Життя починається з пам’яті

2007 рік можна назвати роком української прози. Ми нарешті повертаємося до усвідомлення, що саме вона, проза має відбивати національну філософію. Нова книжка Любові Голоти, що має назву «Епізодична пам’ять» цікава якраз із цього погляду. Складається вона з п’яти афористичних і по-своєму філософічних розділів: «Коридором дзеркал», «Власний час» (що, безперечно, викличе в читача алюзії до «Власного простору» В. Вулф, і це тільки потверджує думку про онтологічну жіночність прози), «Сонячні люди», «Скрипти», «Робота з обличчям». Письмо Любові Голоти вкорінене в константи націосфери. Перед нами розгортається простір повноти, представлений через категорії «радісного й печального». З їхнього перехрещення народжується образ нової жінки, яка, проте, містить у глибинах своєї душі архаїчні уламки колись Великої Атлантиди, української Атлантиди з її духовним і містичним космосом. Але час уже не той, багато дзеркал розбито.

Безперечно, «Епізодична пам’ять» — модерністська проза, цікава, переболіла, побачена в історичному зрізі. А ще «Епізодична пам’ять» — це, якщо хочете, жіночий текст, жіноче письмо, лінгвістичні структури якого відбивають погляд вдумливої й мудрої жінки, яка перебула в різних часах, вийшовши з обіймів чарівної казки. Вона пережила час прощання з рідними, перебула в час політичної й економічної кризи, кризи світоглядної, цивілізаційної. Жінка, яка йде вздовж магістралі історії, — мабуть, так, сюрреалістично й візуально, можна відтворити змістовий образ книжки.

«…Дитяча, по-особливому видюща уява не втомлювалася шукати сонячних людей, — якщо це була казка, то вона не потребувала слів: досить погляду крізь приплющені вії — дівчинка ніби боялась обпалити роговицю яскравістю і світінням, що ними били густе мерехтіння спеки, іскорки морозу над вкутаним снігами степом, зелені альвеоли листу й трави, відкриті навстріч тихому весняному дощеві, — і вони поставали попереду неї, світ ставав світлом, у якому тіло втрачає свої обриси, починає сяяти і прозорішати, переміщаючись слідом за сонячними людьми. Вигадка чи гра, але те, що відкривалося дівчинці в ті миті, запам’яталося їй назавжди; ось вона вперше на толоці, знайшла сріблястий кущ заячого вуха, обмацує листяну пухнасту м’якість, і раптом поруч — малесеньке гніздечко, в якому трійко зеленавих яєчок, притрушених сухими травинами».

Текст поєднує в собі різні часові площини, позначені петитом. Подібне ми вже колись мали у Фолкнера в «Шумі й шалі». Текст роману перетворюється на психологізований простір, який живе у своєму уявному часові. Також цікавою є спроба залучити до роману різні форми письма, додавши лист, написаний у трансліті. «Doroha sestro! P. S. do nashoj rozmovy. Pyshu na vidl’oti, litak rano vranzi. Spodivajius? shcho ty vse pam’jatajesh і zrobysh jak obicjala…
…Натиснувши на кнопку POWER, жінка оскліло сидить перед амальгамою екрана свого ноутбука. Писати відповідь їй не хочеться, але й лягати у ліжко, аби півночі подумки компонувати слова, намагаючись сказати більше, ніж можна сказати? — просто нестерпно. Відсутність взаєморозуміння з братом від того, що вони користуються різними абетками чи вже… говорять різними мовами? Їй раптом захотілося вимкнути свою свідомість одним рухом, як світло в кімнаті, у яку запливає її чергова самотня ніч, обірвати всі монологи, шо топчуть її думки, викликаючи це вічне відчуття поспіху і незбагненної провини, мульку присутність недосказаності, бажання пояснити і бути зрозумілою… POWER. Живлення не вистачає навіть для того, аби почуватись живою…».

Подібні стратегії конструювання тексту якнайкраще репрезентують соціальні зміни, відповідно, й психологічні; час розкидає людей у різні світи, з яких уже навіть не можна писати по-рідному, треба вдаватися до волапюків. Що ж, дзеркала розбито, коридор часу вже також інший. «…Де ти починаєшся, мій власний часе? Часе, де ти живеш ? Хто пробудив мене з позачасся, тихого, молочного, як сон у теплій кімнаті, — такий безпам’ятний і вседержимий, що пробудження вимагає зусиль, я відчуваю, як моє тіло береться росяною вологою, а легке, майже прозоре волосся липне до вологої шийки».

Л. Голота запропонувала той тип письма, в основі якого — людська пам’ять як цінність, як феномен, що може повернути із забуття все, чого вже немає в часі теперішньому. З доби пост-атомних експериментів повернути час у нормальне русло може саме пам’ять і теплота серця. Але людяність потрібно плекати.
Інакше хижість людських інстинктів і прагнення до канібалізму, закладене в людині й утримуване цивілізацією, може стати на заваді до трансплантації пам’яті.

Отже, в українській літературі — повернення до розуміння концепту пам’яті як глибинного простору, що репрезентує вищий рівень свідомості, порівняно з попередніми останньо-барикадними спробами піддати все тотальній іронії. Боюся, що сучасні поп-критики захочуть визначити цей роман як повернення в неопозитивістське русло літературної традиції, хоча сам позитивізм у своїй філософській основі різний.
Найцікавіше те, що новий роман Л. Голоти — це не неопозитивізм, а, скоріше, глибинний вияв модерністського стилю з його новим відкриттям мови й комунікації. Історія жінки на тлі трагічної історії українського світу, ініціація у світ складний зі світу чарівних дерев і безкраїх полів. Найбільше зачаровує мова роману — плавна, дібрана, пересипана, пережита. «Сірий привид бетонного стовпа погранично переділив калюжку посрібленого шкла, — якраз у тому місці, що десь у задзеркаллі відділяло теперішнє від майбутнього, і шкло зітхнуло чи застогнало — вузенька, мов нарізана алмазом щілинка вивільнила, вихлюпнула останнім промінцем минуле і воно одразу ж впрялося в шовковинку павучкової нитки».

Так, у цьому творі мова, можливо, ще не окремий герой, вона залежить від голосу всюдисущого наратора. Але мова — це океан, у якому знаходять відображення людська душа і психіка, а в тій душі — гіркі сльози скорботи і великого щастя. Світ маленької дівчинки, який переповідає голос наратора, зупиняючись на стосунках із дідом, на трагічних сторінках хвороб і смертей… на становленні вже сильної жінки в новому світі, — він не може не вражати, якщо тільки наше читацьке серце бере участь у самому акті читання.

Маємо, з одного боку, світ родових звичаїв, снів, які мають глибоке значення, містичних знаків — а зовсім поряд у часі буде вже інший простір, із електронними листами і транслітом. Через усе доведеться пройти, але так і відбувається в житті.

Чи цей роман – неореалізм? Ні. Модернізм з експресіоністичними образами, яким повернуто первісне значення? Більш-менш, але також ні. Це голос, а отже, це література, яка не потребує чіткої стильової детермінації, як не потребують її твори Миколи Гоголя чи Григора Тютюнника. Географія й земля (а також пам’ять) у тексті постають простором повноти, якої вже в наш час не існує, бо для розуміння землі як святості потрібно, щоби таким був і час, а тепер уже все не так, як колись. Тепер мчить автівка трасою, залишаючи позаду туман, а в тій автівці — жінка, сильна і втомлена, яка легко грає зі світом (посміхаючись постовим на КПП), хоча в середині її те, чого показати більше назовні не можна. Самотність слабкої сили і біль самості.

Цей роман відчують не всі, бо сьогодні страви з супермаркету більш затребувані, ніж вміння куховарити. Сьогодні в нашому гуманітарному просторі можна критикувати все, що виходить за рамки постмодерністського стьобу, мовляв, усе інше — бронтозаври, палеографія. І хоча в романі наявні політична риторика та ангажемент, що, звісно, відводить від естетики в бік соціальний, проте, повірте, що естетичної глибини у цій книжці предостатньо. Врешті, цей роман засвідчує поліваріантність сучасної української літератури, визначаючи інший магістральний напрям, що живиться українською літературною традицією. Якщо подивитися на зріз нашого письменства останнього десятиліття, то можна легко побачити, наскільки потужною була в нас спроба молодих генерацій у дещо штучний спосіб вирватися із традиції соцреалізму, розірвати ланцюги з тоталітарними минулим, творячи авангардистські вибухові проекти. Але ламання й руйнація не можуть тривати безкінечно. Тепер же час збирати каміння.
«…/—навіть—коли—ти—любов—скільки—добра—і—зла—гніздиться—в—тобі—якщо—ти—обернена—в—минуле?..» — це прикінцева фраза роману.

А й справді, хіба творення цивілізаційної історії можливе без пам’яті?