Good-bye, Чубай?

Григорій Чубай, м. Львів, 1981 рік. Фото з сайту www.chubay.ridne.net

Зважаючи на сучасну вимушену традицію – розворушувати пригасле в історії літератури, – дослідникові варто бути щонайпильнішим. Архівні передруки, крихітні розвідки, ретельно впорядковані спогади, пов’язані з цілими художніми поколіннями, без сумніву, можуть приголомшити й заінтригувати. Щоправда, ця манливість нерідко скидається на блискітки в запрошенні до дегустаційної зали, де запінене відкриття поступово стає вичахлим відкорковуванням. І саме тоді кортить насмішкувато переінакшити риторику вже давньої соціальної реклами: «Нам не вистачає слідопитів тексту! Шукаймося!..»

Із менш відчутною іронією прозвучить інше, гостріше й безпосередніше, кредо: «відшукування причетного», – назва поеми Григорія Чубая. Чи настав час невимушено кинути й щось на кшталт «Good-bye, Чубай»? Про поета, чий голос чутливо вплетений у спогади сучасників, піднесений напівандеґраундною музикою та доволі непереконливо вписаний у празникові дрес-коди хрестоматій, ітиметься далі.

«Цитатну» заувагу доречно розширити. Філологічна цікавість до Чубая відкрила парадокс, дуже симптоматичний у новітньому літературознавстві. Майже все (поки досить обмежене) коло статей про автора, у своїх назвах повниться або уривками з його ж доробку (як бодай «П’ять медитацій на «Плач Єремії»» К.Москальця), або фразами зі спогадів, або «зневіреними» дієсловами «був», «міг» і т.п., вжитими щодо чи не наймодернішого лірика України, «заочного вихованця» Ф.Гарсії Лорки, Т.С.Еліота, Е.Паунда. Поява ж досліджень починає інтуїтивно порівнюватися з прочиненням, якщо й собі послатися на образ Чубая, «дверей завбільшки в око» до коридора, звідки «немає… назад вороття немає».

«Активний песимізм», яким насотані рядки згаданого вірша, може бути інакше сприйнятим через більш ніж двадцять п’ять років після трагічної смерті поета. Впродовж попереднього десятиліття вийшло три збірки його вибраної лірики («Говорити, мовчати і говорити знову» (1990), «Плач Єремії» (1998; 2001)). Рок-гурт «Плач Єремії» на чолі з сином письменника у своїх пісенних інтерпретаціях раніше заборонених текстів одкрив цілий образно-звуковий синопсис. Тепер, коли верлібр і пошуки нової моделі естетизму розгортаються настільки ж упевнено, як і в кінці 1960-х – на поч. 1980-х рр., настав час осмислити доробок Г.Чубая як одного з центрів «неомодернізму».

Утім, кілька сталих поглядів, що ними вже окреслювали поета (віддаймо належне: не завжди «лекально»), уже утвердилися. Кожен – просякнутий усіма відтінками особистого занурення до андеґраунду, й це по-своєму вимагає утримуватися від сторонніх натяків на перевагу емоцій.

1. Артюр Рембо: «Чубай був генієм, і паралель із Артюром Рембо бачиться найбільш властивою з огляду на винятково ранню обдарованість обох поетів, а також зважаючи на майже однакову «швидкість внутрішнього згоряння у розріджених шарах ноосфери», кажучи словами з Рябчукового ж вірша. Останній твір Рембо «Одне літо у пеклі» написаний у 19, «Говорити, мовчати і говорити знову» Чубая – у 26 років. Щоправда, Чубай не створив власної «теорії яснобачення» і все ще пробував перекладати та писав гарні вірші для дітей; але загальний контур обох поетичних постатей доволі схожий, а часом трапляються мало не дослівні збіги, як-от, наприклад, окремих строф у «Семилітніх поетах» Рембо й фрагментів Чубаєвої «Марії»…» (К.Москалець).

2. Потойбічний денді: «Після 69-го Чубай асоціюється лише зі Львовом. Талановитий сільський юнак з Рівненщини майже миттєво перетворюється на львівського богемного Мефісто. За цю метаморфозу доведеться заплатити життям. Зате Львів на якийсь час знову стає столицею українського поетичного модернізму» (В.Неборак).

3. Ісус Христос (у перегуку з комплексом Пірсі Біші Шеллі): «Поет Григорій Чубай – усі вони [митці з кола М.Рябчука. – ВЛ] казали на нього Грицько – помер у травні 82-го року. Я тоді ще жив у Львові. А мій перший візит до Рябчука, як уже сказано, стався у вересні, від Чубаєвої смерті не минуло й чотирьох місяців. Ясно, що вони ніяк не могли про нього назгадуватися. Вони сиділи й повторювали: Уявляєш, Грицько помер у 33 роки! Для мене тодішнього це означало, що він великий поет автоматично» (Ю.Андрухович).

Усі наведені бачення закономірні. Жодне з Чубаєм не «прощається», хоча в чомусь натякає на його впізнаваність…

То може сприйнятися резонансно, але поміж найталановитіших оглядів новітньої літератури, розповсюджених зараз як жанр, завжди є екзотикою віднайти справді трепетну рецепцію певної постаті. Принаймні означувати об’єкта прискіпливої пошукової роботи «Він» – достеменний прецедент. Отож на вже представленому тлі хотілось би звернутися до ще однієї глибоко особистісної книги, де академізм поступається такому порушенню правописних норм і не лише їх, переслідуючи цілком звичну мету.

Видання «Чубай з роду Гетьманів», скрупульозна студія Д.Кравця, вийшло невеликим накладом. Щоправда, це не заважає ролі винятку й уроку «прочитування слідів» – у вічі відразу впадає наполегливість у доланні стереотипів. Що ж, good-bye, звичний Чубай?..

Спершу, як уже було вказано, вияскравлюється жанровий підхід. Сучасна монографія часто приховує за морфемою «моно-» не лише акцент на певному проблемно-тематичному колі, а й дещо перебільшене бахтінське «одноголосся». Воднораз, Д.Кравець (іще й у іпостасі члена комісії з творчої спадщини поета), зважає на брак дослідників Чубая й подає у книзі розлогу бібліографію публікацій письменника та перелік літератури про нього. Крім того, майже половину студії охоплюють оригінали багатьох статей і спогадів про «неомодерніста» (до речі, самому Д.Кравцю, схоже, імпонує оцінка лірика як постмодерніста). Вони не просто не дублюють додатки до томика «Плач Єремії», а тяжіють до витворення багатостороннього літературного портрета з малодоступних матеріалів, збережених земляками поета з Рівненщини.

Щойно наведена фраза переростає в іще одне розвінчування стереотипу. Донині було прийнято художній ореол Г.Чубая всуціль ототожнювати зі Львовом. Слайди з «гіпівсько-батярською» Погулянкою, небом над Личаківським цвинтарем, фасадами львівських будівель, затінком подвір’їв неспинно просуватимуться в свідомість читача двох останніх перевидань вибраного. Д.Кравець запропонував дещо інший хід міркувань (чи, за його ж словами, проникнення у ліричний світ «із невидимого «чорного» ходу»): «… Слід розділити творчість Г.Чубая на два повноцінних періоди, із яких один – рівненський, а інший – львівський (куди ввести період навчання в Московському літінституті з 1978 по 1982 рік…)».

Дмитро Кравець. Чубай з роду Гетьманів. Монографія. – Рівне: Волинські обереги, 2007

З погляду дослідника, становлення й рефлексування (зокрема на зародковій стадії) творчого простору цього автора надзвичайно виразно співвідноситься з Волинню: «Час неначе велетенським густим ситом невблаганно й справедливо просіяв не лише історичні події кінця другого тисячоліття, а й імена, і залишив в антології для пам’яті майбутніх поколінь тільки найдостойніші. Серед них ім’я поета Грицька Чубая, нашого славного земляка, який народився і ріс у селі Березини Дубенського, а тепер Радивилівського району, що на Рівненщині».

Провідний фокус, послідовно витриманий Д.Кравцем, – походження письменника з роду Гетьманів. Генеалогічний огляд у розділі «Пам’ять роду» утверджує ціль берегти спогади – символічну грань мистецької картини світу Г.Чубая – ключем до осягнення його історико-літературної місії загалом.

Видається навіть гідним подиву те, наскільки вдало дослідник лишив осторонь своєї рецепції «постаті голосу» (образ, яким «Г.Чубай окреслює книгу першу зі свого «П’ятикнижжя»)

Звісно, вже вказаними репліками сучасний образ письменника не обмежується, про що свідчить і детальна бібліографія у книзі Д.Кравця. Прикметним є інше. Повноводдя емоцій, пафос порівняно нещодавнього відкриття, критична розкутість насправді ризикують обернути доробок Чубая на неосягненний. Маються на увазі не стільки надужиті «вічні маски», як мінімальні коментарі до справді глибокої поезії. Так, стисле порівняння українського автора з Рембо вмить заінтригує читача, проте більше читача статті К.Москальця. Установка на огляд рецепції Г.Чубая у Д.Кравця та – побіжно – в його попередників не дає змоги ґрунтовно викласти скептичну оцінку паралелі між поемами «Марія» та «Семилітні поети». Втім, доцільно зауважити: «мало не дослівні збіги» в обох творах є надто умовними. При цьому вони, схоже, стосуються лише прикметника «семилітній». З іншого боку, розвідка К.Москальця «Чубай і вона» є одним із сучасних текстологічних і герменевтичних еталонів, тож лишається сподіватися на осібну, цілеспрямованішу подачу дослідником міркувань щодо «неомодерніста» поряд із «проклятим поетом».

Д.Кравець підпорядковує свою інтерпретацію фактам. Такі знакові твори, як «Вертеп», «Відшукування причетного», «Світло і сповідь», «Марія», «Говорити, мовчати і говорити знову» розкриваються в напруженій динаміці «руху тексту», й це позбавляє імідж «неомодерніста» однозначності. Приміром, перша зі згаданих поем, риторично найвибуховіша, через коментарі С.Максимчука постає у проекції на «Галілей» Є.Плужника та «Бал в опері» Ю.Тувіма. Оригінали текстів Р.М.Рільке, переписані Чубаєм задля подальшого перекладу, та раніше не публіковані адаптації верлібрів поляка А.Слуцького, перелік літінститутських однокурсників, начерки віршів у листах – це коло виразників «багатоголосся» монографії можна розширювати. Врешті, раз у раз спадає на думку її подібність із канонами «наукового роману».

Щоправда, «роман» Кравця по-хорошому «неавантюрний». Ореол богемності письменника вже не сприймається як винятковий відбиток львівського періоду: природний хист пережив чимало перипетій іще до переїзду в місто Лева. Справді, «окрім навчання в школі…, заочно навчався в народному університеті мистецтв. Взагалі його кімната була своєрідним храмом самоосвіти, його університетами». У другій половині 1960-х поезія Чубая-остракіста вишукано зрощує вимоги естетизму з відчуттям наверненості до свого часу – квінтесенцією зламів у долях його друзів, зокрема – А.Почаєвця, стають «образи на кшталт «хмари, неначе психіатри в білих халатах»». В огляді творчої долі випростовується також затінена «київська перспектива», бачення якої доречно було б зіставити з твердженням Т.Салиги, ніби симпатиками, «представниками» Київської школи поезії, «які формально до неї не входили», доречно вважати П.Скунця, Р.Кудлика, В.Затуливітра, Т.Мельничука, із деякими заувагами – Б.Стельмаха та С.Пушика, а поміж них – і Г.Чубая.

Проте у «величі епіки» дослідження подеколи можна добачити надмір. Уже розглянута ціль «увійти з «чорного» ходу» спершу аж вабить критикою попередніх видань про поета, переконуючи у вивершеності й повноті праці Д.Кравця: «Узагалі спогади в книзі «Плач Єремії» обмежено вузьким колом друзів Г.Чубая львівського періоду творчості, й туди не ввійшли спогади М.Холодного, П.Куценка, М.Саченка, Л.Танюка, В.Довжика, О.Лишеги, В.Ганнущака, В.Кашки, М.Воробйова, російського кінокритика А.Плахова…». Однак цей історико-літературний контур у наступних розділах несподівано притлумлюється через доволі абстрактну структуру дослідження. Варто визнати: назви розділів удало дисонують зі згаданим наївом, що на його основі вибудовано чимало матеріалів про покоління кін. 1960-х – поч. 1980-х рр.; виникає навіть позитивна стійка асоціація їх зі стилем серії «ЖЗЛ». Тільки одне з положень «Змісту» переростає у відверту розгубленість читача: воно вкладається в титло «Статті та спогади», де «забуваються» будь-які провідні конкретизації. Врешті, передрук окремих авторитетних розвідок самого Д.Кравця, М.Рябчука, К.Москальця, Я.Поліщука та ін. перемежовуються з часто тавтологічними маргінальнішими публікаціями. Поступово справджується певний принцип мозаїчності, виражений у ретельному, проте згодом невловному зрощенні значущих мемуарних фрагментів із текстом кожного розділу, а також у поглибленій увазі до всіх знайомих Чубая. Зокрема, акцент на постатях односельців, учителів, співробітників місцевої преси (це стосується й фотоілюстативного додатку) хочеться бачити в рівновазі з обсяговішим оглядом узаємин поета найперше з М.Саченком і В.Стусом.

Як уже зазначалося, «Чубай з роду Гетьманів» є дослідженням з історії літератури. Втім, автор знаходить чимало містких теоретичних ліній. Чотири періоди творчої еволюції лірика, відгомін концептуалізму, сюрреалізму та – хай дещо суперечливо –екзистенціалізму, настроєвість «утраченого покоління», спектр інтересів од Г.Містраль до К.Леві-Стросса – ці вказівники Д.Кравця неодмінно виводять на всі майбутні спроби осмислити розгалужену поетику одного з лідерів українського андеґраунду.

«Наближаючись, ми ніколи не зможемо підійти впритул до феномена цієї захоплюючої й великої особи, яка прожила коротке, дивовижне й самітне життя-містерію, залишивши після себе поезію та ідеї…, особи, яка за своєю поезією та життям суттєво впливає на літературний процес і понині», – таке назагал традиційне твердження у прикінцевому розділі стає виявом плідної нової тенденції в сучасному літературознавстві. Йдеться про суголос ретельної критики тексту і ліричної певності самого філолога в невичерпних обширах істинно художнього явища.

Показово,що цього висновку Д.Кравець сягає, проживши виняткову багатошарову дослідницьку роботу. Його книга фактично стає витоком… – навряд чи поняття «чубаєзнавство» є доречним в обраному плані. Воно вказує на дещо пафосну одноманітну модель, воднораз, автор видання переконливо демонструє те, як прониклива увага до найтонших прорисів часу здатна перевершити умовну абстракцію.

Архівні фонди Г.Чубая ще не впорядковані. Наклад останнього (поки що) вибраного його віршів, імовірно, вичерпався. Його ліричні мініатюри час від часу звучать лише на одній із «кухонних» радіохвиль. У теперішньому репертуарі «Плачу Єремії» з дедалі більшими оваціями заіскрюється фольклорна та виразніше маскультурна «Лента за лентою…». Але, без перебільшень, завдяки вдалому дослідницькому диригуванню іноді кожен може впевнитися: полудень постмодернізму досягає найпридатнішого для себе ритму, навіть відмовляючись від упізнаваних масок або вбачаючи поза карнавалом вертеп (у т.ч. «Вертеп»). І óбрази Рембо з Шеллі розступаються перед ледь неочікуваним величним, але аж ніяк не офіційним, романтизованим автопортретом поета на обкладинці такої сподіваної книги. А з неї юний Чубай, здається, готовий не прощатися, а по-змовницьки підморгнути. Не тільки читачеві, а й реєстровим літературознавцям.