Андрусякове латання німбів, або Про критику, якої нібито немає

Розпочну з того, що Іван Андрусяк не просто працює й живе літературою, він нею наповнений, він одержимий нею. Хай би за що брався і в якому би жанрі себе реалізовував, це завжди є творчою інтригою. Не стала винятком і книга критики «Латання німбів», яка щойно з’явилася в івано-франківському видавництві «Тіповіт» у серії «Інша Критика». Це вже друге «пришестя» Івана в царину критики (ще 2002 року в Донецьку вийшов перший збірник критичних статей Івана Андрусяка «Літпроцесія»). Друга книга критичних міркувань Івана є виваженішою й аргументованішою. Зрештою, зрілішою у професійному і творчому планах.

Утім, є одне «але», з якого я й хочу не те що полемізувати, а поміркувати над проблемою, яку не оминає в сучасному літпроцесі хіба що лінивий. Маю на увазі проблему сучасної критики. Сам Андрусяк в інтерв’ю для інтернет-видання «Діалоги», яким завершується книга, говорить таке: «однозначно можу констатувати (…) майже цілковиту упослідженість літературної критики, у якій відчувається катастрофічний брак не літжурналістів і не людей, котрі не відбулись як письменники, а тому злі на весь світ, а справжніх аналітиків. Критика – це вже, як на мене, підгалузь науки, літературознавства, і вона потребує професіоналів, яких у цій сфері в нас наразі просто немає». Одразу зазначу, що мене змушує до міркувань не професійна образа, Боже збав, а проста потреба зрозуміти, – що ми хочемо від літературної критики? Адже критика, як і художня белетристика, поезія, має свої різновиди, які можуть суттєво різнитися між собою: у доборі матеріялу, у способах його подачі, інтерпретування, мети тощо. Якщо йти за логікою Андрусяка, що критика – це «підгалузь науки», то чи знаємо ми, скільки кандидатських і докторських дисертацій про сучасну українську літературу вже захищено в нас, починаючи десь із середини 90-х років минулого століття? Є серед них і добротні роботи, хоча й дискусійні в своїй основі, наприклад, монографія Ніли Зборовської «Код української літератури» (2006) чи монографія Ігоря Бондаря-Терещенка «OSTмодерн: геопоетика, психологія, влада» (2005), чи монографія Вікторії Сірук «Наративні структури в українській новелістиці 80-90-х років ХХ століття» (2006), чи кандидатські дисертації Олени Корабльової, Світлани Філоненко, Оксани Шевченко, Вікторії Копиці, Тетяни Качак, Анни Харченко… Інша річ, що літературознавство в нас досі, попри всі спроби вийти за вузькі професійні рамці, залишається локальною дисципліною, де інтереси письменників та науковців майже не перетинаються. А в тих монографіях і дисертаціях є якраз те, що Іван називає «справжньою аналітикою».

Я маю змогу переглядати й читати критичні публікації російських і польських авторів, і тому можу стверджувати, що в своїй основі наша критика не виглядає аж такою провінційною, аби безапеляційно твердити, що вона в нас відсутня. Погляньте, тільки за останні роки вийшли книги літературно-критичні статті того ж Івана Андрусяка, Ігоря Бондаря-Терещенка, Олександра Бойченка, Василя Слапчука, Людмили Тарнашинської, Віктора Неборака (не згадую вже свої збірники), а ще книги Тараса Салиги, Віталія Дончика, Миколи Ільницького, Івана Дзюби, Михайлини Коцюбинської, Євгена Сверстюка, Дмитра Юсипа, Олени Логвиненко, Людмили Таран. А якщо зважити, що маємо талановите поповнення, зокрема, Дмитра Дроздовського, Олександра Стусенка та інших, то хіба можна так відмахуватися від набутку, якого вперто не бачимо?

У такому разі, постає логічне запитання, до кого зараховує Іван Андрусяк себе: до літжурналістів чи до таких, що не відбулися, а тому й озлоблених, письменників? Гадаю, ні до перших, ні до других. Це особливий жанр – письменницької критики з добротним аналітичним підходом. Власне, цим і цікаві літературно-критичні міркування Івана Андрусяка. Бо він не просто виступає із критичними міркуваннями, він пише про тих людей, які разом із ним становлять основу сучасного літературного процесу. Чи, як пише Іван у вступному матеріялі «Пританцьовування на одній нозі: Замість передмови»: «Я ж як свідок і безпосередній учасник усього цього “пританцьовування” єдине що можу – це займатися “біжучою” критикою, себто, за висловом Томаса Стернза Еліота, “обтанцьовувати кактус колом”. Вочевидь, теж “на одній нозі”».

Звичайно, цими риторичними міркуваннями не знімеш самої проблеми, а вона є, і не переконаєш невіруючих, але потрібен аналітичний і виважений підхід, аби зрозуміти всі складові накопичених десятиліттями й невирішених питань.

Тепер про книгу. Вона має три розділи, вступну частину (її вже я називав) і висновкову (теж вказував). Найоб’ємнішим змістово є перший розділ, у якому вміщено критичні матеріяли про поетів Київської школи (Василя Голобородька і Миколу Воробйова), поетів-дев’ятдесятників (Юрія Бедрика, Василя Махна, Мар’яну Савку, Сергія Пантюка, Олега Солов’я, Сергія Жадана, Анатолія Дністрового, Романа Скибу, Андрія Бондаря), талановитих поетів різних поколінь (Василя Герасим’юка, Ігоря Римарука, Петра Мідянку, Петра Коробчука, Олександра Хоменка, Наталку Білоцерківець, Олеся Ільченка, Андрія Охрімовича, Сашка Ушкалова). Ще маємо матеріял про білоруського поета Андрея Хадановіча та молодих житомирських постфутуристів. Одне слово, перший розділ присвячено поезії.

Відповідно, другий розділ — сучасній українській прозі. Маємо тут матеріяли про жанр сучасного роману як такий, а далі теж рецензії на книги В’ячеслава Медвідя, Тараса Прохаська, Василя Портяка, Степана Процюка, Бориса Гуменюка, Віктора Коренчука, Валерія Шевчука, Василя Кожелянка, Марії Матіос, і знову Анатолія Дністрового, Сергія Жадана та Сашка Ушкалова (тепер уже розглядається їхній прозовий набуток).

Третій розділ присвячено класичній спадщині й навчальній літературі. Зазначу, що таке поєднання не зовсім співмірне, хоча проблеми, які ставить Андрусяк, важливі й потребують розв’язання (маємо міркування про Шевченка, Бажана, Гусейнова, про український правопис Лозинського, – це дуже добрий, із ностальгійним відтінком есеїстичний матеріял, про літературний проект видавництва «Факт» «Текст плюс конткест. Знакові літературні доробки та довкола них», про дитячі книги Гурама Петріашвілі та про невдалі проекти навчальної і хрестоматійної літератури (харківського видавництва «Промінь» та київського видавництва «Грамота»).

Літературно-критична інтерпретація творів сучасної української літератури в Івана Андрусяка посутня, виважена й аргументована. З багатьма його міркуваннями я погоджуюся. Про якісь дріб’язкові розбіжності тут навіть не згадую, бо суть не в тому, що кожен із нас має свій погляд на ті чи інші речі (це нормально й закономірно), суть у тому, що на якісь принципові речі (ідеологічні чи естетичні) наші погляди майже не різняться. Бо суть таких книг не тільки в індивідуальних інтепретаціях, в особистому сприйнятті чи несприйнятті, – суть у тому, аби скоригувати читача в бурхливому морі сучасного літпроцесу, де поєдналися в одне ціле, за Лєрмонтовим, «коні й люди». Тут книга Андрусяка стане добрим провідником у світі сучасної літературної «борні», хоча окремі його оцінки, як от про творчість Винничука («Вершинними в контексті популярної, масової літератури бачаться творчі здобутки Юрія Винничука») є загальними і в своїй основі поблажливими. Юрій Винничук є «провокатором» сучасного літпроцесу, і як такий він заслуговує розмови в контексті процесуальному і зовсім випадає з неї в контексті історико-літературному. Так само я би міркування про книги Валерія Шевчука переніс із другого у третій розділ. Бо попри всі критичні зауваги, Валерій Шевчук – добротний класичний пласт українського письменства. Добротними є матеріяли про Василя Герасим’юка та Ігоря Римарука. Хоча глибшою мені все ж видається інтерпретація Костянтина Москальця, особливо творчості Герасим’юка.

Цікавими видалися також міркування про творчість Сергія Пантюка, Олександра Хоменка, Наталки Білоцерківець, Олеся Ільченка, Сашка Ушкалова, Василя Портяка. Здебільшого, тут маємо добре аналітичне оціночне начало (винятком є популяризаційний матеріял про Віктора Коренчука). До того ж це ті автори, до яких у мене, скажемо так, «не доходять руки». З різних причин — хоча цих авторів я читав і як читачеві вони були мені близькими. Але не завжди можна налаштуватися на інтерпретування книги того автора, який подобається. Головне, знайти ключ до діалогу. Якщо його немає, не варто псувати розмову про добру книгу необов’язковими загальниками.

Найголовніший мій висновок такий: книжка літературно-критичних міркувань Івана Андрусяка відбулася як факт сучасного літературного процесу, без якої історикові літератури буде важко збагнути всі перипетії його розвитку. Нам треба навчитися поважати одне одного і вміти оглядатися на тих авторів, які мають що сказати про сучасний літературний процес, бо знають його також із середини. Іван Андрусяк є таким автором. Я вже не повторююся, що він є талановитим Автором.