Чернівці без Пауля Целана

Пауль Целан

Подорожувати Україною нині стало модно. Одна з туристичних вітчизняних мекк – Чернівці. Їх називають то маленьким Парижем, то Віднем на Пруті, то просто найпоетичнішим європейським осередком нашої неньки, то «вотчиною» славетних Ольги Кобилянської та Юрія Федьковича. От і я нещодавно вирішила долучитися до прекрасного й відвідати це, вочевидь, непересічне місто, попередньо простудіювавши, за порадою однієї з екскурсійних Інтернет-сторінок, «Срібного павука» Василя Кожелянки, щоб довідатися про життя міста першої половини ХХ століття, та перевідкривши для себе єврейсько-німецько-австрійсько-французького поета Пауля (Пессаха) Лео Анчеля, або просто Пауля Целана, котрий народився 23-го листопада 1920 року в тоді вже післяавстро-угорських, але ще румунських Чернівцях.

Про перебування Целана в Бухаресті, Відні, Парижі маємо чимало відомостей, а от щодо Чернівців, міста, де він мешкав перші 25 років свого доволі короткого життя, майже нічого не збереглося. Та, зрештою, здається, мало хто цим і переймається. Лишень у червні 1998 року у Чернівецькому державному університеті ім. Ю. Федьковича за організаційної та фінансової підтримки Гете-Інституту, Французького культурного центру та австрійського посольства у Києві було проведено міжнародну конференцію «Пауль Целан і Чернівці» (доповіді згодом надрукував часопис «Дух і Літера»). І ще літературний вечір, присвячений пам’яті поета, з приводу спеціального випуску «Марбахського журналу» 2000 року, що так і називався «Пауль Целан у Чернівцях».

Чернівецький університет, у якому навчався П.Целан

А також телепроект «Пауль Целан. Повернення…», присвячений Дню міста. Кілька нещодавніх книжок перекладів і, здається, все. Пустка, порожнеча, інформаційний вакуум, як нині модно говорити.

Целана називають «класиком модернізму», «поетом абсолютних матерій», «поетичним провидцем», «орфічним співцем», «королем поезії», «поетичним магом», людиною, котра продемонструвала, що, всупереч скептичному твердженню Т. Адорно, «поезія після Аушвіцу» все ж таки існує. Насправді ж, він був простим єврейським хлопчиком, котрий знав вісім мов (цілком природно для поліетнічних Чернівців), їздив на пасхальні канікули до тітки в Лондон (Європа без кордонів!), вступив до «Підготовчої медичної школи» в Турі, де врешті-решт не зміг навчатися через початок Другої світової війни, тому і став студентом романістики Чернівецького університету, що 1940 року підпав під радянський диктат. За рік знову повернення румунських військ, уже під проводом СС. Утворення єврейського гетто, депортація батьків у Трансністрію, переховування в приміщенні фабрики румунського промисловця Валентина Александреску, фізична праця в селі Табарешти біля Бузеу в Молдові, звістка про смерть батька, а потім і матері, повернення до Чернівців, вступ Червоної Армії, робота санітаром у психіатричній клініці, продовження навчання в університеті на англістиці, переклади для місцевої газети, укладання власних віршів у дві збірки, посилення радянського тиску стосовно єврейського населення, виїзд із родичами з міста навесні 1945 року до Румунії:

Колись це була синагога…

Вогненна хмара губиться в імлі:
Ми утекли із рідної землі.
Три вражища руїну нам несуть.
Кривава Нібелунгів лють…

А ми сміялися.
А ми сміялися і йшли в чужі долини.
Нам все одно: всі шатра ми спалили.

Ось і все. Чернівецька сага трагічно завершилася, так і не встигнувши сповна зреалізуватися, а як все мирно починалося… Про рідне місто Целан у віршах згадає тільки раз, і то у жартівливій формі, а саме – в назві «Шахрайська і злодійська балада співана у Парижі, поблизу Понтуаза, Паулем Целаном з Чернівців, біля Садаґури».

Як пише творець «української альтернативної історії», В. Кожелянко, саме у чернівецькій кав’ярні «аристократичної циганерії» «Европа» 23 листопада 1937 року «молодий єврейський хлопець Пауль Лео Анчель, зайшовши з другом Альфредом Ґонтом випити кави з нагоди свого сімнадцятиліття, написав перший рядок вірша «Імлисті потоки струмують з небесних печер». Тоді ще ніхто не знав, що це – початок знаменитої «Нічної музики» Пауля Целяна…». Кав’ярні «Європа», звісна річ, вже не існує. Натомість промовляють вірші.

Будинок, у якому народився П.Целан

«Від культурної ідентичності тих Чернівців, у яких 23-го листопада 1920 року з’явився на світ поет Пауль Целан, там, за винятком солідної габсбурзької архітектури, не залишилося нічого», – пише Аксель Гельхаус і, звісно, має рацію, бо навіть про самого поета тут майже нічого не нагадує, хіба що кілька місць-винятків, до яких я і вчинила паломництво.

Тиха вуличка П. Саксаганського, колишня Василькоґассе, ніби поснула. Людей не видно. Про їхнє існування нагадують лишень вервечки модних автівок на узбіччях тротуарів, враховуючи скромну ширину яких, легко здогадатися, хто править бал: водій чи пішохід. Блакитний будинок №5 із гостренькими баштами по боках у типово габсбурзькому стилі чимось нагадує скромний ляльковий палац, проте вже урбаністичних масштабів. Так само охайний і симпатичний, як і будівлі на сусідніх вулицях, можливо, лишень ретельніше пофарбований і ще з табличкою, зліва від дверей – зовсім новенькою, але надто темною, щоб легко можна було прочитати куцу інформацію на ній. Народився і жив. Пауль Целан. Поет. Нині ніким тут не знаний.

…Година руж повисне невблаганно
і згасне. Лиш одна… понад руїни…
Що виросло б, матусю, – квіт чи рана, –
коли б і я зник у снігах Вкраїни?

Питанням меморіального музею можна не перейматися – його нема й, мабуть, ще довго не буде. Міська влада ледь чи спромоглася на нещодавнє відкриття музею Ю. Федьковича (музей Ольги Кобилянської існцє давно) та встановила пам’ятник (автор І. Салевич) полікультуральному Целану, котрий був громадянином Австрії, мав вид на мешкання у Франції, ностальгував за Батьківщиною (дехто вважає, що саме тому він і кинувся з моста Мірабо у Сену у віці 50 років, мріючи про хвилі рідного Прута – хтозна…).

Згадуючи гетто…

На центральній вулиці міста зі скромною назвою Головна, недалеко від парку ім. Т.Г. Шевченка, на постаменті височить… голова. Голова якихось навдивовижу велетенських розмірів. І півмісяць поряд із нею. Скульптор, мабуть, довго проектував цей «витвір» мистецтва, аж надто гротескно похмурим він виявився.

Вродливих рідко світло осява.
Вони бувають радше тьмообранці.
Сяйні серця шайтан розповива,
щоб перед ним вони кружляли в танці.

Так само, як і доля Целана тут, на батьківщині («буковинський письменник» – значиться на мапі). Лишень коли сонячний промінь якось так ніжно ковзне по поетовому рясно помережаному зморшками височенному чолу, і далі вниз, через глибини кам’яних зіниць, до ледь помітної загадкової усмішки, стає трохи спокійніше, і народжується вдячність, що таки згадали й пошанували, та жевріє надія – не забудуть.

Пам’ятник Паулю Целану

А поруч вулиця його ж таки імені, точніше – малюсінький провулочок Пауля Целана. Позначений далеко не на кожній карті. Звісна річ, це ж вам не поважні й шановані Т. Шевченко, Л. Кобилиця, Є. Гребінка, С. Наливайко чи Д. Фурманов (sic!), чиї вулиці розташовані неподалік і внесені в усі довідники.

В. Скуратівський напрочуд точно зауважує, що «Чернівці, місто одного з найбільших ліриків цього світу, Пауля Целана, перебуває саме посередині Європейської Ойкумени, дивовижно, майже загадково поєднуючи всі її етноси, всі знаки й напрями її часу. Чернівці – то наче екран середньоєвропейської долі, котра тут, «посередині світу», ніби аж трагічно резонувала всіма незрідка і страшними домінантами його історії». На жаль, фатального тут для Целана виявилося набагато більше. Проте здається, що попри всі поневіряння юності, він ніколи не губив надії на краще, а водночас і не вважав те минуле, той час, втраченим. Чи був йому притаманний оптимізм? Не знаю. Та зараз, переглядаючи власні фотографії з подорожі до Чернівців без Целана, весь час повторюю саме його рядки, писані під час перебування у трудових таборах 1942–1943 років:

Усе своє життя
жити
жити

Усі фото міста – Н.Ксьондзик