж весь тисячний наклад книжки, виданої у Хмельницькому, автор забрав собі. Може, й правильно зробив… Спишемо на запару для піару. Хоча страждає, знову ж таки, український читач. Один мій вусатий знайомий аж вирячив свої христовоскресні: як, мовляв, може отримати найвищу, національну премію книжка, котрої, грубо кажучи, не існує в природі?! Сиріч у літературному просторі. Але вона існує. Стоїть на високій полиці Шевченківського комітету. Доступ до неї поки що обмежений.

Шевченківський комітет заслуговує на окрему рекламу. Але тієї реклами він має вже стільки, що знову пережовувати давно пережоване я не буду. Та жувальна думка вже втратила свій пікантний смак, хоча рішення «шокомітету» щоразу виявляється приємним сюрпризом. Насамперед для переважної більшості ще не збайдужілих до укрлітератури чительників. Але навіщо бити горохом слів об комітетний мур? Краще з вигуком «о жадана, довгождана!» розгорнути премійовану книжку.

Ось вам перелік тих ключових слів, на яких побудовано 90% поезії П.Гірника: козак, дорога (додому), самота, ніч, тиша, світанок, дим, туман. Звичайно, буде великим і несправедливим перебільшенням сказати, що поезія в «Посвітається» – це світ у краплині попси з тематико-стилістичним забарвленням «могилка, бандурист і скіфська баба». Але засилля національно-кітчевих маркерів саме собою лізе в очі й забиває полином та димом усі смакові й запахові рецептори, якщо, звичайно, поезія має запах і смак.

Зробімо невеличкий відступ у лірику П.Гірника і звернімося до попередніх його книжок – «Летіли гуси…» (1988) та «Брате мій, вовче» (2000). Якщо ви не полінувались і таки лірично відступили, то побачили, що рухатись нікуди й не треба було, бо ж обидві ці книжки значною мірою ввійшли до «Посвітається». І це правильно. Така практика тільки вітається. Згадаймо, що книжки В.Медведя «Розмова» й «Заманка» увійшли в роман «Таємне сватання», а тексти з його книжки «Льох» склали частину роману «Кров по соломі». Згадаймо і Ф.Рогового, чиї «образки» з книжки «Провідини» стали добрим будівельним матеріалом для роману «Свято останнього млива» (за цей роман Роговий отримав Шевченківську 1992 року). А скільки поетичних лавреатів узяли премії фактично за давні свої вірші, тобто за сумою колишніх заслуг (може, й вислуг)?.. Це нормально.

Однак «Посвітається» П.Гірника має суттєві ґанджі. Скидається на те, що цю книжку було видано «під Шевченківський комітет», із великим поспіхом. Хоч і підписано її було до друку начебто 15.01.08, але висота її якості не заповідається на видання, яке чоловік писав ледь не ціле життя та ще й зібрався подавати на Національну премію. Скажімо, титульний вірш – не вельми потужний, хоч і теософський, «паровозик». Бо ж у ньому бринить далеко не наскрізний настрій збірки.
Світає, посвітається,
Людніє слово без’язике.
Скресає, воскресається.
Співають діти боголикі…

Тут бачимо той «боголикий», «воскресальний», «світанковий» оптимізм, якого в книжці насправді дуже й дуже мало. Збірка просякнута мотивами самоти й вовчої ночі, болем утрат і гнівом на засилля яничарства, через яке наша земля й досі не своя. «Ну добре, не сталося долі, повіялась хата…», «Немає ради самоті, // Що кпить і плаче», «І не твої ця паморозь на склі, // І свічка, і горілка, і дорога», «Нема нікого – тільки слово, // Що навіть не подасть води», «Тільки більше не буде сина… // І навіщо мені мене?»… Втім, дещо поет собі таки залишає: «Круча, багаття і небо незаймане, // Сива жарина у сивій золі», «Маю папір і печаль…», «Маю по всьому вирій – // Стежечку до села», «Є цитрина, цигарка…», «Є дрібка солі // До опівнічного дощу // І бараболі»… Не так уже й мало як на схимника!

Деякі вірші у книжці – як намолені (намовчані) мантри, котрі повторюються по двічі: «Старовинна баладо, висока свіче воскова…» (стор. 10 та 54), «Далі – дорога додому» (стор. 12 та 188), «Ніколи свого серця не щерби…» (стор. 31 та 99), «Встигайте – бо ніколи! – пішки в минуле» (стор. 37 та 159). А вірш «Якої ще мені журби…», хоч теж не оптимістичний, та, певно, програмний, своєрідна авторова візитка, бо ж дублюється в книжці аж тричі: стор. 27, 66 та 206. Але й це ще не всі сюрпризи, які чекають на пильного читача. Вірш «Усе відомо. Не усе накоєно», поданий на сторінці 176 автономно, на 145-ій виступає як доволі несподівана кінцівка вірша «Переживу, усе переживу»…

Тут уже й не дивуєшся, що десяток припочаткових сторінок лавреатської книжки одного поважного прозаїка було заверстано ще й усередину… Це свідчить не лише про скорий поспіх кандидатів у лавреати, а й що ні самі автори, ані журійні люди з Шевченкому не вчитуються в те, за що преміюють письменників. Чи, може, книжки так умисно верстаються – щоб мали поважніший вигляд?..

Навряд чи почуємо якісь до[к]ладні коментарі від когось із комітетних добродіїв. Поза тим Павло Гірник автоматично став живим класиком нашої літератури. «Який народ, такі й класики!» – буркне дратівливий скептик. «Еге ж, у нас чудовий народ і найкращі у світі класики! Навіть якщо вони ще ходячі», – погоджуся я. От тільки варто було новоспеченому панові лавреату видати удвічі тоншу книжку, вилучивши бодай частину тематичних та образних самоповторів. Бо ж тільки віршів про дорогу (в тому числі – додому)… Судіть самі: «Далі – дорога додому» (двічі), «Дорого вранішня моя, високі трави…», «Пересіялася дорога…», «Дорога. Небо. Три тополі…», «Додому», «…прийти додому…», «Оце і всі твої шляхи…», «Тремка дорога – од олжі до лжі…», «Просто повернутися додому…», «Треба знову вертатись додому», «Дорогою додому дощ паде…» Саме враз писати курсову «Образ (або архетип) дороги в поезії П.Гірника» чи диплом «Мотив довічного вертання в поетичному космосі П.Гірника». Хоча дехто з колишніх пародистів опрацював би ці цитати у своєму жанрі. Можете закинути мені вирвані з контексту рядки, але ж контекст – це й тематично дібрані цитати, і настроєвість цілих поезій.

Також авторові не завадило б розташувати вірші в певній логічній послідовності (хронологічній, тематичній чи лінійній: від туги – «…Така собі картинка побутова: // Дитина. Свічка. Похорон. Зима» – до надії: «Посміхнися, брате мій, – світає. // Все минає, брате. Все мине»).

Одначе, попри всі недопрацювання, із книжки Павла Гірника постає насамперед Людина. Сумна й вовкувата, але – не спадлючена. «От і був хоч на мить людиною, // Яка плаче, а не вбива», – констатує сам поет. У репліці до його збірки «Брате мій, вовче» Ігор Римарук побачив у ньому гуманіста, який досягнув у своїй поезії плужниківської «адекватности стану зболеної душі та гранично відвертого, позірно простого, а насправді – психологічно й образно переповненого слова». А людське в людині – це не тільки апендикс, дівоча пліва й довічний шанс озвіріти. Це ще й почуття гумору, яке може втілитись і в гіркому самокпині. Таким і закінчує П.Гірник свою книжку, насичену звертаннями до Тараса Шевченка (всі оті гайдамаки, списи, освячені ножі, «…Урок. Шевченко. // Не згаса вовіки // Освячене кріпацтвом визнання», «Цитуй Тараса, згадуй Палія…» і, зрештою, «Не промовчи Шевченка у собі» та вірш «На Чернечій горі. Шевченко»). П.Гірник не промовчав Шевченка у собі, але наприкінці ступив ще й на таку межу відвертості:
Тарасе Григоровичу,
годі мене муштровати.
Водити рядками із небуття в навмання.
Ну добре, не сталося долі, повіялась хата –
Є на щодня.
Кульгатиму в слові.
Усе, що моє, відпозичу.
Із прірви у небо відпущу свої голуби.
Пусте і воляче терпіння, і пиха індича.
– Роби! –

Вже за сам цей вірш варто було дати Шевченківську премію. Малу.