Дід мого сина Евальд Хааг, як і більшість німців 1926–1927 років народження, не любив згадувати війну. Йому і його ровесникам випало воювати в останні місяці Другої світової. Тоді вже всі розуміли, чим вона закінчиться. З розповідей Евальда знаю, що в радянський полон він потрапив у 19 років неподалік від Данціга, на балтійському узбережжі нинішньої Польщі. Казав, що йому пощастило – у таборі для військовополонених під Тулою вижив завдяки м’ясу палого коня. Німці встигли заховати його (коня) під підлогою бараку й потроху їли падло в люту зиму 1946-го. А ще розповідав про бабусю-росіянку: вони з онукою інколи кидали німцям через дротяну огорожу буряк та примерзлу картоплю. З російських слів Евальд запам’ятав лише «норма-норма» й «давай-давай». Коли літній чоловік розповідав про це, його бив внутрішній дрож.
Народжений у Данцігу Гюнтер Грас, одноліток Евальда Хаага, потрапив у полон до американців. Поранений, він був у числі пацієнтів шпиталю. Серед німецьких письменників Грас – перший за продуктивністю та глибиною дослідження наслідків війни. У повоєнні роки він був серед тих, хто шукав нової системи вартостей у християнстві – хоча для багатьох воно було безповоротно скомпрометоване (цю тенденцію у тогочасній Європі констатувала Соломія Павличко у своїй «Теорії літератури»). Наприкінці 60-х Грас пережив захоплення лівими ідеями й через симпатії до соціал-демократів вважався «червоним». Напередодні й одразу після падіння Берлінського муру бути «червоним» у Німеччині вважалося ознакою жахливого несмаку. Проте Грас-митець – чутливіший за Граса-громадянина. Скидається на те, що від 70-х і дотепер Нобелівський лауреат перебуває у процесі світоглядної трансформації з лівого — на поміркованого консерватора. І це лише збільшує його рівень внутрішньої свободи, що дає змогу говорити всю правду про себе.
Перш ніж публічно визнати факт своєї служби в СС, Грас у романі «Im Krebsgang» («Траєкторія краба») наголосив – правда про війну не має залежати від ідеологічних настанов. Торпедну атаку радянського підводного човна «С-13» та загибель символу Третього райху – лайнера «Вільгельм Густлов» ретельно вивчили до Граса. Але він узявся дослідити наслідки тієї катастрофи для молодшого покоління німців. У його колишніх противників погляд на атаку субмарини «С-13» уже був сформований – завдяки повісті Олександра Крона «Капітан далекого плавання».
Крон наголошував: його розповідь — не про атаку на «Вільгельма Густлова», а про капітана, українця з Одеси Олександра Маринеско. А герой роману Граса – німецький журналіст, народжений пасажиркою німецького судна через кілька годин після влучних пострілів Маринеско. Радянський капітан у Граса – постать мало не другорядна. Це офіцер, який в очікуванні серйозної кари за пиятику та зв’язок з іноземкою прагне будь-що реабілітуватися. І заради цього пускає на дно лайнер з майже десятьма тисячами пасажирів на борту.
Крон переконував – Олександр Маринеско був героєм. Адже він потопив найбільший німецький лайнер. Радянський письменник з підозрілою впертістю повторював, що «Вільгельм Густлов» був базою для підготовки німецьких підводників. Гюнтер Грас, натомість, підкреслює, що серед пасажирів переважали цивільні біженці зі Східної Прусії. Замовчування Крона можна зрозуміти з огляду на ідеологічні обмеження в СРСР. Однак він не соромився використовувати штампи з арсеналу радянської пропаганди. Один із німецьких письменників удостоївся такого сміховинного, як на сьогодні, визначення – «неразоружившийся нацист». І все лише тому, що наполягав на тому, що більшість пасажирів морського велета були цивільними.
Маринеско по війні був засуджений за безглуздим звинуваченням, а потім забутий радянською владою. І лише на початку 60-х років, за рік-два до смерті, потрапив у поле зору і громадськості, і партійної та військової верхівки. Цьому сприяли численні публікації в радянській пресі про влучний торпедний залп. Підводника, звільненого за вільну вдачу з радянського військового флоту, вже посмертно нагородили золотою зіркою Героя Радянського Союзу.
Грасова «Траєкторія краба» — не про війну, а про сприйняття війни дітьми та онуками учасників тих подій. Він переконаний: ніякове мовчання німців середнього покоління підштовхує онуків до радикальних оцінок. Молодші прагнуть не накинутої ідеологіями правди, а правди самовидців. Потреба ця проривається з глибин колективного підсвідомого крізь страх переможених. Онуки вшановують загиблих, виходячи з власних уявлень про справедливість. І вже потім за приналежністю до спільноти – мовної, культурної, національної.
Онук пасажирки «Вільгельма Густлова» вбиває свого однолітка-німця за демонстративний плювок на пам’ятник Густлову – дрібному функціонеру нацистської партії. Густлов став ідолом Райху, бо впав від кулі терориста-єврея. Автор резюмує: війна триває. Вона не закінчиться, аж поки її тлумачитимуть з ідеологічних позицій. Людська правда про Другу світову – це сума правд усіх нею понівечених. Вичерпнішої формули досі не винайшли.
