«Весь світ відображається в моїх очах…»

Укотре переконуюся, що Олеся Гончара ми надто поспішно взялися викидати з українського літературного канону. Всі «рейдерські» атаки на творчу спадщину цього письменника розбивалися об його прості і, виявляється, вічні мистецькі й світоглядні істини. А все тому, що Гончареві – можливо, одному з небагатьох українських літераторів радянської доби – вдалося згармоніювати естетику і мораль. І як такий, цей досвід безперечно вписується у вимоги і потреби нового літературного канону.

Книга листів Олеся Гончара, що виходить вперше, знову, як і видання його Щоденників, змінює читацьке уявлення і літературні стереотипи про нього як письменника і людину. І доводиться тільки шкодувати, що людське обличчя Гончара без отієї необов’язкової бронзовілості радянського класика приходить у час маргіналізації літератури як фактора морального впливу, хоча, з іншого боку, ми, нарешті, можемо говорити про літературу більш виважено, – у час профанації суспільної й індивідуальної моралі, у час, «коли кожна ідеологія себе дискредитувала, для культури не буде іншого виходу, аніж література» (Гаролд Блум). Творча спадщина Олеся Гончара, як не дивно, цю парадоксальну тезу яскраво ілюструє: ідеології минають — естетичні цінності залишаються. І Гончар залишається одним із найвідданіших естетів своєї малоестетичної доби.

Самі листи охоплюють величезний відрізок життя письменника: перші з них датуються 1933 роком (в основному це листи до приятеля юнацьких літ Олеся Юренка, один лист — до Леоніда Лупана), останній датується 21 червня 1995 року (лист до Петра Ребра). Треба відзначити, що ці найперші листи є найцікавішими і найбезпосерднішими. Можливо, тому, що Олесь Гончар тільки формує свої принципи (світоглядні, естетичні, етичні); є моменти якогось пошуку, скажемо так, інтриги. Тоді як листи зрілого Гончара більш статичні, офіційні, моментами консервативні.

У цей юнацький період Гончар захоплюється Павлом Тичиною, пробує нав’язати контакти із Петром Панчем, ділиться творчими задумами і здобутками («Проте я в Харкові вже встиг написати оповідання “Бабуня” (або “Нагорода”) – про смерть пишу і “Казочку про вогненного змія”», лист від 19.10.1934), дає поради товаришеві («Пора вже тобі серйозно в письменницьке “общество” просовуватись. А з Ганівки далеко не глянеш. Я як побачив, яка тут сімейщина по редакціях… Треба знайомства», лист від 25.10.1934; «Тримайсь, Шурко, Павла Григоровича!», лист від 18.11.1934; «Ти пробивайсь сильніше. Коли в двері не пускають, ломись у вікно», лист від 12.03.1935), ділиться своїм першим юнацьким захопленням («Знаєш, оті вірші я всі написав тільки під впливом дівчини (Галини). Як погуляю вечір, так і спечу вірш. Ото, брат, дівчина, коли може давати таку зарядку», лист від 24.05.1936), фіксує зміни, які відбуваються в ньому («Як швидко йде час! Просто трагічно. Я оглянувсь назад і лякаюсь. Пам’ятаєш, прийшов у редакцію я: мені почався тоді 16-ий рік. А тепер ось уже 19-й, бритву купив вуси голити. Уявляєш, бритву! Вона мені не вуси, а серце ріже. І як виїздили з Харкова на практику, так я 5 днів (травневі свята й післятравневі до 5 травня) тільки й знав вино та дівчата. […]. Ой і попогуляли ж. І дівчину п’яну з вечоринки візьмеш, виведеш у парк, а воно кругом ні душі, самі кущі, а дівчина п’яна, знаєш яка: сама пазуху розстіба. І відчув, що дорослий, відчув, що й поведінка, і мислі, і все інше. І ніби жаль минулого. Та разом і радісно, бо дорослий», лист від 24.05.1936), переповідає літературні й навкололітературні плітки («Сосюра – по слухам – збожеволів таки», лист від 14.09.1934) і новини («З Харкова вже більшість письменників виїхала. Остались такі, як Доленго, Шеремет, Каляник», лист від 25.10.1934; «Хочу поділитись з тобою враженнями про відкриття пам’ятника Т.Шевченку. Це було справді щось величне», лист від 31.03.1935; «Хочу тобі сказати, що я остаточно порвав із “Піонерією”. (…). Це все пси, в яких зуби повиростали, очевидно, тільки для того, щоб рвати товсті гонорари», лист Леоніду Лупану від 3.11.1935; «Оце тільки що повернувся з Москви. Їздив на похорон Миколи Олексійовича [Островського]. Стояв у почесній варті біля його тіла в Будинку письменників», лист від 30.12.1936).

Листів воєнної доби не подано у томі, швидше всього вони або не збереглися, або з якихось причин не видруковані. Перший повоєнний лист датований 24 грудня 1945 року до редакції журналу «Українська література», куди Гончар надіслав свої фронтові вірші. Основне листування цього періоду із Дмитром Білоусом та Василем Бережним. Це вже, власне, пошуки свого місця, повернення до літературної творчости, осмислення своїх творчих можливостей:

«Пишу. Для серця і з вірності присязі, даній тим шинелям, що, впавши, не підводились. А я стояв над ними і присягався: вирізьблю на камені. А калічити не дам – хай хоч пропаде. […].

Пишу повість про мандри. Здається, ти теж скептично ставишся до моїх писань? Пора. Лишаюсь сам, в однині, поклонником самого себе. Впевнений, як Галілей» (лист Василеві Бережному від 3.03.1946).

У листі до Миколи Безхутрого повідомляє про налагодження літературних зв’язків із Петром Панчем, запитує про Григорія Тютюнника (лист від 10.04.1946). Перед нами постає молодий чоловік, який визначився із своїм майбутнім. Навіть, якщо на початках є сумніви, то це сумніви у собі, переважає впевненість у своєму літературному майбутньому: «Відчаю, що коли й буду письменником, то буду – “для немногих”» (лист В.Бережному від 11.04.1946). У згаданому листі до В.Бережного є міркування Гончара про критику, у своїй основі справедливі й повчальні: «А взагалі, будь об’єктивним, не піддавайся дуже першим емоціям. Якщо в людини є якась іскра Божа, то її знищувати одразу так – гріх великий».

У листі до Д.Білоуса від 11 квітня 1946 року вперше згадується повість, написана Гончарем. Іде мова про першу частину «Прапороносців»: «Прочитав її сьогодні востаннє і вирішив слати. Звичайно, можна б зробити краще, але чомусь здається, що вона вже не гірша від тої укр.прози,що зараз друкується. […]. Гадаю, що, хоча в повісті і не все нове (та й не може бути про війну все нове, бо вона сама, сука, дуже стара), а проте, здається, є дещо й таке, чого ще не було сказано в нашій літературі. Це перша частина твору, який я задумав».

У листі В.Бережному від 22.06.1946 року Олесь Гончар пише про особисті плани: «Я, очевидно, оженюся, бо ночі дуже чудесні, дуже запашні і я зустрічаю світанки в саду. А вдень ходжу не по землі, а бреду весь час в рожевому океані по саму шию. Він затопив усю землю і хлюпає, хлюпає весь час вище пліч мені духмяними хвилями. Це буде або величезне щастя, або розчарування назавжди. Але ні, не може бути розчарування! Я зачарований наскрізь, в крові, навік!».

Подальші листи до цих адресатів розкривають творчі й особисті переживання та мрії Олеся Гончара, а також історію, пов’язану із друкуванням першої частини трилогії «Прапороносці». Особливу ролю тут зіграв Дмитро Білоус, який не просто підтримав Гончара, але й опікувався усім видавничим процесом (листи від 11 і 25 серпня 1946 року).

Олесь Гончар завжди боляче сприймав критику. Особливо тоді, коли вважав її несправедливою. Так, у листі до В.Бережного від 2 вересня 1946 року письменник пише про свою реакцію на «голобельну» критику його новели «Модри Камень»: «Я хотів би одного: щоб література відчепилась від мене, не переслідувала мене, як манія. Інакше вона мене стратить». Треба сказати, що така «перша» реакція, напівображена і напівістерична, була характерна для Гончара протягом усього його творчого життя. Але вона ніколи не виливалася назовні, ніколи не була публічною. Це внутрішня жива реакція, інколи вона нагадувала реакцію примхливої талановитої дитини, яка знала собі ціну: «Такі вірші, як оці, що посилаю, зараз на Україні ніхто не здатний написати, хіба що я та Малишко. Ні Рильський, ні Сосюра. Ти бачиш, який я самовпевнений?» (лист В.Бережному від 3 березня 1946 року.

Після публікації «Альп» Олесь Гончар «прокидається» знаменитим і перебирається до Києва. Вже у листі до П. Вершигори від 14 січня 1947 року Гончар повідомляє, що вступив до аспірантури Інституту літератури, хоча її так і не закінчив, бо повністю віддався творчій роботі («Аспирантуры как раз и не закончил, так как полностью поглотила уже в те годы творческая работа над ”Знаменосцами”», лист Н.Висоцькій від 5 липня 1982 року)

Листування Олеся Гончара після 1948 року, коли весною він був відзначений Сталінською премією за повість “Альпи” (так спочатку визначав жанр твору сам письменник), стає строгішим і лаконічнішим, більше нагадуючи офіційні ділові записки, за винятком кількох листів до Костя Убийвовка (Гончар тоді задумував повість «Земля гуде»). У цих листах письменник розкриває мету, яку він ставить перед собою і особливості творчої манери: «Повість вийшла не стільки біографічною, скільки, я б сказав, пісенною річчю, так як я й хотів. Не описати діяльність, а показати головніше – душі молодих героїв, оспівати їх – ставив я своєю метою. […] Для письменника основне – створити образи правдиві, історично правдиві, а деталі він уже має право вибирати як захоче. Деталі – це фарби на палітрі, і живописець користується цими фарбами, як вважає за краще» (лист від 6 травня 1947 року).

Офіційні посади, які займав Гончар у 50-80-х роках ХХ століття, не зруйнували у ньому письменника й людини, хоча й навчили жити у своєрідному ритмі державної, «затребованої» людини. Так чи інакше, це впливало на поведінку Гончара і на мову його офіційних та напівофіційних листів. У його листах тієї пори дуже мало особистої інформації, бо то, як правило, звертання, прохання, депутатські запити, відкриті листи до керівників держави (республіканського і союзного значення) тощо. Хоча у них є найголовніше, що характеризує Гончара як людину і громадянина: небайдужість до конкретних людських доль і громадянська сміливість тоді, коли письменник виступав на захист українських національних інтересів. А він виступав із відкритими листами. Він не мовчав. І це теж треба пам’ятати. В одному з листів сам Олесь Гончар так пояснює ситуацію, у якій довелося жити його поколінню: «Іноді доводиться полемізувати з табірними людьми, бо серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську мову, історію, культуру, а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режимові та мовчки чухали чуби. Я ж стояв і стою на тому, що вся Україна в міру можливостей захищала себе як націю і що рух Опору – як і свого часу у Франції чи Польщі – був усенаціональним!» (лист С.Кириченку від 12 березня 1992 року).

Непростим видалося для Олеся Гончара порубіжжя 80-90-х років: перебудовний горбачовський період і становлення української незалежности. Неспростий у сенсі фізичному (у цей час він хворіє, переживає декілька інфарктів) та моральному. Адже йому довелося приймати на себе всі удари молодого покоління, бути, як писав Павло Загребельний про своє покоління, «без вини винним». Гончар не здається і не мовчить. Він захищає не себе, а тих людей, які були моральною основою аморальної епохи. Звичайно, що у запалі суперечок Гончар бував і категоричним, зрештою, не завжди розумів і не сприймав нове покоління. То був закономірний конфлікт «батьків» і «дітей», але в консервативна, на перший погляд, позиція Олеся Гончара несла більше конструктиву, ніж войовничий нігілізм літератури цих: «Тоталітарники зараз принишкли, але як Вам подобаються оці атаки на літературу “зліва”, від т.зв. “авангардистів”. Звісно, є серед них справжні таланти, одначе і нечисті скільки присмокталося під маркою “молодих”. Стає модним нападати на Тичину, Рильського, Малишка або кинути багнюкою і в бік автора “Собору”… Оце наша зміна? Хіба про таких ми мріяли, коли робили все для їх захисту, щоб їх у зародку не передушила система тоталітаризму? Де ви – Симоненки, Тютюнники, Стуси? Замість вас – рветься в літ-ру бездар вульгарна, криклива, циніки безсоромні, ті, що, крім власного егоїзму, нічим не дорожать, не здатні мати в собі хоч якесь почуття пошани до старших майстрів. Скандаліст, рвач, літературний мафіозі рветься до того храму, де має панувати чистота!» (лист до В.Кравчука від 11 січня 1992 року); «Сьогодні серед нігілістичного гвалту, серед вовтузні примітивних літературних ревізорів усім нам необхідно зберегти розсудливість, бути обачними, щоб, очищаючи літературу від тоталітарних накипів, не вихлюпнути, як ото мовиться, й дитя. Не забувати, скажімо, що, крім подарунків вождю, Малишко дав Україні і першокласну лірику, закодовану хоча б в отім неперевершенім рядку: “Цвітуть осінні тихі небеса…” бути дбайливими, рішуче захищати від сучасних кон’юнктурщиків усе цінне для нашої культури, вберегти від зневаги подвижницьку працю покоління Яновських і Рильських – це ж наш спільний святий обов’язок» (лист В.Базилевському від 6 червня 1993 року); «В літературі, де утворився післяперебудовний духовний вакуум, безперешкодно шириться так звана “нова хвиля” аморалізму й порнографізму, “молоді дегенерати” (так вони самі себе іменують) змагаються в брутальщині й у цинічній вседозволеності, – невідомо, хто з них переможе, а поки що втрачає українську письменство. Мало лицарів духовності, на жаль!» (лист Л.Рудницькому від 3 липня 1993 року).

Окрема сторінка – стосунки Олеся Гончара із Юрієм Шевельовим. Багато про це сказав сам Гончар у своїх щоденниках, тому повторювати не варто. У книзі подано тільки один лист від 5 липня 1992 року Григорієві Стеценку, у якому Гончар пояснює своє ставлення до Шевельова: «Складається враження, що від мене Ви ждете беззастережної хвали на адресу Юря Шевельова. Так, я захоплювався ним у Харкові, слухаючи його блискучі лекції. Коли він опинився за океаном, я не сказав про нього жодного слова осуду, хоч від мене цього й вимагалось неодноразово. Більше того, за нових часів я був у числі тих, хто настійливо рекомендував його до обрання в члени академії за мовознавчі праці, які я високо ціную.

[…] Я й зараз не бажаю йому зла. Хай живе довго і в добрім здоров’ї та з користю працює на мовознавчій ниві. А література – це народне життя, якого він, як мені тепер здається, ніколи по-справжньому не знав, отже, й не міг глибоко за нього вболівати». Згадує тут Гончар і воєнні роки, коли Шевельов жив в окупованому німцями Харкові, а також говорить про критику Шевельовим роману «Собор», що збілася в часі з нападками на Гончара з боку партократів. У стосунках між цими двома яскравими особистостями не може бути «третейського судді», тут їхня правда домінує. Хоча особисто мені позиція Гончара зрозуміла і близька. Є ще фрагмент, пов’язаний із німецьким полоном Гончара у Харкові, про який письменник писав у щоденнику. Цей фрагмент теж підкреслює правду Гончара у стосунках із Шевельовим.

Є кілька цікавих листів Гончара, які він надсилав Михайлові Горбачову (відкриті листи-звертання) і декілька листів до Віталія Коротича, пов’язаних із його скандальним інтерв’ю в січні 1988 року, яке він дав Юрію Покальчукові на сторінках газети «Молода Україна»: «Як і в кожній літературі, не все у нас ідеальне, повновартісне, не всім наша література задоволена, але не відібрати від неї й того, що це література чесна, вірна своєму народові і що день у день література ця хай скромно, але послідовно й сумлінно, з чорнобильською самопожертвою звершує свою нічим не замінну працю в ім’я оздоровлення, очищення й збереження життя» (лист від 16 січня 1988 року).

У жовтні 1990 року Олесь Гончар під час студентського голодування виходить із лав КПРС, у яких перебував із 1946 року. То був мужній вчинок, який сколихнув суспільство. Цій темі присвячено декілька листів Олеся Гончара: «Тож я з тими, хто здатен на співчуття і милосердя, хто разом зі студентами, разом зі всією свідомою громадськістю республіки виступає за справжній суверенітет України, а не з тими, хто чинить лютий опір радикальним змінам у житті, виявляючи свій апаратно-догматичний консерватизм, свою антинародну суть. З такими, з безмежно жорстокими, що глумливим реготом зустрічають трагедію власного народу, страждання дітей України, я не хочу мати нічого спільного. Оцим і пояснюється мій вихід з КПРС» (лист-заява до парткому Київської організації СПУ від 9 жовтня 1990 року).

Окрема сторінка епістолярію – та, що стосується сімейних справ. Вони проходять між іншим, у листах до сестри (Олександри Сови), до друзів. У них відчувається вболівання Гончара за рідних. Переживання за доньку, любов до внучки Лесі; натяками проходить негативна оцінка зятя (взагалі ніде й ніколи не називає Гончар його імені, мовби ніколи цієї людини й не було). Розкривається якийсь прихований конфлікт із сином Юрієм, трагічна загибель в автоаварії невістки і вболівання за онучку Валю. І , звичайно, його вдячність та любов до дружини, яку він зберіг до останніх днів свого життя.

Перелічити всі теми листів Олеся Гончара важко, та й не потрібно вже аж так докопуватися до глибин. Діапазон вражає: від прохань за рідних (лист від 4 вересня 1963 року до С.Ковпака про реабілітацію небожа) до різноманітного роду звернень, прохань, заступництв, скерувань тощо. Тут і листи до однополчан, літераторів, науковців, журналістів, читачів, до редакцій газет, журналів, до видавництв, органів ЦК КПРС і ЦК КПУ (про захист української мови, про реабілітацію українських дисидентів, про встановлення пам’ятника Залізнякові й Гонті в Умані тощо). А ще листи до друзів. Їх у нього завжди було багато, і він їм не зраджував (Сергій Завгородній, Ростислав Братунь, Леонід Рудницький, родини Лубківських, Северин та ін.).

Їх було так багато, а Гончар – один. Завжди один. І ще його улюблені жінки: дружина, донька, онука. Напевне, це той тил, який давав сили витримати напругу і вистояти. Бо таким монолітам теж потрібна підтримка і розуміння. І в Гончара така підтримка й розуміння з боку рідних були.

Ми не перепишемо історії літератури й нічого з неї не викинемо, навіть якщо робитимемо такі спроби. Спрацьовує закон вищої справедливости. І як би хтось не хотів заперечити літературний і громадянський досвід Гончара, чи стверджувати, що сьогодні так не пишеться і це не читається (а сам письменник називав напрям, у якому працював, поетичним або крилатим реалізмом), – Олесь Гончар залишається в історії української літератури. Осмислення і оцінки можуть тільки наближати чи віддаляти нас від цієї постаті. Але Гончар із тих письменників, до яких ми завжди повертатимемось, аби зрозуміти. Насамперед, себе. У просторі і часі.