 |
| Тарас Прохасько. Фото з сайту hymera.com.ua |
Довідка. Тарас народився в Карпатах, згодом переїхав до Івано-Франківська. Навчався на біологічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. За фахом – ботанік. Автор книг «Інші дні Анни» (К.: Смолоскип, 1998), «FM “Галичина”» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001), «НепрО́ст»і (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002), «Лексикон таємних знань» (Львів: Кальварія, 2004), «З цього можна зробити кілька оповідань» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005), «Порт Франківськ» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2006).
Він не любить надовго виїжджати з Франківська. Він майже не вживає у своїх текстах діалогів. Він закоханий у кілька книжок кількох авторів. Його починають називати модним. Недавно йому виповнилося рівно сорок. Про це та про інше говоримо з Тарасом Прохаськом.
– Тарасе, розкажи, будь ласка, про книжки, які зараз пишеш чи плануєш видати найближчим часом.
– Тут має місце письменницький забобон, що не варто ніколи говорити про плани, поки вони ще далекі до здійснення. А я якраз не є забобонний, і мені обернулося таким чином, що я давно всім розказав, що хочу написати, вже навіть є обкладинка видрукувана, вже з рік, певно. Тобто, вже назад дороги нема, вже не можна змінити ні теми, ні титулу того. То має бути повість «Люна». Люна – пес, а повість має бути про найпростіші речі зі співжиття людей і псів. Це не є якась така пригодницька штука, як в Сетон-Томсона, нема там такого прийому літературного, коли писалося художні романи від імені якогось звіра, пса, як, скажімо, «Білий Бім Чорне Вухо». Це не є «роздуми» самого пса про життя і не те, що він бачить, – це просто такі дуже-дуже прості, елементарні, часто безсюжетні речі – що відбувається, коли живуть разом. Мені йдеться тут про розширення того поняття, яке є для мене дуже важливим, а саме: співіснування. Співіснування для мене є взагалі категорією визначальною, і для мене як еколога воно є дуже широким. Співіснувати можуть не тільки люди. Все в світі пов’язане, кожен, хто живе з чимось, біля чогось, не може бути вільним від того чогось зовсім, так само, як то щось не обходиться без його впливу.
Ну, і тут-от про цього пса. То такий перший задум, а другий задум – про це я вже не боюся говорити (вже не боюся говорити, бо вже заговорив; але так і не написав), а про друге також не боюся говорити, тому що маю обовязок цю книжку написати до осені. Є таке видавництво «Чарне» («Чорне» по-нашому) у Польщі, дуже гарне видавництво. Специфічне, нішове, але популярне. Його стратегією є література центральноєвропейська. Вони витягають дуже цікаві твори, характерні для тої чи іншої літератури. Це видавництво запропонувало мені написати художньо-документально-репортажну книжку під умовною назвою «Моя Україна», тобто мій досвід України, що би я хотів розказати. Ну, і я вже придумав, як то буде зроблено, до жовтня маю віддати написане полякам для перекладу, але сподіваюся, що й тут хтось захоче це видати, бо то не буде суто книжка експортного вжитку, її можна буде читати й українцям.
– Якби не було замовлень від видавців, ти б ще щось писав?
– Так, але я би писав значно менше. Я й так небагато пишу, але писав би значно менше, бо в мене так якось сталося, що те, що я хотів написати, я вже написав. Є ще кілька речей, які я також дуже хочу написати, і я знаю про них, але разом з тим я знаю, що я ще не доріс до того. Просто – ще брак якогось досвіду, брак спокою. Може, навіть віку, хоча я не можу бути впевнений, що далі в мене з віком буде щораз більше спокою. Може, я навпаки буду все більше й більше істеричним. А потрібно трохи більше внутрішнього спокою і можливостей подумати, щоб написати ту книжку, яку я дійсно хочу. А так, коли виникає бажання щось написати, то я переважно й пишу. Ясно, що мені не йдеться дуже про продукт, в мене нема жаги книжки, і тому добре, що мене стимулюють. Для мене поняття «писати книжку» чи щось інше писати, чи взагалі «робити літературу» є важливіше, ніж саме писання. Я от тепер пишу щось собі постійно, хоч не можу сказати, що я працюю над таким-то й таким-то, при цьому я нічого не записую, не роблю навіть ніяких нотаток, але знаю, що я пишу повість.
– Тобто ти знову почав усвідомлювати себе письменником? Бо раніше ти казав: «Я перестав бути письменником»
 |
– Тут трохи інакше. Від самого початку свого життя я знав, що не можу якоюсь частиною голови не думати взагалі про будь-шо чи будь-коли в сенсі літературному. Навіть коли я живу звичайним спокійним життям, – це не значить, що то є шизофренія чи роздвоєння, чи то є графоманія, чи то є накопичення, хапання матеріалу. Але навіть у звичайних життєвих ситуаціях «фрагмент» свідомості знає, як з цього можна було б зробити сторінку, якесь оповідання чи просто речення. Я не можу зовсім звільнитися від того, що я бачу літературу довкола себе. В такому сенсі я завжди був письменником і ніколи не переставав ним бути. Я відмовився бути письменником у тому сенсі, який пропонує теперішнє суспільство – письменником, який невпинно пише книжки, видає, який має зобов’язання писати й до якого звертаються не інакше, як до письменника. Мені дуже приємно, що я маю ще якісь етикетки, що тепер я репортер і не мушу бути просто письменником.
– Наскільки для тебе важливо, щоб те, що ти пишеш, хтось читав?
– Я давно знаю, що якби ніхто не читав написаного мною, то я би й не писав. Я в книжках своїх ненаписаних живу з абсолютною насолодою і радістю, тож мені не треба паперового варіанта чи електронного, чи олівцевого – взагалі якогось графічного. Книжок мені особисто не потрібно, тому що я живу в набагато кращих варіантах, редакціях свого ж тексту. Написання у моєму випадку тільки шкодить тому чудесному світові, який я можу придумати, але я не можу у формі, в якій я собі все уявляю, викласти його на папері. Тобто мені того не треба – писати. Це робиться тільки тому, що я побачив, переконався, що є кілька десятків, кілька сотень людей, які все те читають і яким подобається читати. Тільки заради того я й пишу.
– Недавно читав, що, мовляв, зараз модно читати Прохаська, модно любити Тараса, Тарас позитивний, Тарас добрий… Як ти до цього ставишся, як реагуєш на це внутрішньо?
– Я просто знаю, що мода приходить і відходить, і боротися з модою немає сенсу. Але мода означає швидкий відхід, перехід хвилі. Далі буде так, як було – немодно чи взагалі ніяк. Але я, з іншого боку, розумію, як кількісно може ця мода вимірюватися: це не є якийсь вибух, що змінив радикально на порядок хоча б читацьку авдиторію. Тобто те, що говорять, що модно, це так, але кількість читачів від того не дуже збільшилася. А про позитивність і доброту, то це вже є ознаки моди – коли щось є модним, йому треба знайти якусь дефініцію.
– Колись ти казав, що хочеш написати роман у смс…
– Ну, то, власне, мала бути ця «Люна», але вже того не буде, я побачив, що це пусте. В моєму випадку то не є якимось прийомом, який вартує того, аби на ньому зостановлятися. А есемеси я не терплю писати! Я волію ліпше стратити більше копійок на два-три слова, ніж писати смс.
– Чому так?
– Не знаю. Шукати букви, тикати, потім перетикувати, стирати.. І взагалі – я вважаю, що телефон я маю для того, щоби комунікуватися, а для мене дуже є важливим принаймні чути голос. Якщо вже не бачити, з ким я комунікуюся.
– А як у тебе з Інтернетом?
– Я вже рік маю поштову скриньку і отримую час від часу якісь ділові листи. Часом неділові – на неділові я намагаюся відповісти так, щоби не виникало вдруге спокуси мені написати листа (сміється). А так, щоби бути спраглим лазити в Інтернеті, то нема в мене такого. Я в Інтернеті колись чомусь дивився «Прозу», хоч вона мене й нервувала, і тепер-от люблю час від часу подивитися на zahid.net – львівський портал. Це дуже гарний проект, схожого я не бачив ще в жодному іншому місті. Це така постійна дискусія про Львів, дискусія в найвищому розумінні цього слова. Шкода, що у Франківську чогось подібного нема. У Франківську натомість є серія «Наше місто», якої нема більше ніде в Україні – то справді унікальний проект.
– Ще про міста. До яких із них маєш якесь особливе ставлення?
Я належу до таких людей, яким переважно всюди добре. Але з жахом часом бачу, що я би, напевно, збожеволів, якби довелося в якомусь певному місці залишитися надовго. Ясно, що найліпше у Франківську, але у Франківську і найтривожніше мені тепер жити, бо ця страшенна революція – місто будівельне – вже реально загрожує моїй приватній території містовій. Це не значить, що до моєї квартири хтось підбирається, але ті місця, де я виріс, міняються, я вже так довго на цьому місці, що мені такі зміни радикальні не в радість, тобто я не тішуся з «небувалого розквіту та розвитку міста Івано-Франківська». І то робиться в якийсь такий нищівний, несмачний спосіб. А так мені дуже добре в горах Карпатах і дуже добре у Львові – крім літа. Зі Львовом пов’язана значна частина мого життя. Крім того, мені дуже подобається Одеса. Ще я зрозумів, що якби раптом треба було покинути Франківськ назавжди чи просто надовго, то я би хотів жити в Берліні. Берлін – дуже файне місто, воно абсолютно відповідає моїм уявленням про то, як має бути.
– Тобі вже рівно сорок, як себе почуваєш?
– Дуже добре. Я пам’ятаю тепер своє тридцятиріччя – я думав тоді, що треба думати про те, що мені 30 років. Я вже перестав бути дитиною, я вже зрілий муж, уже треба це якось собі зафіксувати. Я фізично почуваюся так само, як 20-річним, навіть моцнішим. Ясно, що бачу вже певну зацементованість чогось, меншу «рухливість суглобів», лиш не власних і не буквально – просто відчуваю, що дуже багато речей є менше податливими на якісь зміни, імпресії, навіть погляди життєві й звички, ніж десять років тому.
– Ти виділяєш свій приватний пантеон авторів: Кіш, Стасюк, Довлатов. Чому ти виокремив саме їх?
 |
– Дійшов я, звичайно, якось випадково. В мене ніколи не було якоїсь системи читання, ніколи не були поставлені якісь межі, віхи – від того до того, щоб я знав, що маю далі читати. Читав те, що потрапляло під руки, що подобалося, кидав те, що не подобалося. Тих авторів за двома найголовнішими ознаками виділяю: за тим, що я би так хотів написати (це вже таке, ремеслове, цехове), і друге – що я не знаю, як таке можливо написати.
– У «Іншому форматі» ти запитуєш Юрка Андруховича, які би він назвав книжки, щоб «добре чутися в світі». Які би ти міг виокремити книжки, щоб добре чутися?
– Найголовнішою книжкою з європейської літератури «всіх часів і народів» я вважаю «Досліди» Монтеня – це якщо говорити не про насолоду одноразову, найбільше потрясіння чи щось таке, а, власне, як про те, що ми називаємо «книга». Мені здається, Монтень є фундаментальним у всіх сенсах. Він показав усе, що було перед ним і після нього в тому, що називається «писати», показав, що значить роздумувати пишучи. Просто до «людина розумна» ще додається «та, яка пише». Все, що було і є у писанні різних жанрів та епох, через Монтеня перепущено. Хоч то й не є моя улюблена книжка. У радянській школі колись були такі теми – «Яку би ви книжку взяли з собою у космічну подорож на орбіту?» – сподівалися, що скоро усі чкурнуть на Марс, на всякі Альфа Кентаври і Центаври, і передбачалося, що буде обмежений багаж (сміється). Треба було обрати якусь одну книжку. Я би сказав, що я би взяв Монтеня. Монтень – одна з головних мотивацій у моїй писальній роботі. Мені не так є важливо розказати про себе чи про світ, як показати людині, що можна собі просто міркувати, можна на щось зважати, медитувати – і Монтень якраз показав увесь цей механізм цікавого внутрішнього життя.
Розмовляли Мірко Боднар&Макароля
