 |
| Іван Фізер |
Спочатку в Україну прилетіло ім’я, в якому співав атлантичний вітер, а потім з’явився сам чоловік – акуратний, швидкий, променистий, схожий на чарівника і чародія, котрий з веселою усмішкою доброго мага плавними рухами тендітних рук вичакловує з «нічого» – «щось». З боку могло видатися, що відомий учений просто бавиться. Адже є такі, що гіпертрофують спостереження Гейзинги до безміру людського універсуму і, не маючи до себе, дорогих, жодних претензій, справді гадають, ніби все – тільки гра. Їм не збагнути платонівського парадоксу, їм невтямки, що коли «життя людини й творчість … – суцільна гра, нічого, крім гри, – то це вже життя й поезія, а не гра. … Усе справжнє» (Ю.Шевельов). Іван Михайлович Фізер не бавився, не ставився і не красувався, він творив: без натуги і гніву, радісно і легко. Так виглядало.
Від кінця 1980-х доктор Фізер повсякчас присутній в Україні як один із найповажніших чинників її інтелектуального і культурного гуманітарного самотворення. Я не буду тут спинятися на його ідейній і практичній ролі у відродженні Києво-Могилянської академії, – це «тема» В’ячеслава Брюховецького, йому її і розкривати. Cпробую поміркувати про роль почесного професора НаУКМА Івана Фізера у розвитку української гуманітарної і, зокрема, літературознавчої думки в Україні останньої чверті ХХ – початку ХХІ століття.
У практичному вимірі – це, насамперед, його виступи на конгресах МАУ, численні публікації в «СіЧ»і, «Сучасності», «Наукових записках НаУКМА», «Маґістеріумі», праці «Психолінгвістична теорія Олександра Потебні» 1996 року видання, «Американське літературознавство ХХ століття» (історико-критичний синопсис)» 2006 року, його лекційна робота в Києво-Могилянській академії, Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ, Миколаївському державному університеті імені Петра Могили, Острозькій академії тощо. Доктор Фізер як носій глибоких знань і продуцент теоретичних ідей стосовно літератури був покликаний Україною у час найвищої потреби – у час кардинального і стрімкого методологічного зламу.
Феноменологія, герменевтика, психоаналіз, теорія архетипів, структуралізм, семіотика, нова американська критика, теорія читацького відгуку, ґендерні студії, постструктуралізм, деконструкція, – уся ця велетенська концептуальна маса заполонила українську гуманітаристику в історичному вимірі одномоментно, вмить, породжуючи як нові наукові уявлення, так і нову паранаукову схоластику; як гносеологічні прориви, так і перекоси поверхових скоропостижних засвоєнь. У цьому процесі виняткової ваги набував фактор академічної фундаментальності, міродайність зрілої літературознавчої думки.
Ось, коли мати на увазі його курси на вищих освітніх рівнях (початок 90-х і до 2006 р.), блискучі у своїй прозорій глибині лекції на наших Міжнародних літніх школах кінця 90-х, упорядковану ним (у співпраці з Ларисою Онишкевич і Марією Зубрицькою) «Антологію світової літературно-естетичної думки ХХ століття», – видання, що стало підручником для усіх вітчизняних університетів, де вивчаються школи і напрями сучасного літературознавства, – коли мати на увазі його численні рецензії і відгуки на більшість новочасних літературознавчих праць, у тому числі – на докторські дослідження, то треба з глибокою пошаною визнати, що професор Фізер і став таким міродайним началом для розбурханої літературознавчої думки самостійної України.
Дивно і сумно бачити, як інколи ця ж, дбайливо виплекана Фізером та його американським оточенням нова українська поросль, не добачає у ньому власне теоретика літератури на тій підставі, що він підходив до предмета то з боку психології, то з боку філософії. Погані учні славного вчителя! Іван Фізер був і є надзвичайно цікавим теоретиком літератури хоч би тому, що предмет цей не припускає ближчого, за вже досягнутий, підходу до себе з надр самого себе. Бо «не існує поетичності до написання вірша або поеми. Поет написав їх, і тільки тоді можна розмірковувати про його поетику». Про яку «чисту теорію» ці апологети предметної «чистоти» виспівують у самозакоханому засліпленні? Про ту, що не потребує і самих творів? Так це вже було. На початку ХХ століття поляк Вл.Ортвін принаймні відверто про це заявляв. Уся значима теорія літератури ХХ – ХХІ століть народжена на стикові гуманітарних наук: слова і психології, слова і семіотики, слова і соціології, слова і етнології, слова і лінгвістики, слова й естетики тощо.
Це доглибно розумів доктор Фізер, котрий своєю метакритичною працею «вийняв/вивільнив» літературно-теоретичний сенс провіденцій Олександра Потебні з масиву його мовознавчих ідей для пожитку не тільки українського, а й світового літературознавства. Адже концепція внутрішніх образів слова та апперцептивного характеру взаємодії реципієнта з художнім текстом, ця власне Потебнянська ідея зродила масу знаменних теоретичних досліджень. Згадаймо у цьому зв’язку праці болгарина Костянтина Горанова “Художній образ та його історичне життя» 1972 року або Григорія Гачева «Національні образи світу» 1977 р., які на 100% живлені ідеями Потебні, хоча ім’я і роль українського вченого не вшановані ні там, ані там.
Іван Фізер – це, насамперед, фундаментальне і рівномірне знання, фахова обізнаність без зяючих порожнин і випадкових піків, знання, з якого випливає об’ємне бачення предмета. Відтак на периферійні «восторги» шанувальників Мішеля Фуко, які допіру запізналися із цим цікавим мислителем через переклади, він міг відповісти абсолютно коректним (Іван Фізер взагалі – взірець наукової коректності) порівняльним дослідженням «Український Фуко чи французький Петров», де переконливо показав, що ідея дискретності культурно-історичних епох, яка має величезне значення для всього літературознавства і компаративістики, була сформульована українським інтелектуалом за двадцять років до французького мислителя.
Так само, на мою думку, засадниче теоретичне значення мають судження Фізера про постмодернізм (студія «Постмодернізм: Post/Anty/Modo – термін із нульовим значенням»), висловлені ним у найвищий час – у момент ейфорійного захоплення українського літературознавства постмодернізмом як науковим одкровенням і деконструкцією як літературознавчою істиною в останній інстанції. На тлі розвитку нового історицизму, генологічних і культурологічних студій явно периферійного захоплення ще неокріплої у своїх гностичних засновках української літературознавчої школи. Такий собі делікатний «урок», виконаний Фізером з властивою йому іронічною стриманістю.
Окремого акценту потребує позиція теоретика літератури професора Фізера стосовно найскладнішого і визначального, як на мене, комплексу питань, що з необхідністю виникають на гносеологічному перетині категорій «автор – текст – дійсність». Зворохоблена поверхово засвоєним інтелектуальним досвідом останньої третини ХХ століття (передовсім постструктуралізму і деконструкції), ця сфера українського науково-критичного дискурсу відмічена сьогодні особливо великою масою хльостких і безпідставних тверджень, мілких і, по суті, дилетантських уявлень, які дуже легко тиражуються у молодих умах (як викладач я бачу негативну дію подібних літературознавчих міфологем).
Ідеться про те, що цілком закономірне наголошення творчої суверенності митця (яке нарешті прийшло на зміну його позитивістській уярмленості, доведеній радянською теорією до абсурду) не раз починає здійснюватися коштом тотального поневаження глибинних зв’язків мистецтва і дійсності. У підсумку сомнамбулічного повторювання тези про те, що існує тільки мистецький текст і нічого крім тексту, не тільки сам автор опиняється у чорта на рогах, а й літературний, мистецький твір виявляється випадковим, безплідним і побічним продуктом людської життєдіяльності. Примхою, віднесеною виключно до ігрового начала. Сущого, але не всеєдиного (за Платоном та подальшими до нього коментарями, як серйозні філософи жартома визначають усю європейську філософію).
Поважна феноменологія дивиться на це інакше. «І тому можна сказати, – пише відомий філософ, осмислюючи цю проблематику на конкретному прикладі, – що те, що відбувається, відбувається так, як воно насправді відбувається у мистецтві. Але ми цього не зрозуміємо, якщо відділили мистецтво від життя. Оскільки мистецтво і є орган життя, в якому саме і народжуються наші можливі … почуття, акти нашого розуміння, акти спілкування з іншими людьми тощо» (М.Мамардашвили. Эстетика сознания. – М., 2000, с.272). Подібно розуміють ці залежності Ганс Гадамер і Поль Рікер, Міхал Гловінський і Ришард Нич та ін.
Іван Фізер, безумовно, чільний представник феноменологічної школи українського літературознавства, дотримувався саме такої позиції і ніколи не поділяв радикалізму новонавернених адептів посттеорії, – це повсюдно розлите в його дослідженнях, це не раз було темою наших приватних бесід, для мене з кожної точки зору безцінних.
Він знав міру. А що це почуття ґрунтовності і міри почало затрачатися у поколіннєво розламаному українському літературознавстві, що він з тривогою спостеріг загрозу теоретичного верхоглядства, то як людина справи, а не балачки, Іван Фізер заходився відновлювати лад у домі української літературної теорії, бездумно захаращеному імпортованими меблями з дуже різних етнокультурних і «кліматичних» зон. І почав він з основоположних категорій художнього твору – художнього простору (студія «Місця невизначеності художнього твору») і художнього часу («Про який час ідеться у художньому творі»). Перша опублікована у збірнику на честь В’ячеслава Брюховецького «Той, що відродив Могилянку» (2007), а друга – у Могилянському науковому збірнику «Маґістеріум», присвяченому світлій пам’яті професора Івана Фізера (2008).
Тепер цілком ясно, що то були цеглинки більшої, можливо, головної книжки Івана Фізера, над якою він працював упродовж останнього року свого життя і яка мала назватися «Філософія літератури». Напрочуд струнко викладаючи свої погляди на речі вищої теоретичної складності (бо про якусь буцімто «герметичність» наукового стилю Фізера можуть говорити тільки люди, геть глухі до тексту як такого – і художнього, і науково-критичного, передовсім – свого власного), автор щоразу підкреслював, що не претендує на відкриття, а просто вважає за потрібне наголосити на устояних у світовій теоретичній традиції постулатах.
Це було і так, і не так. Справжній теоретик і майстер, він вільно почувався у просторі світової літературної і філософсько-естетичної думки, висловлювався лаконічно і точно, в дефінітивних актах заховуючи власну некрикливу провіденцію. Це цілком інший клас роботи, ніж силувано-манірне перетягування у власні словесні форми ідей і суджень, почерпнутих з англомовних джерел і до часу не дуже відомих вітчизняному філологічному істеблішментові. А коли вже немає де «запозичати», привселюдно розпачатися – «у нас немає чистої теорії!». За такої інтелектуальної вторинності цих «теоретиків» справді може спохопити розпач, бо ж настає час говорити від себе, продукувати власну думку, а з цим виявляється – тяжко. Тут і вигулькує в якості оригінальної та чи та прадавня теза, скажімо, про «мовомислення», теза, фактично закорінена в психолінгвістиці Олександра Потебні і сто разів декларована у критичних есеях багатьох істориків літератури, згадаю тут бодай пристрасного Григорія Штоня. Іван Михайлович на таку «провіденцію» просто усміхнувся б.
Він узагалі умів усміхатися світові, незрідка – іронічно, але у цій його іронії ніколи не було злоби й заздрощів, а саме тільки розуміння розіпнутості людини між тварним і небесним. Він спонтанно і легко, як дихав, ширив довкола себе світло і приязнь. І тут остання теза мого слова про Фізера, слова, що писатиметься в мені, допоки мого життя.
Люди науки і культури природним чином прагнуть здобути собі добре ім’я, чесно йдучи, здобувають його, а розпоряджаються своїм «добрим ім’ям» по-різному. Дехто уміло вкладає його у бізнес і має з того реальні практичні дивіденди (це особливо популярно у наші часи хижого підприємництва і натужного іміджмейкерства). Дехто сластолюбно береже його вдома, подалі від сторонніх очей, в оббитій дорогим оксамитом скриньці: він виймає його безсонними від душевного неспокою ночами, милується цим ім’ям, пестить його, погладжує тремтячими пальцями, обхукує його любовно, бо ж як не змикай цю оксамитову скриньку, а клятий пил все одно осідає на ньому і якась тьмяність в’їдається в це твоє чесно здобуте, але сховане від людей добре ім’я. Нічні зітхання не поможуть – на мить прояснене душевною вологою, воно від неї тьмянітиме ще дужче.
Але, на щастя, є інші, ті, хто здобув ім’я собі, а віддав – людям. Це – маги і чародії, котрі входять у силу, здобувають собі добре ім’я і за вказівкою власних чародійських інтуїцій віддають, довіряють своє ім’я, свою силу іншим. Довіряють, щоби воно працювало, щоби з нього було ще «щось». Таким був Іван Фізер.
Його ім’я – реальна енергія, що винесла на високі орбіти десятки і сотні персональних доль громадських діячів, науковців, молодих дослідників, студентів. Для усіх них воно стало тим магічним рухом, який через сотні відгуків, рецензій, рекомендацій (які не вкладеш у жодне зібрання творів і не віднесеш до жодної «чистої теорії») дав розгін їхнім персональним долям, виніс їх у великі світи, дозволив реалізуватися на всю Богом дану потугу. Як супутній вітер, що не дає перекинутися вітрильнику під натиском холодних валів життєвої Атлантики.
Доктор Іван Фізер… Якщо ми чуємо над собою цей кличний посвист у вантах, значить – пливемо.
м. Нью-Йорк
