Дванадцять історій про життя та творчість Марко Вовчок, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Наталі Кобринської, Людмили Старицької, Ірини Вільде, Софії Яблонської та ще кількох інших, не менш знакових авторок, які активно порушували питання про статус і права жінки у своїх творах.
Перед вами книжка про справжніх бунтарок — українських письменниць другої половини ХІХ та початку ХХ століття, які знаходять свої голоси у літературі й публіцистиці та починають відстоювати власний простір — як приватний, так і публічний.
Уривок із передмови Віри Агеєвої
Дуже важливим моментом у зміні ґендерних ролей та уявлень про розподіл сфер впливу стала Перша світова війна. Після масової мобілізації жінки мусили взятися за численні справи й обов’язки, обійняти звільнені посади, давати собі раду з проблемами, які подоти вважалися суто чоловічою цариною. Причому це стосувалося різних суспільних галузей і рівнів. Коли спершу здавалося, що війна не триватиме довго, пропаганда закликала жінок найперш зберігати вірність героїчним захисникам батьківщини. Але невдовзі стало ясно, що конфлікт затягується на роки. Жінки тепер мусили рятувати економіку. Їх подеколи навіть мобілізовували на «трудовий фронт», зокрема на збір урожаю. Вони почали опановувати професії водіїв, працювати на транспорті, пошті, врешті й у заводських цехах.
Виникали жіночі комітети, які займалися допомогою пораненим, опікувалися госпіталями. Така самоорганізація стала, окрім всього іншого, школою громадського життя. З’явилися жінки й у військових одностроях. Історію їхньої участі в бойових діях вивчено поки що дуже епізодично. Було відзначено героїзм учасниць сформованої ще перед війною жіночої сотні Українських Січових Стрільців. Олена Степанів стала одною з перших у Європі жінок, офіційно зарахованих на військову службу в статусі офіцера. Випускниця Віденського університету, історикиня, вона не хотіла зоставатися осторонь у боротьбі за українську державність. Брала участь у боях, нагороджена Срібною медаллю хоробрості та Військовим хрестом. Героїзму потребувала не лише безпосередня участь у боях. Потрібна була допомога й цивільному населенню. Прикметною є діяльність Катрі Гриневичевої. Вихована у спольщеній родині, вона самохіть обирає українську національно-культурну ідентичність, починає писати. Під час війни їде працювати вчителькою в табір в австрійському Ґмінді, куди запроторили українських селян, боячись їхньої нелояльності щодо Австро-Угорщини. Гриневичева розсилає статті про стан приречених бранців, і врешті публічний розголос і протести допомогають закрити табір і визволити ув’язнених.
Ще одним прикладом жіночого подвижництва, уже з історії Наддніпрянської України, може слугувати діяльність Людмили Старицької-Черняхівської. З початком війни вона за дорученням Товариства українських поступовців їде в Сибір, щоб організувати комітети допомоги для українських засланців, зокрема військовополонених-галичан.
Досвід Першої світової війни вплинув також на зміну уявлень про «справжнього» чоловіка та про стать, яку звикли називати сильною. Так звані траншейні психози, нервові розлади, спричинені масованими артилерійськими обстрілами, враз скорегували уявлення лікарів про нервові хвороби як долю і спадок переважно жіночий. (Адже жінки тривалий час переважали кількісно в психіатричних клініках саме тому, що їм охочіше ставили відповідні діагнози. Переконання в тому, що істерія є «хворобою дочки», тобто успадковується переважно по жіночій лінії, трималося дуже довго, зокрема і в дарвіністськи зорієнтованій медицині.)
Тепер же військовим психіатрам стало з межовою ясністю зрозуміло, що міфи про мужність, про непіддатливість страху, розпачу й болю, про безбоязну гру з небезпекою — все це має під собою дуже мало психологічного ґрунту. Цікаво, як навіть самі методи лікування кардинально змінилися, знов же, під впливом ґендерних стереотипів. Жінкам із діагнозом «істерія» забороняли інтелектуальну діяльність, рекомендували абсолютну пасивність і приписували порпання з рослинами в саду. Таке собі вегетативне існування. З початком великої війни жертв окопного шоку треба було якомога швидше повертати назад на лінію фронту. І медики переймалися вже не спасенним споглядальним спокоєм, а необхідністю щодня досягати хоч маленького успіху чи якоїсь перемоги над собою й обставинами. Дихотомія «активний чоловік в екстер’єрі/пасивна жінка в інтер’єрі» продовжувала визначати навіть діагностику й лікування. (Зачіпаючи цю проблему ставлення до нервових хвороб у драмі 1896 року «Блакитна троянда», Леся Українка назвала лікарську заборону писати й читати «варварством, а не коруванням».)
Повернувшись із війни, учорашні солдати опинилися вже в інакшій реальності. Звісно ж, жінок одразу стали закликати повернутися до домашнього вогнища й дбати про родини та дітей. Насправді це означало вимогу звільнити робочі місця, які жінкам вимушено віддали, аби врятувати економіку. Однак подібні заклики й лозунги вже не виглядали аж так дієвими, тим паче безальтернативними. Досвід, отриманий «другою статтю», унеможливлював простий поворот до передвоєнної патріархальної «норми».
У кількох країнах жінки добилися виборчих прав, зокрема в Австрії та Угорщині, Німеччині, Бельгії та Великобританії. Після Лютневої революції 1917 року Тимчасовий уряд спершу відмовився надати доступ до виборчих дільниць обом статям, але після численних мітингів і демонстрацій таки задовольнив вимоги добре організованих протестувальниць.
Варто наголосити одну дуже важливу відмінність. Як підкреслювали авторитетні дослідниці, зокрема Марта Богачевська-Хом’як, у колоніальних державах жіночі організації менше, ніж у західноєвропейських рухах, акцентували на доступі до рівних прав і можливостей, освітніх, економічних тощо, особливо домагаючись натомість участі в громадському житті. Надзвичайно цікавою в такому контексті виглядає діяльність «Союзу українок». Його установчий з’їзд відбувся 1921 року у Львові. Гаслом організації став так званий «фемінізм дії». Політика «Союзу» всіляко толерувала співпрацю з різними громадськими організаціями, з освітніми, кооперативними рухами. Уже в перші роки свого існування «Союз» клопотався організацією курсів, де викладали основи гігієни, економічних знань. Для жінок-селянок влаштували навчання з крою та шиття, вишивання, здійснювали проекти для підтримки народного мистецтва. Водночас організовували й лекції з історії України, її культури, сприяли відзначенню річниць. Багато було зроблено для формування політичної свідомості галицького жіноцтва. Коли 1928 року головою «Союзу українок» стала авторитетна й діяльна Мілена Рудницька, він мав орієнтовно 60 філій. Впродовж наступного десятиліття постало понад тисячу селянських гуртків. За різними оцінками, організація налічувала до 100 000 членів. Ставши послом до польського Сейму, Мілена Рудницька працювала в комісіях з освіти та зовнішніх справ. Вона брала участь у міжнародних жіночих конгресах, виступала на важливих форумах. У червні 1934 року в Станіславові відбувся Конгрес українського жіноцтва, на якому було поставлено амбітне завдання створення Всесвітнього союзу українок. Польська влада кілька разів пробувала заборонити «Союз українок», але активні протести змушували скасувати дискримінаційні рішення.
«Союз українок» обстоював національні права меншини в чужій державі, натомість на Наддніпрянщині діячки жіночого руху взяли активну участь у розбудові держави власної. У Центральній Раді Української Народної Республіки працювали Людмила Старицька-Черняхівська, Валерія О’Коннор-Вілінська, Софія Русова, Марія Грушевська, Любов Яновська, Зінаїда Мірна. Згодом, уже в еміграції, деякі з них співпрацювали із «Союзом українок» і світовим жіночим рухом.
У цій фазі, коли йшлося про рівність політичних і громадянських прав, емансипаційну та феміністичну ідеологію намагалися використати в різних партійних програмах, переважно підпорядковуючи жіночі інтереси якимось за визначенням «вищим» цінностям. Так, одним із вимовних символів більшовицької революції 1917 року стала дівчина в червоній косинці, полум’яна комуністка, комісарка в оспіваній пролетарськими поетами строгій шкірянці. Якраз тоді привертає увагу й по-новому осмислюється образ жінки зі зброєю в руках. І в художній літературі, і в публіцистичній, газетній риториці ранніх двадцятих саме така жінка виступає уособленням якнайрадикальнішого розриву з ненависним передреволюційним минулим. Адже вона виходить на авансцену історії, позбувшись подвійної маргіналізації, класової та ґендерної. Створені тоді переможною більшовицькою владою «жіночі ради» насправді не передбачали виконання завдань і функцій емансипаційного руху. Режим швидко ставав усе більш тоталітарним, і правами меншин та груп він не надто переймався.
А вже від середини двадцятих, коли поспішна індустріалізація у відсталій країні потребувала робочих рук, у радянській культурі розпочався процес, який варто назвати маскулінізацією жінки. У численних так званих виробничих романах, зокрема про будівництво Дніпрогесу, «народження міст» у голому степу, зазвучали мотиви змагальності між статями. Жінку часто використовували як інструмент чи засіб для виховання чоловіків. Радянська пропаганда задля інтенсифікації продуктивності праці підносить гасло так званого «соціалістичного змагання» між трудовими колективами. Часто таке суперництво влаштовували між чоловічими та жіночими бригадами. Принаймні у романних сюжетах завжди перемагали, зрозуміло, жінки, тим самим спонукаючи чоловіків працювати краще.
Звільняючи жінку і пропонуючи їй нові види діяльності, держава обіцяла перебрати на себе функції виховання дітей, облаштування побуту. Насправді зроблено було вкрай мало, а жінка несла подвійний тягар і домашніх, і професійних обов’язків.
Настрої «золотих двадцятих» із їхнім пафосом свободи, лібералізації, повоєнними надіями на гармонійне облаштування світу в наступне десятиліття змінюються дедалі похмурішими й жаскішими передчуттями. Усталення тоталітарних режимів у кількох країнах Європи означало послаблення жіночих рухів. В Україні про їхні здобутки не згадували так довго, що коли вже аж наприкінці ХХ століття знову постали феміністичні організації, їх звинуватили в «експорті» чужої й шкідливої для утвердження української ідентичності ідеології.
Однак із відкриттям архівів і падінням заржавілих замків «спецхранів» почав оприявнюватися цілий забутий культурний пласт. Імена й долі, книги й маніфести, журнали й романи, суспільні експерименти й політичні акції… Те, що зробили вітчизняні феміністки в першій третині ХХ віку, потужно вплинуло на все подальше неспокійне й трагічне століття. Деяких стандартів, заданих тоді, ми ще не досягли й нині. Але принаймні знаємо, що ця авторитетна національна традиція існує. І що всі заклики повернутися до старого доброго ладу, до втраченого патріархального раю лунають лише через лукавство або примітивне незнання історії. Культурну амнезію українців старанно й довго плекали. Не подолавши її, так і не зможемо зрозуміти, де ж ми опинилися і яку дорогу обрати на черговому історичному перехресті.
Більше про книжку – тут.
Улюблений сайт літературної критики
