Закони жанру

Люко Дашвар. Молоко з кров’ю. – Харків: КСД, 2008

Традиційно українське письмо було сільським. А якщо і не так, то иншого враження з програми шкільної літератури в мене не склалося. Село – наріжна тема всіх малоросійських літератів, відхід від якої ставив під сумнів присутність у цьому пантеоні. Ну, а основним жанром тої сільської літератури був плач. Иншого ставлення до села виказувати було непристойно, бо злиденнішого люду годі було шукати, а відміна кріпосного права мало позначилася на статках малоросів. Про місто було писати нетрендово, позаяк мешкали там головно жиди, кацапи та ляхи – через те в їхніх літературах того періоду місто було в центрі уваги. «Урбаністичні» українські письмаки перестали бути екзотикою лиш зі становленням радянської влади, котра хутко відчула потребу в героїчних описах кожного кроку «молодої соціялістичної країни». Втім, оспівуванням індустріяльних професій справа не обмежилася, були й численні акини колосіння колосся та «іди, товариш, в наш колгосп». Плач як жанр зле впливав на кількість надоїв, тому партія вимагала саме оптимістично налаштованих акинів. Відхід від такої налаштованости ставив під сумнів перебування літератора в живих, чи не на Соловках. Розвал СРСР видобув з ярма народів не тільки еґоїстично налаштованих бюрократів, а й можливість писати будь-як про будь-що без відчутної шкоди для здоров’я. Сучасні українські письменники сторчголов швиргонули в порнуху, чорнуху й постмодернізм. Спілчанські могіканине негайно взялися надолужувати згаяне у царині плачів, зокрема і про село. Тут казочка поки що закінчується.

І починається те, заради чого був писаний цей розлогий вступ. Дозволю собі нахабство говорити про нову хвилю сільської прози. Власне, рецепт геть не кучерявий. Беремо хвацький сюжет, із насильством, смертями, гепі-ендом, додаємо трохи блуду та дрібку бридоти, присмачуємо містикою і запікаємо все у класичній формі сільського роману. Глазуруємо фольклором, це зараз модно. Voilà, смачного.

Зрозуміло, що стара спілчанська гвардія такого зготувати вже не здатна. НСПУшний же молодняк продовжувати славетні традиції соцреалізму не поспішає, хіба от Анна Багряна у дебютному романі «Етимологія крові» пробує. Однак проза дебютантки ще надто сира, чи то пак непропечена. Авторка розуміє, що могла б врятувати ситуацію полуничка, тож маємо в книзі кілька умовно-еротичних сцен. Втім, рефрен «плоть тужавіла» і загальний беззастережний патос оповіді спричиняє радше гумористичний ефект. Схильна до постмодерну частина укрліту про село воліє не згадувати… І тут мов deus ex machina з’являється Люко Дашвар. І двома своїми книжками порушує гегемонію Андрія Кокотюхи на конкурсі «Коронація слова». Продається багатотисячними накладами. Численні рецензії повідомляють і про справжнє ім’я (Ірина Чернова), і наввипередки хвалять. Інтернет-форуми та щоденники рясніють полярними відгуками… Коротше, я не зміг лишитися осторонь і придбав обидві книжки.

«Село не люди» – безумовно нове слово в українській масовій літературі (лишу за кадром заяложену тему «чи здатна в нас література бути масовою»). Читається на одному диханні, написана притямною мовою, вивітрюється на другий день після прочитання. Повна відповідність еталонам жанру. Просто тобі готовий сценарій, хоч зараз екранізуй. Другою, на мій погляд, складовою успіху, стало видання книжки саме «Клубом сімейного дозвілля», чималі як для укрліту наклади якого розкуповуються у позбавлених книгарень куточках України.

Сюжет захопливий. Є село періоду 90-х із великою кількістю впізнаваних деталей, як от бартер олії на одяг у приїжджого торговця. Є любов (радше захоплення) 13-річної дівчини до 30-річного батька її однокласника. Є образи сексуально стурбованих підлітків, археологічно підкованих зайд та київського професора-українофіла з родиною і мопсом. Є фольклор (авторка знається на звичаєвому праві), містика (відьма присутня). Є смерті. Маємо повноцінний сільський трилер.

Люко Дашвар. Село не люди. – Харків: КСД, 2007

На цьому тлі мати претензії до книги, чиє призначення далеке од високих сфер, виглядає на блюзнірство. Між тим, уже друге прочитання дозволяє у подробицях розгледіти всі білі нитки. Так би мовити, побачити кухню. Щонайперше впадає в око штучність зачину, в якому йдеться дослівно таке:

«Катерина витерла губи, спитала:
– То це і є любов?.. Слизька…
Роман знітився:
– Це… чоловіче молоко.
– А казали… любов»

От і вся педофілія. Далі ця лінія розвивається винятково платонічно. А обіцяли сільську лоліту :)

Також у багатьох відгуках можна зустріти згадки про «момент з парафіном». За сюжетом підлітки придбали якусь інструкцію, за якою для додавання чоловічої міці слід голкою закачати у член парафін. Хлопці справді так чинять, від чого один вмирає, а другий на все життя скалічений. Чак Палагнюк у труні ще за життя перевертається. Персонажам можна відмовляти в розумі, але нащо забирати в них логіку? Бо парафіну радять позбуватися так: «– Написано… Що посікаєш, парафін розплавиться і сам зіллється».

З нею та чоловічою анатомією в авторки явно не склалося. Загалом сцен, в яких епатаж з натуралізмом беруть гору над розумом і логікою в романі багато. І невиправданих смертей, зокрема – мопса, який уже зовсім нікому нічим не завинив. Однак все це теж можна списати на закони жанру. Як і стереотипний поділ на добрих і злих, селян – міщан, винятки з якого тільки підтверджують правило. Персонажі – картонні, сюжетні ходи – повторювані, от і виходить, що книга ніби писана штампиками. Жанр вимагає.

У другій книзі, «Молоко з кров’ю», авторка намагається у тих самих декораціях склепати родинну саґу. Є, скажімо, Маруся й Стьопа. Кохають одне одного з дитинства і до смерти, але на щасливому коханні сюжету не побудуєш, тому їм постійно щось стає на заваді. Спочатку – військові обставини (оповідь починається в 1941 році), потім друзі-сусіди-родичі «допомагають». Тому заміж Маруся йде за перспективного Олексія, а зі Стьопою зустрічається ночами. Бо кохає. І так – 50 років. Щиро кажучи – непереконливо, проте закони жанру вимагають жертв, вочевидь – інтелектуальних. Яскравим вийшов наскрізний образ коралового намиста, як символу родинного щастя – його передають у спадок, рвуть, гублять, знаходять… І спостерігати за (не)долею намиста мені було цікавіше, ніж за персонажами. Бо родинна саґа на 272 сторінки дуже вже малоформатна виходить. Читачеві, як глядачу трешевого кіно, весь час пропонують додумати все самому: оце в нас інтриґа, це – спецефекти, отут нагнітаються емоції, тут треба пускати сльозу, а тут – жахатися. Мовляв, ми це за кадром лишили… Та й мова роману суттєво бідніша, ніж у «Селі». Там стилістика мала приємну розмаїтість, а тут – гібрид сценарних діялогів із публіцистикою. Виглядає на те, що авторці просто не вистачило часу написати все як слід.

На тлі повної відсутности якісного масліту (який оксюморон!) Дашвар виглядає на суперзірку. А при порівнянні з зарубіжними аналогами цінність починаєш бачити переважно в декораціях. Хотілося б, щоби в наступних книжках авторського було більше, а штампів – менше. Бо, знаєтє… Закони жанру вимагають. І від Люко Дашвар сподіваєшся не тільки щоразу цікавіших сюжетів, а й плодючости. Принаймні три книжки щороку. Та й клонувати її б не завадило. Щоб хліб з ікрою, зароблений північними сусідами на українському столі, у нас лишався.

P.S. На час написання цієї замітки «Молоко з кров’ю» була шортлістером Книги Року Бі-Бі-Сі 2008. Цілком можливо, що перемогла, а як ні, то весь шорт-ліст – уже перемога жанру. Того самого. Ми таки особлива країна, якщо популярність масової літератури маємо відзначати тією ж премією, яку минулого року отримав Володимир Діброва. Певен, що час Шевченківської премії для Люко Дашвар теж настане.