Місто в її тілі

Цілик Ірина. Післявчора: Повість. – К.: Факт, 2008

Чесно кажучи, об’єднувати під однією шапкою рецензії на прозову й поетичну книжки – вияв не надто доброго філологічного виховання. І все ж, я, даруйте, спробую. Річ у тім, що дві книжки Іри Цілик – «Ці» (поезії, 2007) і «Післявчора» (повість, 2008) вийшли майже одночасно (що то для вічності – один рік!), та й лейтмотиви одні й ті ж: місто, аж до вростання цього самого міста в організм, тілесність/сексуальність, ліричність, образність, доцільніше навіть казати «кадрованість» оповіді.

«Я зніму кіно… про Київ, про живу душу великого міста, без усякої поетичної лабуди… Раптом вона зупинилася. На асфальті лежав розчавлений бурячок. Це було так безглуздо і прекрасно, що захотілося плакати» – в одному цьому уривку стільки сказано про книжки Іри Цілик, скільки не скаже жодна рецензія жодного літературного сайту. В цьому шматочку тексту – Ірина кадро-образність, майстерно відзнятий «крупний план». Утім, найперше поговоримо про її Місто. Думаю, не надто згрішу супроти серйозного літературознавства, сказавши, що топос міста в сучасній «поезопрозі» став не більше й не менше як міфологемою, себто повторюваною одухотвореною структурою. Слід згадати з цього приводу хоча б «Місто в моєму тілі» Б.-О.Горобчука (К., Смолоскип, 2007). Власне, «місто-в-тілі» – метафора, що якнайкраще годиться для прозової книжки

Цілик (спільність мотивів відчитується навіть на рівні обкладинок: людина на тлі багатоповерхівки). Ірине Місто живе, наділене тілесністю, чуттєвістю, характером: «Кіра жила у місті скла, бетону, еклектики, селфмейду, швидкої їжі та іншого начиння класичної столиці. Втім, вона любила місто: вони малися з ним, як справжні коханці, яким є що дати одне одному». Іра Цілик любить Місто апріорі, незалежно від свого чи його, Містового, настрою. Люблячи, авторка не боїться писати про нього в різних тональностях – то у злегка романтичній, то в різко саркастичній, але завжди – в метафорично влучній: «Порожній майдан залишав досить тоскне враження. Вдень люди все ж таки брали на себе частину уваги, відволікаючи від еклектично-розгубленого обличчя головної площі міста, але тепер Кірі чогось спало на думку два слова – «dead city». Місто не було мертвим, воно просто спало, і його бетонні губи солодко слинила передранкова свіжість». Чи не здається вам, що останньому реченню досить зручно почувалося б у формі верлібра?

Є велика спокуса говорити про автобіографічність повісті. По-перше, обидві біографії – на обкладинці й під обкладинкою «Післявчора» – надто вже подібні. По-друге, в імені головної героїні повісті Кіри Буцім, без сумніву, зашифровано ім’я авторки – Іри Ці(лик). Однак біографія в цьому випадку радше є засобом, а не ціллю. Справді, для того, аби про щось говорити, слід це «щось» пережити, щоб читач повірив. Саме з життєвого досвіду авторки виростають правдиві персонажі, образи, життєві ситуації, влучні метафори. Та й професія авторки неабияк уплинула на її тексти. Найперше – на кінематографічний характер оповіді. Навіть жанр «Післявчора» ближчий до знайомої нам кіноповісті – так, буцімто Цілик заздалегідь готує свою книжку для камери. І друге. Для Іри Цілик надзвичайно важлива триєдність часу – минулого, теперішнього й майбутнього. Звідси – часті ретроспекції, що тільки додають повісті «екранності». Авторка навчає цінувати час, жити одночасно в «тут-і-тепер» і «там-і-тоді», навіть на імена вона не хоче марнувати ні свій, ні читачевий, ні – тим більше – Кірин час, скорочуючи їх до одного складу: «Ці», «Бу», «Ба», «Да» – «щоби не надто дисонувати зі світом, який активно рухався у бік мінімалізму».

Цілик Іра. Ці: Збірка поезій. – К.: Факт, 2007

Якщо повість «Післявчора» я би могла в якомусь сенсі назвати «поезією міста», то збірку поезій «Ці» важко підігнати під якусь одну домінанту. Сама авторка в «передмові» назвала «Ці» «збіркою-емоцією», «неоднорідною, непропорційною» – першою. Ця «первинність» відчувається навіть у самому доборі текстів: на ста сторінках зібрано поезії 1999-2007 рр., а це є водночас і плюсом, і мінусом збірки. З одного боку, вибрано справді вартісне, з іншого – на тлі «дорослої» поезії різко впадають у вічі саме перші спроби Іри Цілик. Коротко схарактеризувавши «ці» вірші, я би назвала їх:
а) витончено еротичними (її еротика, сказати б, стильна):
Налюбилася ТАК,
Аж потріскались губи,
Аж пошарпались стегна,
Спластилінились руки…;

б) неймовірно жіночними:
Але «стограм» мій – валер’янка
На цукор.
Через кватирку дощ фіранку
Поцупив…;

в) нерівномірно настроєвими: то різкими й серйозними, часом навіть філософськими («.девочка.», «.я перший селфіш на селі.», «.мне нравиться гибкость в вопросах совести.»), то по-дитячому наївними, аж хочеться всміхнутися цьому простому щастю («.стільчик.», «.соня еріксон.»):

Бо в мене є світ
і стільчик,
якому вилізла я
на бильця,
і нюхаю небо
з комашками вкупі,
що вже в сандалі набилися… – одразу згадується просте щастя атракціону «Ромашка», яке обирає героїня «Післявчора» Кіра замість кар’єри в Парижі.

Авторці важко дорікнути щодо браку інтертекстуальності: в її віршах раз у раз зринають письменники: Чехов («.моя палата номер шість.»), Грибоєдов («.ум от горя.»), Набоков, Воннеґут, Фаулз, фільми, режисери й музичні гурти («.сладкий ноябрь.», Кустуріца, Тарковський, Portishead), можна віднайти навіть автоцитування (данина постмодернізму?). «.Здесь и сейчас.» – «тут-і-тепер», «.аж внутри тесно – такая сильная.» – так би я схарактеризувала Кіру Буцім. Немало й цікавих експериментів із формою віршів, їх фонікою («В моєму волоссі заплетена осінь…»), ба навіть – у дусі авангардизму – із самою мовою. Однією з найцікавіших щодо цього поезій збірки є вірш «.вышивать.»:

Вышивать.
Жевать вишни.
Выживать.
Выуживать лишнее…

До речі, з приводу двомовності «Ці» варто сказати (між іншим, на сторінках «Післявчора» крім української та російської мирно співіснують ще, як мінімум, англійська й французька). Як говорить сама авторка в «передмові», «ці вірші – ніжне сусідство моїх україномовних та російськомовних текстів. Пояснювати витоки вродженого білінгвізму корінній киянці, гадаю, було би недоцільно». Цілик не боїться двомовності, і якщо поезія – це спонтанність та відвертість, то дорікнути авторці тим більше нема за що.