Не-Лауреат

Прозовий доробок Василя Портяка — всього дві невеликі новелістичні збірки: «Крислачі» (1984) і «У снігах» (2006). Між ними, як бачимо, цілих 22 роки. І є ще кілька кіносценаріїв Портяка, за якими знято фільми. Разом ті фільми складають кіносагу про УПА. «Вишневі ночі» (за повістю Бориса Харчука), «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали», «Осіннє вбивство в Мюнхені», «Нескорений», «Залізна сотня»…

УПА для Василя Портяка — щось значно більше, глибше, ніж «тема». Я в цьому переконався, прочитавши в антології «Українська мала проза ХХ століття» слово Василя Герасим’юка про його новели. Портяк народився в 1952-му — тоді, коли загинув його батько, один із останніх упівців. «Сибіряк» — таким було його псевдо. «Сибіряк» загинув, прикриваючи побратимів, серед яких був і його старший брат, сотник «Хмара». «Хмару» розстріляли роком пізніше, в Києві.

Але я міг цього й не знати. Варто просто прочитати новели Василя Портяка, щоб зрозуміти, ЩО його не відпускає все життя.
Не відпускають Карпати, гуцули-земляки з їхньою трагічною історією. Він знає про них щось таке, чого не знає ніхто. Інколи — вкрай рідко — він пише про них, знаходячи слова, питома вага яких така велика, що я й не знаю, з чим її порівняти. Хіба що з вагою слів іншого Василя — Стефаника.

Ніхто ніколи не розгадає, як на кількох сторінках тексту можна розмістити цілу епопею. Думаю, що й сам Василь Портяк розвів би руками, якби його запитали про секрет. Проте він написав її! «Гуцульський рік» — так називається та епопея. Це твір неймовірної сили, власне — трагічний згусток гуцульського життя тієї пори, коли «совєти» кулями й багнетами насаджували у Західній Україні свою владу, «наші хлопці» чинили цьому спротив, а гуцули знали, що їхнє життя поділене навпіл — на день і ніч. Вдень правлять «совєти», вночі — «наші хлопці» з УПА.

Все — як на лезі, кожна мить просякнута страхом, ризиком, тривогою за малих дітей, нелюдською напругою нервів. «Гуцульський рік» — це начебто нотатки сільського дяка «на берегах старого календаря». Дяк як дяк; він, здається, ні за тих, ні за інших, — більше про Бога думає, і готовий просити Господа, щоб він простив усіх — і грішних, і праведних. Хроніка, що її невідь для чого веде Портяків дяк, вражає разючим контрастом «літописного» буденного тону її автора і трагічної суті його записів. З тих скупих, нехитрих слів постає Портякова правда — така, що мороз поза шкірою. «Найшли в Черетові сховок, — нотує дяк, — але всі потікали, тільки сестра Жвавого, що з ними була там, не умклася від пса — догнав її в чагарях, — то розбезпечила гранату й лягла на неї. Загинув також один солдат. Упокій їх, Господи, душу!»

Оцей безпристрасний (начебто) дяків голос, у якому заховано стільки скорботи і скрухи від усвідомлення гріховності людської, змушує читача перелаштуватися з кривавої політичної січі 1940-х на хвилю вічності. Звісно, в голосі тому домінує «абстрактний гуманізм», як казали колись ревнителі класової моралі, — але тим своїм «абстрактним гуманізмом» він і важливий. Хтось мусив побачити події і з такої «дзвіниці».

Втім, у В. Портяка промовляють не тільки самі записи на берегах старого календаря, а й щось поза ними. Дяк нікого не осуджує, але є ж іще й правда самої події, ним скупо зафіскованої! Читаємо: «Знову приходив Городов, забрав «Псалтир» і зошити, що я в них співанки та казки списував. Таже, кажу, знаєте, пане-товаришу Городов, що мені тої книжки треба, й так уже «Біблію» сте забрали. «Треба, — скривився, — із тєбя тєпєрь дьяк, што із … карабін. Поп твой сбєжал в банду, тєпєрь о церкві ми позаботімся».

Як багато сказано цими кількома реченнями! І про нову «владу», яка тільки й уповає, що на грубу силу, і про самого дяка, який жалкує за «Псалтирем», адже треба читати псалми над покійниками; проте й зошитів зі співанками й казками дякові також жалко, — в ньому, виявляється, живе душа неказенна, а «просвітительська», чи, може, й поетична.

Ми ще багато чого дізнаємося, читаючи нотатки зі старого календаря. Ніщо не губиться в автора, все вибудовується в напружений сюжет, де є своя вершина і своя страшна розв’язка. Як не берігся дяк, а біда таки знайшла його. Боївкарі надумали переховати в його домівці стару матір свого провідника, — і дяк став заручником випадку. Але й тепер його розтерзана душа не втратила людяності й милосердя.

Це, зрештою, головне в новелі Портяка: людяність — серед нелюдського, жах обставин — і душа людська, яка інстинктивно прагне зберегти себе й ті основи, на яких одвіку світ тримається. У новелі «Гуцульський рік» чимало облич — і попри неймовірний авторський лаконізм вони виразні, живі. Один за одним тут виринають мікросюжети, не менш драматичні, ніж той, що завершується смертю дяка, жорстоко покараного за переховування матері провідника-боївкаря. Разом вони й складають ту саму Портякову «епопею», без якої відтепер український літературний канон виглядатиме неповним.

Не зупинятимуся на інших семи новелах зі збірки «У снігах». Деякі з них хочеться назвати кіно-новелами — вони мовби просяться на екран; читаючи їх, чітко уявляєш готові кадри, чуєш стримані, але психологічно насичені діалоги героїв, переживаєш драматургію історії, що розгортається перед тобою. Все у Василя Портяка на найвищій межі напруги, людину він показує в момент великих, страшних у своїй суті випробувань. Проте після всього пережитого нею залишається, врешті-решт, світло людської неубієнності. Василю Герасим’юку згадалося в цьому зв’язку Хемінгуеєве: людину можна вбити, проте неможливо перемогти. Саме так: Портякові гуцули, показані в лещатах реальних історичних обставин, вириваються, зрештою, в якийсь вищий, буттєвий вимір. Той, у якому вирішуються головні питання: про смисли і можливості. Про те, як жити, як уберегти «душу живу», як не погасити світло…

Це експресіоністська проза, в якій герої опиняються віч-на-віч із жахом і вступають у поєдинок із ним. Комусь вона може видатися занадто «стефаниківською». Її поетика, стиль і справді нагадують письмо покутського чарівника. Проте вишукувати в ній знайомі художні прийоми все ж не варто, адже головне — біль — у кожного свій. І тут уже точно здублювати нічого неможливо.

У час, коли моральні й естетичні цінності розмиваються, підмінюються сурогатами, коли довкола панують імітації (імітовані політики, імітовані «народні артисти», імітовані «живі літературні класики»…), мимоволі з’являється ностальгія за справжністю. Це здорова реакція ЖИВОГО на фальш, у ній є надія на світло. Новелістика Василя Портяка також повертає нас до справжності. Тієї, яка самому Портяку відкрилася в горах, де жили і продовжують жити ЙОГО гуцули.

P. S. Два роки поспіль ім’я Василя Портяка заноситься до списків претендентів на здобуття Шевченківської премії. Два роки поспіль Василь Портяк її не отримує. Кажуть: Комітет дбає про «високу планку». Я не дуже розумію, про що йдеться. Можливо, просто не всі «комітетчики» читали Портяка?