Чи був Федоров українським культурним діячем?

Цього року якраз у середині грудня виповнюється 425 років від дня смерті Івана Федорова (чи Федоровича) – видатного друкаря ХVІ ст. За радянських часів подібна дата стала б приводом для святкувань. Адже діяльність Федорова можна за бажання інтерпретувати як яскравий вияв культурних зв’язків між «єдинокровними» східнослов’янськими народами – російським, білоруським та українським. У нинішньому політичному й культурному контексті говорити про подібні зв’язки не дуже доречно. Навіть у Росії й Білорусії на них не акцентують увагу. Схоже, Федоров перестав бути потрібен як символ «російсько-українсько-білоруської дружби». Тому відзначати його ювілей ніхто особливо не збирається.

З одного боку, це добре. Ім’я Федорова перестало використовуватися для конструювання украй ідеологізованих теорій. Отже, є можливість більш тверезо й об’єктивно глянути на цього діяча. Але, з іншого боку, «забування» Федорова є річчю прикрою. Адже ця людина зробила надзвичайно багато на полі культурному й, безперечно, заслуговує на гідне пошанування.

Спробою подати відносно об’єктивний портрет Федорова є рецензована монографія. Правда, в анотації зустрічається твердження, котре можна сприйняти як провокацію. Читаємо: «У книзі аналізуються виявлені в останні роки документи та матеріали про видатного діяча української культури Івана Федорова Москвитина». Здається, в нас ніхто не називав Федорова видатним діячем української культури, при цьому свідомо підкреслюючи його російське походження. Це один із небагатьох ідеологічних акцентів, який зустрічається у монографії. Автор свідомо уникав того, що написали про Федорова його попередники й базував свою розповідь на документах – частково виявлених ним, частково по-новому інтерпретованих. У цьому і переваги, й недоліки роботи.

У ній часто цитуються документи. Іноді цитування видається навіть надмірним. Така документованість матеріалу робить монографію відносно об’єктивною, незаангажованою. Але, з іншого боку, намагання уникнути викладу загальновідомих речей створює труднощі для тих, хто не є фахівцем з даного питання. Тому робота (цього не приховує автор) розрахована на вузьке коло спеціалістів. Хоча не виключено, що «пересічний читач», прочитавши монографію, захоче більше довідатися про Федорова й звернеться до відповідної лектури.

У передмові автор заперечує міф про Федорова-першодрукаря. Зокрема, І. Мицько пише: «Потрібно наголосити, що він не був українським першодрукарем, ані російським чи білоруським». Українським першодрукарем автор вважає Швайпольта Фіоля, білоруським – Франциска Скорину, російським – невідомого друкаря, що в 1553 р. випустив у Москві кілька анонімних видань.

Не зайве нагадати, що на надмогильній плиті Федорова було написано, ніби він «друкованіє занедбалоє обновилъ». Це можна сприймати як свідчення того, що у Львові існувало кириличне книгодрукування до Федорова. Принаймні існує (хай навіть не дуже певне) документальне свідчення, що за сто років перед Федоровим у Львові працював друкар Степан Дропан.

На початку монографії автор намагається з’ясувати, звідки походив Федоров. При цьому заявляє, що «жодних документальних даних про перебування Івана Федорова в Росії немає. Лише наявні скупі згадки у вихідних даних його московських друків та післямові львівського Апостола 1574 року». Автор нагадує, що про походження Федорова з Москви буквально одним реченням зазначається в острозьких друках – Новому Завіті 1580 р. та Біблії 1581 р.

Проте, на думку автора, становлення Федорова, його навчання й оволодіння друкарським ремеслом не пов’язані з Росією. Використовуючи деякі документи, автор висловлює гіпотезу, що батько Федорова, який походив з Росії, займався торгівлею залізними виробами на території Польщі та Галичини. Тут у молоді роки і з’явився його син Іван. Далі автор обґрунтовує висунуту ще до нього (до речі, російським дослідником Є.Нєміровскім) думку про навчання Федорова у Ягеллонському університеті в Кракові. Щодо дукарського ремесла, то ним Федоров міг оволодівати як у Польщі, так і в інших країнах Європи (наприклад, у Німеччині). Засвідчені наприкінці життя Федорова його контакти з німецькими діячами та правителями говорять про те, що він знав латинську мову й, напевно, міг спілкуватися німецькою.

У 50-х рр. ХVІ ст. Федоров опинився на своїй батьківщині. Цареві Івану Грозному, який завоював Казанське ханство, потрібно було закріпити православія на завойованих татарських територіях. Для цього необхідна була велика кількість літургічних книг. З цією метою у Москві відкрили друкарню. У тодішній Росії книгодрукування було новинкою. Тому для її роботи були закликані фахівці із-за кордону. Серед них опинився і Федоров. Щоправда, довго він тут не пропрацював, оскільки його звинуватили в єресі. І друкар змушений був покинути Москву.

Наскільки правдивими були ці звинувачення, сказати важко. Однак автор, використовуючи різні документи, говорить про можливе спілкування Федорова із протестантськими діячами – представниками родини Стадницьких, Андрієм Колодинським, Симоном Будним, Олексієм Родецьким тощо. Таке спілкування не могло не накласти на нього певний відбиток, а його поведінка (особливо в Московії) могла сприйматися не зовсім як православна.

Із Московії Федоров прибув на запрошення магната Григорія Ходкевича до містечка Заблудова. Тут він видав Євангеліє Учительне (1569) та Псалтир із Часословцем (1570). Заблудів перебував тоді у складі Великого князівства Литовського (нині це територія Польщі, хоча вважається, що етнічне її коріння — білоруське. Однак варто зазначити, що Заблудов, який фактично знаходиться на українсько-білоруському етнічному пограниччі, як і землі білоруського Підляшшя були в той час тісно пов’язані з Україною. На цих землях знаходилися великі володіння Ходкевичів, котрі походили з київського боярства. Сюди вони принесли київську традицію та київські рукописи. А Супральський монастир, що знаходився під їхньою опікою, підтримував тісні зв’язки з Києво-Печерським монастирем.

Тому діяльність Федорова в Заблудові мала певне відношення до культури української. Тим більше, що, вважає автор, під час перебування Федорова у цьому містечку він виїздив на українські землі.

Відносно добре відома діяльність Федорова саме в Україні. До нас дійшли не лише друки, видані ним тут. Дійшли також документи, пов’язані з його діяльністю. Цікаво, що в цих документах він іменується не Федоровим, а на український лад – Федоровичем.

Автор віднаходить низку документів, котрі дають можливість реконструювати деякі маловідомі чи невідомі сторінки з життя Федорова. Це і його ймовірна поїздка до Константинополя в кінці 70-их рр. ХУІ ст., і випуск незбережених друків на честь страченого Івана Підкови, і «справи гарматні», що супроводжувалися контактами з високопоставленими правителями Європи – королем Стефаном Баторієм, імператором Рудольфом ІІ тощо. Звісно, автор не міг обійти увагою видавничу діяльність І.Федорова у Львові та Острозі.

Після прочитання книги в читача вимальовується інший образ, ніж той, до якого ми звикли. Виявляється, Федоров зовсім не «русский первопечатник», що ніс «високу російську культуру» на українські й білоруські землі до «малоосвічених» автохтонів. Навпаки, цей росіянин сформувався на еміграції, де мав змогу ознайомитися із набутками європейської культури. У певному сенсі — це «людина Європи». Федоров хотів віддати вміння, талант для батьківщини – Московії. Проте, за великим рахунком, він виявився не потрібен їй. Максимально ж зумів себе реалізувати на землях українських. У цьому сенсі він, безперечно, видатний діяч української культури.

Тому закономірно виникає питання, чому ми й далі (автор у тому числі) продовжуємо цього друкаря іменувати Федоровим. Адже він українізувався. В Україні його називали Федоровичем. Та й підписувався він – Іоанн Федорович. Один із латиномовних автографів, де є такий підпис, наводить автор. Зрештою, й на надмогильній плиті друкаря викарбувано: «Іоан Федоровичъ».