Гапчинська feat Керролл

Навряд чи когось можна здивувати черговим перевиданням «культової» повісті про Алісу. Усе ж на такі перевидання видавництва не шкодують грошей, а значить, як казав В.Маяковський, «це комусь потрібно». Найважче в цій справі – не зіпсувати враження від оригіналу поганим перекладом. З художнім оформленням упоратися легше: будь-які хиби художника можна списати на «нову рецепцію» старого твору або на примхи визнаних малярів. Що ж нового дало «Фоліо» дитячій літературі своєю «Алісою в Дивокраї»? Нових моментів два. Перший – переклад Вікторії Наріжної, відомої своєю роботою над «Хроніками Нарнії», другий – ілюстрації Євгенії Гапчинської, навколо якої крутяться дискусії з приводу її масовості/не масовості.

Новий переклад «Аліси» можна похвалити хіба що за назву. Як на мене, «Аліса в Дивокраї» (Alice In Wanderland) звучить природніше, ніж звичне нам з радянського мультика «Аліса в країні Чудес», чи навіть абабівське «Аліса в Країні Див». Хоча й цей «плюс» є радше наслідком загальної вади всього перекладу Наріжної – надмірної, сказати б, «дослівності». Підозрюю, саме з цього й випливає брак жвавості «нової» «Аліси». Себто, «жвавості» не в самій розповіді, а в тому, що текст не є вповні дитячим. Бачте, часом прийом «дослівності» тільки шкодить і аж ніяк не свідчить про майстерність перекладача. Власне, складність оригінального тексту Керролла й полягає в тонкій мовній грі й іронії, зрозумілій сучасникам автора. Це один аспект, «для дорослого читача».

Втім, є ще й інший аспект – «для читача молодшого шкільного віку», якому треба роз’яснити, грубо кажучи, де сміятися й чому. Звичайно, найлегше зробити це в примітках, однак чи дочитає дитина таку книжку бодай до середини? Далеко важче передати ефект, викликаний Керроллом, засобами української мови. З цим, на мою думку, В.Наріжна не впоралася. Що ж, аби не бути голослівною, доведеться помучити читача прикладами. Візьмімо, приміром, випадок із грою, яку затіяла пташка Додо для того, щоб усі швиденько висохли. В Керролла вона має назву caucus-race. Наріжна перекладає як «партійні перегони», очевидно, акцентуючи на «політичній іронії». Шкода, із загального контексту насмішки не зрозуміти. Натомість Валентин Корнієнко («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га») дещо втрачає із саркастичним моментом, однак робить текст зрозумілішим для дітей, перекладаючи як звичайнісіньке «гасай-коло». Ще менше Наріжній вдалися вірші. Навіть із мовною грою «cats – bats» вона багато втратила поряд із перекладом Корнієнка. В оригіналі звучить як «Do cats eat bats? Do bats eat cats?» У Корнієнка кажани стають кротами, але гра слів зберігається: «Чи їдять коти кротів? Чи їдять кроти котів?», тоді як у Наріжної надто переобтяжено (важко уявити, як могла Аліса примовляти ці слова, швидко падаючи «униз і вглиб кролячою норою»): «Чи смакують кішках блішки? Чи смакують блішкам кішки?» Не надто добре в Наріжної й зі стилістикою, хоча у її перекладі й трапляються часто «модні» слова на зразок «перегодом», «ґречно», «позаяк». Лишається втішатися, що банальні стилістичні ґанджі на зразок «стрімко продовжує стискатися» (с.22) є тонкою грою слів, просто-таки оксимороном. Що ж, видавництво «Фоліо» ніколи не відзначалося якісним перекладом чи – тим паче – гарними редакторами.

Зрештою, не може ж книжка бути аж такою поганою?! – обуриться читач. Звичайно, якщо на обкладанці рожевіє опецькувата дівчинка з червоним носиком і маленькими очками – Аліса, й величезним кеглем написано «намалювала Євгенія Гапчинська»! Так, певно, вважає видавництво. Що ж, треба взяти якщо не якістю перекладу, то хоча б художнім оформленням. Мушу визнати, опецькувата Аліса в моїй уяві аж ніяк не асоціюється зі жвавою й непосидючою вікторіанською дівчинкою. Звісно, кожному своє. Склалося враження, ніби нове видання «Аліси» – радше збірка репродукцій популярної художниці із текстуальним супроводом (чи «за мотивами» – як кому завгодно) Керролла. Заради цього витрачено шалені гроші, однак, без сумніву, витрати окупляться поціновувачами таланту Гапчинської. Зрозуміло, не кожен може собі дозволити викинути енну кількість гривень на картину модної художниці, а тепер ось всього 20-30 гривень – і в руках батьків цілих шістнадцять репродукцій. Тільки от чи варто було видавцям заради цього морочитися з посереднім перекладом?

Насправді в книзі є свій шарм, той шарм, який притягує тисячі відвідувачів до галерей Євгенії Гапчинської. От і виникає думка про те, що йдеться не про ілюстрації до книжки, а про текст, підігнаний до малюнків. Що ж, попри плюси й мінуси вихід книги розворушив кілька наболілих питань: по-перше, брак власне українського продукту, а через це й інвестування проектів, які, по суті, є зайвими, по-друге, дуже занижені вимоги одного з провідних видавництв до художнього перекладу. Що й казати? Прикро.