Борис Віан — жінки помирають від лілій у легенях

Борис Віан. Фото з блогу fhole.blogspot.com

Найчитабельнішою книжкою у Франції 1947 р. став роман американського автора Вернона Саллівена «Я прийду плюнути на ваші могили». Переклад французькою здійснив маловідомий тоді читацькому загалу письменник Борис Віан. Цей «чорний» роман відразу потрапив у список бестселерів – адже у 40-х роках французи наново відкривали для себе американську літературу (зокрема, масову белетристичну продукцію), від якої були ізольовані під час війни і на яку в мирний час з’явився великий попит. Молоде видавництво «Скорпіон» Жана Д’Аллюена зробило вдалий хід: суміш расових проблем, наркотиків, сексу, алкоголю, жорстокості, погонь і вбивств привабила маси читачів: книжку миттєво розкуповували.

Проте на видавця й перекладача разом зі славою впав і тягар численних обвинувачень. Зокрема, громадська організація «Картель суспільної і моральної дії» подала судовий позов на автора роману за завдання шкоди суспільній моралі й порушення закону про сім’ю та шлюб.

Того ж 1947 року сталася скандальна історія. В одному з готелів чоловік задушив коханку і залишив біля її тіла роман «Я прийду плюнути на ваші могили», розгорнутий якраз на сцені аналогічного вбивства. Це спричинилося до нової хвилі популярності книжки і до нових нападів з боку захисників моралі. Віану довелося написати статтю «Я не вбивця», у якій виправдовувати право кожного письменника на вигадку.

Борис Віан. Фото з блогу www.liveinternet.ru

Проте, врешті, йому довелося зізнатися, що він – не перекладач, а автор скандального твору (і Вернон Саллівен – лише його вигадка, чиє ім’я було складено з прізвищ джаз-музикантів). Виявилося, що Борис Віан, за два тижні написав цю майстерну імітацію авантюрно-еротичного роману, аби допомогти другові Д’Аллюену поліпшити матеріальне становище його видавництва. Блискучий знавець американської літератури, Віан легко змайстрував твір із соковитим сюжетом: герой-метис мститься за лінчування брата і по-садистському вбиває двох білих жінок.

1950 р. суд зобов’язав письменника виплатити штраф у розмірі 100 тисяч франків. Але не це було найтяжчим покаранням жартівникові й містифікатору. Критика так і не вибачила йому хитрого обману, тож над ним до кінця життя нависла слава «хлопця, який влаштував містифікацію з Верноном Саллівеном». Так талановитий автор сам перейшов собі дорогу на шляху до прижиттєвого визнання в царині літератури.

За іронією долі, Вернон Саллівен (у чиєму доробку, крім названого, є ще кілька романів) переслідував Віана буквально до останнього подиху. 1959 року роман «Я прийду плюнути на ваші могили» було екранізовано, і автора книжки запросили на попередній перегляд стрічки (хоча він не сприйняв факту екранізації прихильно і довго вагався, чи варто йому йти). Під час перегляду Борис Віан помер: хворе з дитинства серце зупинилося, витримавши тільки 39 років.

Борис Виан. Пена дней. Харьков: Фолио, 2001

Проте за цей короткий відрізок часу було зроблено шалено багато. Адже Віан – не лише прозаїк, а й поет, драматург, перекладач, музичний критик, джаз-музикант, автор і виконавець пісень, сценарист, автор лібрето для балетів, кіноактор. Його музична кар’єра була досить успішною: оркестр Клода Абаді, у якому він грав на трубі, 1946 р. отримав гран-прі на ІХ турнірі джазистів у Парижі, а вечірні виступи в кав’ярнях мистецького кварталу Сен-Жермен-де-Пре мали успіх. На жаль, через хворобу Віан мусив відмовитися від виступів (згідно з легендою, відвідувачі кав’ярні «Табу» щовечора закладалися, чи помре сьогодні Віан, граючи на своїй «трубочці»: всім було відомо, що лікарі категорично забороняли йому займатися музикою).

Літературний шлях Борис Віан починав з поезії (збірки «100 сонетів», «Кантилени в желе», «Не хочу помирати». Останню, знову-таки за іронією долі, було опубліковано посмертно – 1962 р.)

За прозу він узявся з 1942 р. – тоді вперше, на прохання хворої вагітної дружини Мішель, Віан написав казку. В 1943-44 рр. було створено перший роман – «Сколопендр і планктон», що його схвалили Жан Ростан і Реймон Кено. Рукопис передали у видавництво Галлімара, де він і вийшов друком 1946 р.

Того ж року Віан написав ще один роман, який багато хто вважає найкращим його твором – «Шумовиння днів». Задум виник так: 1943 р. видавництво Галлімара запровадило премію Плеяди для письменників-початківців. Переможець отримував грошову винагороду і право публікувати свій текст у будь-якому паризькому видавництві.

Борис Віан і Мішель Легліз у день весілля. Фото з сайту www.frmusique.ru

Борис Віан вирішив спробувати і подав на конкурс новий роман. Критики сприйняли твір прихильно, молодому авторові віщували перемогу – але премію одержав поет і абат Жан Грожан (ображений Віан пізніше виведе його як комічного героя в романі «Осінь у Пекіні»). Гастон Галлімар видав «Шумовиння днів» 1947 р., проте поразка дуже зачепила письменника.

1946 р. було написано також «Осінь у Пекіні» (як видається, це найглибший і найскладніший філософський твір Віана, в якому можемо вбачати риси літератури абсурду: сюжет полягає в будуванні нікому не потрібної залізниці в пустелі). Проте над Віаном уже тяжіла похмура слава Саллівена, коли він подав текст у видавництво Галлімара, і той відмовився друкувати роман. «Осінь у Пекіні» вийшла у «Скорпіоні» 1947 р., але публіка не сприйняла твір серйозно.

Так само ні критика, ні читачі не зреагували на опублікований 1950 р. роман «Червона трава»: книжка майже не потрапила до магазинів. Схожа історія сталася з «Серцедером», надрукованим 1953 р. у маловідомому видавництві.

Віан напише також збірку новел «Мурашки», кілька п’єс (одну з них – «Загальна шкуродерня» – було навіть поставлено, але критика зреагувала негативно; до слова, нині Віана вважають одним із попередників театру абсурду) і ще не раз відчує фатальний вплив написаного ним на власну долю. Наприклад, коли 1948 р. його друг Жак Лустало – прототип Майора у романі і новелах – викинувся з вікна і загинув, Віан з жахом згадав опубліковану за півроку до того власну новелу «Вечірка у Леобіля», в якій відбулося щось подібне.

Борис Виан. Сколопендр и планктон. — М.: Симпозиум, 1998

Або коли його друга дружина Урсула захворіла на грип і лікарі виявили в її легені небезпечне затемнення, він не міг не подумати про вигадану ним же історію Хлої з «Шумовиння днів», яка помирає через німфею (водяну лілію), що завелася в її легенях.

Слава віднайшла Бориса Віана вже після смерті: його ім’я було на гаслах студентських бунтів кінця 1950-х – початку 1960-х років. Тодішня молодь побачила у незаслужено забутому письменнику великого нонконформіста, який висловлював те, що хвилювало і її: гостре неприйняття усталеного дорослого світу, суспільних рамок і кліше. Поступово прийшло визнання і з боку критиків та літературознавців. На сьогодні Віан перекладений чи не всіма мовами у Європі, про нього пишуть дисертації і дослідження.

Адже справжній Борис Віан не має нічого спільного з вульгарним і белетристичним Верноном Саллівеном. Його твори вибудовують своєрідний фантастичний світ, де у раковині на кухні живе вугор, де мишка є повноправним членом родини і вміє розмовляти, де в квартирі світять відразу два приватні сонця («Шумовиння днів»). Звісно, тут також багато жорстокості, але жорстокість пов’язана передусім зі світом зовнішнім, суспільним, у якому не діють жодні людські закони добра й любові. Віан цілеспрямовано й невтомно викриває цей світ (насамперед такі його складові, як церква, армія і уявлення про «священну працю»:

Борис Віан. Автопортрет. Із сайту www.frmusique.ru

наприклад, Хлою і Колена вінчають у церкві Свяченик, Пиякон і Псаромник).

Борис Віан – це також його особлива мова, віртуозні ігри з нею, які завдають чимало клопоту перекладачам: постійні перекручення фразеологізмів, буквальне тлумачення усталених висловів, своєрідні імена, які не приховують, а, навпаки, викривають справжню сутність людини (зокрема, лікар Рукав’їж або медсестра Шльондріна) змусять не раз замислитися того, хто візьме на себе нелегку справу перекладу цього автора.

А потреба така існує, оскільки українською перекладено далеко не всі основні романи Віана. Маємо лише його «Вибрані твори», видані у «Фоліо» 1998 року. Решта доступних перекладів – російськомовні.

Напевно, Борис Віан ще чекає на заслужену увагу з боку дослідників в Україні. І так само ще чекає на свого читача, який знайде в його творах багато кумедного, зворушливого, фантастичного (і водночас – страшенно реалістичного), жорстокого, а врешті, попри наскрізну іронічність і масковість Віанових поз і вигадок, відчує доглибну щирість і гостроту істинно людського переживання. Тому що лілія в легенях – це справді боляче. А заробляти на прожиття, зігріваючи рушниці теплом власного тіла, – чи не приречений на це кожен із нас?